— Ти хіба не знаєш, очкарику, що Амтрак[111] забороняє перевозити собак?

— Справді забороняє? — запитав я, й серце у мене впало.

— Можливо, їх не забороняють брати в літак, не знаю. — Це був досить молодий хлопець, балакучий, із дитячим обличчям, із трохи завеликою вагою, у футболці з написом «Пенн і Теллер: виступ у Ріо». — Ти повинен мати кошик чи щось подібне. Можливо, тобі найкраще було б їхати автобусом. Але вони не продають квитків дітям нижче певного віку без дозволу батьків.

— Я ж тобі сказав! Мій батько помер! А його подруга відсилає мене до моїх родичів на схід.

— Тоді тобі нема про що турбуватися, чи не так?

Я не розтуляв рота протягом решти подорожі. Смерть мого батька ще не стала для мене усвідомленим фактом, тому вогні, які миготіли понад шосе, раз у раз накочувалися на мене хвилями нудоти. Нещасний випадок. Принаймні в Нью-Йорку ми не боялися, що він сяде за кермо п’яний, — більше остерігалися, що потрапить під колеса автомобіля або що його хтось заріже, щоб забрати в нього гаманець, коли він виходитиме з бару о третій ранку. А що буде з його тілом? Я розвіяв прах матері в Центральному парку, хоч це й було заборонено; одного вечора, коли вже споночіло, ми з Енді знайшли безлюдну ділянку на захід від Ставка і — поки Енді стояв на варті — я спорожнив урну. Але набагато більше, аніж розвіювання праху, мене приголомшило те, що урна була загорнута в клапті порнолистівок: «Палкі азіаточки» й «Бурхливі оргазми» — такими були дві фрази, що мені запам’яталися, коли я розвіював у травневих сутінках сірий порошок кольору місячної поверхні.

Потім ми виїхали на світло, і таксі зупинилося.

— О’кей, очкарику, — сказав водій, простягши руку до заднього сидіння. Ми зупинилися на паркувальному майданчику станції Ґрейхаунд. — То як, ти сказав, тебе звуть?

— Тео, — відповів я, не подумавши, й відразу пожалкував.

— О’кей, Тео. Мене звуть Джей Пі. — Він потис мені руку, обернувшись до заднього сидіння. — Хочеш почути мою пораду?

— Звичайно, — відповів я, трохи злякавшись.

Навіть з усіма своїми проблемами — а їх було чимало — я почувався дуже незручно, що цей чоловік бачив, як Борис поцілував мене на вулиці.

— Це, звичайно, не моє діло, але тобі треба кудись заховати Пухнастика.

— Тобто?

Він кивнув на мою сумку.

— Він туди поміститься?

— Еее…

— Проте цю сумку в тебе, мабуть, перевірять. Вона надто велика, щоб ти міг узяти її в автобус. Її покладуть до багажного відділення. Це тобі не літак.

— Я… — Ця проблема не поміщалася мені в голові. — У мене нічого нема.

— Стривай-но. Дай-но я зазирну в багажник.

Він вийшов із машини, відчинив багажник і повернувся з великою полотняною торбиною з магазину здорової їжі, на якій було написано «Відродження Америки».

— На твоєму місці, — сказав він, — я пішов би купувати квиток без Пухнастика. Нехай він побуде тут зі мною, про всяк випадок, гаразд?

Мій новий друг, як з’ясувалося, мав рацію: у ґрейхаундівські автобуси не пускали дітей без письмового дозволу одного з батьків, для дітей також існували інші обмеження. Касирка, бліда чикана[112] з ретельно пригладженим чорним волоссям, монотонним голосом почала зачитувати мені їх довгий список. Не дозволено пересадки. Не дозволено подорожі, які тривають довше ніж п’ять годин. Якщо персона, названа в ідентифікаційній формі дитини, що подорожує без супроводу, не з’явиться з відповідними документами, щоб зустріти мене, мене передадуть працівникам дитячої соціальної служби або поліції в місті мого призначення.

— Але ж…

— Це стосується всіх дітей, яким менше ніж п’ятнадцять років. Без винятків.

— Але мені не менше ніж п’ятнадцять років, — сказав я, незграбно дістаючи офіційне посвідчення, видане мені штатом Нью-Йорк. — Мені вже виповнилося п’ятнадцять. Дивіться.

