Юта. Височина Сан-Рафаель, у міру того як сходило сонце, відкривалася нелюдськими марсіянськими краєвидами: пісок, камінь і сланець, ущелини та іржаво-червоні рівнини. Мені не спалося частково через наркотики, а частково тому, що Поппер міг заворушитись або заскавучати, але він поводився надзвичайно тихо, поки ми їхали покрученими гірськими дорогами, — мовчки сидів у своїй торбі, що стояла на сидінні біля вікна, поруч зі мною. Виявилося, що моя валіза була досить малою, щоб я міг занести її в автобус, і я дуже радів цьому: зі мною тепер були светр, «Вітер, пісок і зорі», а передусім — моя картина, яку я сприймав як захисний елемент, навіть загорнуту й невидиму, як святу ікону, що її хрестоносець бере в битву. На задньому сидінні не було інших пасажирів, крім сором’язливого іспанського подружжя з кількома пластиковими харчовими контейнерами на колінах і старого п’яниці, що розмовляв сам із собою, й ми чудово проїхали по покручених дорогах через увесь штат Юта, через Ґранд-Джанкшен, Колорадо, де зупинилися на п’ятдесят хвилин для відпочинку. Замкнувши свою валізу в автоматичній камері схову, я вивів Поппера за станцію, далеко від очей водія, купив нам двійко гамбургерів у «Бургер Кінг» й дав йому попити з кришки пластикового контейнера, яку знайшов біля станції на купі сміття. Після Ґранд-Джанкшен я спав аж до зупинки в Денвері, яка тривала годину й шістнадцять хвилин до самого заходу сонця, — де ми з Поппером бігали й бігали, просто радіючи, що вибралися з автобуса, і забігли так далеко по темних незнайомих вулицях, що я майже злякався, чи ми, бува, не заблукали, хоч я був радий, коли ми натрапили на кав’ярню хіпі, де офіціанти були молоді й приязні.

— Заведи його до приміщення! — сказала дівчина з фіолетовим волоссям, що стояла за прилавком, коли побачила Попчика, прив’язаного біля дверей. — Ми любимо собак!

Я купив там не лише два сандвічі з індичкою (один для мене, другий для нього), а й вегетаріанське тістечко та домашнє вегетаріанське собаче печиво в масному паперовому пакеті.

Я читав допізна, молочний папір жовтів у кружку слабкого світла, а невідома темрява пропливала повз вікна; ми проїхали Континентальний вододіл і проминули Скелясті гори. Поппер, набігавшись по Денверу, щасливо сопів у торбі.

Трохи згодом я заснув, а потім прокинувся й почитав ще трохи. О другій ночі, саме тоді, коли Сент-Екзюпері описував аварію літака в пустелі, ми добулися до Саліни в штаті Канзас («Перехрестя Америки») — зупинка на двадцять хвилин під обліпленою нічними метеликами натрієвою лампою, де ми з Поппером бігали в темряві навколо безлюдної бензоколонки, моя голова все ще була заповнена книжкою, але водночас мене хвилювало дивне відчуття того, що я вперше у своєму житті перебував у штаті моєї матері: чи вона коли-небудь під час поїздок зі своїм батьком проїздила через це місто, чи була на Дев’ятій вулиці, яка звертає на Федеральну автостраду й де освітлені силосні бункери, наче зоряні кораблі, маячать у порожнечі на багато миль навколо? Ми повернулися в автобус, сонні, брудні, стомлені, змерзлі Попчик і я, і спали від Саліни до Топеки, а від Топеки до Канзас-Сіті в штаті Міссурі, куди доїхали десь удосвіта.

Мати часто розповідала мені, яка пласка місцевість там, де вона виросла, — така пласка, що можна побачити, як далеко в преріях народжуються урагани, — але я все ще не міг цілком повірити в її неозорість, у це одноманітне небо, що тисне на тебе й розчавлює своєю нескінченністю. У Сент-Луїсі близько полудня нам дали півтори години перепочинку (цілком досить часу для прогулянки Поппера й жахливого сандвіча з ростбіфом на сніданок, хоч місцевість була підозріла й далеко відходити не хотілося), потім нас пересадили в зовсім інший автобус. Але через годину або дві я прокинувся, бо автобус зупинився, і побачив, що Поппер спокійно сидить у торбі, виставивши з неї ніс, а чорношкіра дама середнього віку з яскравою рожевою помадою на губах стоїть наді мною й промовляє громовим голосом:

— В автобусі заборонено перевозити собак!

Я розгублено подивився на неї. Потім, на свій жах, усвідомив, що вона не просто пасажирка, а водій автобуса, у кашкеті та формі.

— Ти чув, що я сказала? — повторила вона, агресивно похитуючи головою з боку в бік. Вона була широка, як борець важкої ваги, на іменному жетоні, що висів на її широких грудях, було написано: ДЕНІЗ. — Ти не мав права брати собаку в автобус.