Енріке — мабуть, передбачаючи можливість моєї зустрічі з тим, що він називав Системою, — відвів мене сфотографуватися для посвідчення незабаром по тому, як померла моя мати, і хоч тоді я обурювався, що до мене дісталася пазуриста лапа Великого Брата («Ух ти, навіть маєш власний штрих-код», — сказав тоді Енді, з цікавістю подивившись на мій папірець), але тепер я був йому вдячний, що він здогадався повести мене в центрі міста зареєструвати, наче автомобіль б/у. Я тупо стовбичив там, наче біженець, у тьмяному світлі лампочок, поки касирка дивилася на мій документ під різними кутами й нарешті визнала його справжнім.

— Отже, тобі п’ятнадцять, — сказала вона з підозрою, повернувши його мені.

— Атож.

Я знав, що не тягну на свій справжній вік. Там-таки я зрозумів, що немає сенсу питати про Поппера, бо велике оголошення червоними літерами повідомляло, що заборонено перевозити собак, котів, птахів, гризунів, рептилій та інших тварин.

Щодо автобуса, то мені пощастило: через п’ятнадцять хвилин, о 1:45, саме відходив один із пересадками до Нью-Йорка. Коли автомат, клацнувши, виплюнув мій квиток, я стояв і думав, що мені, в біса, робити з Поппером. Вийшовши з приміщення кас, я частково сподівався, що мій таксист уже поїхав — і що він відвезе Поппера до більш надійної домівки, — але натомість я побачив, що він п’є «Ред Булл» і базікає по мобілці. Поппера ніде не було видно. Він урвав розмову, коли побачив, що я стою поруч.

— Ну, що думаєш?

Хитаючись, я подивився на заднє сидіння.

— Що ви зробили з ним?

Він засміявся.

— Ось так його немає… а ось так він є!

Театральним рухом він дістав пожмаканий примірник «USA Today» з полотняної торби, що лежала на передньому сидінні біля нього. І там, зручно розташувавшись у картонній коробці на дні сумки, сидів Поппер, похрумкуючи картопляними чіпсами.

— Обман зору, — сказав він. — Коробка заповнює сумку, приховуючи форми собаки, й дає йому трохи більше простору, щоб рухатись. А газета — чудове прикриття. Вона накриває його, і завдяки їй торба здається повною, а ваги вона не додає.

— Ви гадаєте, усе з ним буде о’кей?

— Він же такий маленький хлоп — скільки він важить, фунтів п’ять або шість? Він спокійний?

Я подивився на свого пса, що згорнувся в клубок на дні коробки, із сумнівом.

— Не завжди.

Джей Пі витер рот тильним боком долоні й дав мені пакунок із картопляними чіпсами.

— Коли він засмикається, давай йому по кілька штук. Автобус зупинятиметься через кожні кілька годин, а ти розташуйся в ньому десь позаду й намагайся відійти якнайдалі від станції, перш ніж дозволиш йому робити свої справи.

Я закинув торбину на плече та обхопив її рукою.

— Щось помітно? — запитав я.

— Ні. Якби я нічого не знав, то нічого й не помітив би. Але хочеш іще одну підказку? Секрет фокусника?

— Авжеж.

— Не дивись на торбу, як ти робиш тепер. Дивись куди завгодно, тільки не на торбу. На краєвид, на свої шнурки — о’кей, отак буде добре. Поводься впевнено й природно, десь так, як тепер. Хоч розгубитись і шукати втрачену лінзу теж буде непогано, коли ти помітиш, що люди дивляться на тебе з підозрою. Розсип свої чіпси — забий палець ноги, — закашляйся, вдавившись кавою, — що завгодно.

Он як, подумав я. Недарма цю машину називають щасливим кебом.

Він знову засміявся, наче я висловив свою думку вголос.

— Це дурне правило, що собак не дозволяють перевозити автобусом, — сказав він, зробивши ще один великий ковток «Ред Булл». — А що ж тобі в такому разі робити? Викинути його на узбіччя?

— Ви, мабуть, і справді фокусник?

Він засміявся.

— Як ти вгадав? Я показую картярські фокуси в барі біля Орлеана, якби ти був трохи старшим, я запросив би тебе подивитися коли-небудь на мій виступ. Хай там як, а секрет у тому, щоб завжди відвертати увагу глядачів від того місця, де відбувається сам трюк. Це головний закон магії, очкарику. Обман зору. Ніколи про це не забувай.