Потім вона нетерпляче махнула рукою, ніби хотіла сказати: «Заховай його знову в цю кляту сумку!»

Я накрив йому голову — він, здавалося, не мав нічого проти — і сидів нерухомо, хоч у мене все похололо всередині. Ми зупинилися в місті, яке називалося Еффінгем, штат Іллінойс. Будинки наче з картин Едварда Гоппера[113], театральна на вигляд будівля суду, рукописний плакат через вулицю з написом «Перехрестя Долі».

Водійка провела пальцем навкруг себе:

— Хтось із вас, пасажири, заперечує проти перебування в автобусі цієї тварини?

Пасажири на задніх сидіннях (неохайний мужик із вусиками; доросла жінка з брекетами; неспокійна чорношкіра пані з дівчинкою-школяркою; схожий на Філдса[114] старий із трубками в носі та кисневим балоном) здавалися надто здивованими, щоб заговорити, й лише мала дівчинка з округлими оченятами майже непомітно похитала головою: ні.

Водійка чекала. Вона подивилася навколо. Потім обернулася до мене.

— Гаразд. Це добра новина для тебе та твого цуцика, малий. Але якщо хтось, — вона посварилася на мене пальцем, — якщо хтось із пасажирів поскаржиться на те, що ти везеш тварину, в будь-якій точці подорожі, я тебе висаджу з автобуса. Зрозумів?

То вона мене не висаджує? Я закліпав очима на неї, боячись ворухнутись або промовити бодай слово.

— Ти мене зрозумів? — повторила вона більш грізним голосом.

— Дякую вам…

Вона сердито похитала головою.

— О ні, не дякуй мені, малий. Бо я висаджу тебе з автобуса, якщо почую хоч одну скаргу на тебе. Хоч одну.

Я тремтів, коли вона обернулася й пішла за кермо. Коли ми виїхали зі стоянки, я боявся навіть глянути на інших пасажирів, хоч відчував, що всі вони дивляться на мене.

Біля мого коліна Поппер уклався зручніше й затих. Хоч я й любив Поппера і жалів його, я ніколи не вважав його особливо цікавим або розумним собакою. Натомість згаяв чимало часу, мріючи про те, щоб володіти крутішим псом, колі, або лабрадором, або навіть собакою з притулку, яким-небудь розумним метисом, або й розкошланою маленькою дворнягою, яка ганяється за м’ячами й кусає людей, — власне кажучи, хай би він був ким завгодно, а не тим, ким був насправді: дівчачим собакою, іграшкою, веселуном, собакою, з яким мені було навіть соромно виходити на вулицю. Не те щоб Поппер не був милим — насправді він був таким маленьким, стрибучим пухнастим песиком, такі подобаються багатьом людям, можливо, не я, але маленька дівчинка, яка сиділа через прохід від мене, якби знайшла його біля дороги, то хіба не забрала б його додому й не прикрасила б стрічками?

Я сидів там, застигнувши, страх напливав на мене знову й знову: обличчя водійки, моя розгубленість. Мене лякав насамперед той факт, що я тепер знав: якби пані шоферка примусила мене висадити Поппера з автобуса, мені довелося б вийти разом із ним (і що я потім робив би?), навіть якби це сталося в центрі Іллінойсу, тобто ніде. Дощ, кукурудзяні поля, а я стою біля дороги. Як я так прихилився до такого кумедного песика? Кімнатного собачки, якого обрала собі Ксандра?

Коли ми перетинали штати Іллінойс та Індіана, я сидів напружений і спостережливий: надто боявся заснути. Дерева були голі, на ґанках догнивали геловінські гарбузи. По той бік проходу мати обняла свою малу дівчинку й тихо наспівувала їй: «Ти моє сонечко». Я не мав нічого їстівного, крім розкришених картопляних чіпсів, які дав мені таксист, а в роті — бридкий солоний присмак; повз вікно пропливали індустріальні рівнини, малі містечка з невідомого краю — я почувався змерзлим і покинутим, дивлячись на занедбану сільську місцевість і згадуючи ті пісні, які так давно співала мені моя мати. «Ту-ту-тутсі, прощавай, ту-ту-тутсі, не ридай». Нарешті в Огайо, коли вже споночіло й у будинках біля дороги стали загорятися вогні, я відчув себе в достатній безпеці, щоб задрімати, хитаючись уві сні то назад, то вперед, до самого Клівленда, холодного, освітленого білими вогнями міста, де я пересів в інший автобус о другій ночі. Я побоявся прогулювати Поппера надто довго, хоч і знав, що він потребує тривалої прогулянки, — боявся, що хтось нас побачить. (Бо що ми робили б, якби нас викрили? Залишилися б у Клівленді навічно?) Але Попчик, здавалося, теж був наляканий. І ми стояли, тремтячи від холоду, на розі вулиці протягом десятьох хвилин, поки я не дав йому попити води, не поклав його в торбу й не повернувся до станції, щоб умоститися на своє місце в автобусі.