Може, вона скоро й зовсім відступиться, і тоді я побачу, що означають ці дивні орієнтири. Я була певна, що вони мають якесь значення. Що вони кудись ведуть.

І поки відгомін сміху шукачки висів у повітрі, я раптом зрозуміла, чому вони такі важливі.

Звісно! По них можна повернутися до Джареда. До них обох — Джареда і Джеймі. Куди ж іще? Яке інше місце могло так багато важити для моєї господині? Лише не повернутися, а дістатися, бо ніхто з них ще ніколи не користався цими орієнтирами. Лініями, такими ж незрозумілими для Мелані, як і для мене, хіба що…

Стіна опустилась із запізненням, тому що Мелані приділяла шукачці більше уваги, ніж я. Мелані затріпотіла у моїй голові, і тільки тоді я почула, як наблизилася шукачка.

Вона зітхнула.

— Зважаючи на вашу біографію, я очікувала від вас більшого.

— Шкода, що ви самі не можете виконати це завдання. Упевнена, що розкусити бунтівну носительку було б для вас дитячою забавкою, — сказала я рівним безбарвним голосом, не обертаючи до неї голови.

Вона гмикнула.

— У нас із першими хвилями окупації і без бунтівних носіїв проблем вистачало.

— Знаю. Сама брала участь у кількох заселеннях.

Шукачка пирхнула.

— І довго ви приборкували водорості? Напевно, довелося за ними побігати?

Мій голос залишався спокійним.

— На Південному полюсі все пройшло нормально, а от на Північному якраз усе навпаки. Через грубу помилку ми втратили весь ліс, — у моїх словах відбилася гіркота спогадів. — Тисячі живих істот відмовилися прийняти нас, натомість вирішили заснути навічно: стулили листя і померли з голоду без сонячного світла.

«Молодці», — прошепотіла Мелані, коментуючи трагедію, що спливла в моїй пам’яті. В її думці не було сарказму, лише схвалення.

«Така утрата!» — я показала їй отой біль спогадів, що обрушився на нас із сестрами, оте відчуття, мов помирає свідомість.

«І так, і так смерть. Як не поглянь».

Але тут заговорила шукачка, і я спробувала зосередитися лише на одній розмові.

— Так, — сконфужено мовила вона. — Не пощастило.

— Інколи не варто так тиснути. Дехто занадто захоплюється.

Вона нічого не відповіла, але відступила на кілька кроків. Усі знали, що у тому масовому самогубстві винні шукачі, які недооцінили можливості не здатних до втечі істот. Шукачі повелися легковажно, почавши заселення ще до того, як була проведена повномасштабна асиміляція. А коли зрозуміли, що саме задумали водорості, було запізно. Чергова партія сплячих душ була ще надто далеко, і коли прибула на місце, Північного лісу вже не існувало.

Я поглянула на шукачку, намагаючись оцінити, яке враження справили на неї мої слова. Проте вона залишалася незворушною — спокійно стояла, уперши погляд у порожню білу стіну.

— Вибачте, але я більше нічим не можу вам допомогти, — рішуче сказала я, аби вона зрозуміла мій натяк. У мене був твердий намір випхати непрохану гостю зі свого дому. «З нашого дому», — підщипнула Мелані. Я зітхнула. Вона знову стала собою. — Ви лише марно згаяли час — їхали в таку далечінь.

— Така в мене робота, — сказала шукачка, знизавши плечима. — Ви — моє єдине завдання. Поки я не відшукаю решту людей, можу хоч увесь час ходити за вами назирці, сподіваючись, що мені поталанить.

— Слухаю вас, Обличчями До Сонця, — мовила я, вдячна піднятій руці, що урвала мою лекцію. Цього разу за своєю кафедрою я почувалася не так затишно, як завжди. Моїм справжнім козирем, так би мовити, дипломом, що давав мені право на викладання, був мій особистий досвід, з якого я зазвичай і черпала інформацію — моя ж бо господиня, яка змалечку була в бігах, майже не отримала того, що називається освітою. За весь семестр мені ще не траплялося оповідати про світ, про який у мене б не було спогадів. Земля стала першим. І мої слухачі відчували відмінність.

— Вибачте, що перебиваю, але… — сивочолий студент завагався, не знаючи, як найкраще сформулювати запитання. — Я не зовсім розумію. Поглиначі вогню… вони ковтали дим, наче їжу, спалюючи мандрівні квіти? — він намагався притлумити жах, що бринів у голосі. Одна душа не має права судити іншу. Але, зважаючи на те, що він жив на Планеті Квітів, його надмірна реакція на долю подібної життєвої форми з іншого світу не здивувала мене.

Я ніколи не могла зрозуміти тих душ, які переймалися лише справами власних світів і не цікавилися, що відбувається на інших планетах. Хоча, звісно, Обличчями До Сонця міг спати у кріоконтейнері, коли Світ Вогню наробив ґвалту.

— Так, вони отримують із диму необхідні поживні речовини. Це і є найбільшою проблемою і протиріччям Світу Вогню. І причиною, чому його досі остаточно не заселили, хоча для повної його асиміляції було достатньо часу. А ще там великий відсоток міграції.

Коли відкрили Світ Вогню, то спочатку вважалося, що єдині розумні істоти там — це поглиначі вогню. Так склалося в їхній культурі, що поглиначі вогню вважали мандрівні квіти нижчими за себе. Тож знадобилося чимало часу, навіть після окупації, аби душі усвідомили, що нищать розумних істот. Відтоді дослідники Світу Вогню докладають всі зусилля для того, аби знайти харчові замінники для поглиначів вогню. Туди вже відіслали павуків, але відстань між планетами — сотні світлових років. Коли проблема буде вирішена, — а я впевнена, що це станеться зовсім скоро, — є надія, що мандрівні квіти також будуть асимільовані. А тим часом жорстокість на планеті значно знизилася, зменшилася кількість… е-е-е… спалених заживо тощо.

— Як вони можуть… — Обличчями До Сонця замовк на півслові, не в змозі договорити.

Думку Обличчями До Сонця довершив інший голос.

— Ця екосистема видається надзвичайно жорстокою. Чому цю планету не залишили?

— Питання, звісно, розглядалося, Роберте. Але ми так просто не залишаємо планети. Світ Вогню — домівка для багатьох душ. Їх не можна виселити проти їхньої волі,— я відвела погляд убік, на свої нотатки, намагаючись покласти край сторонній дискусії.

— Але це варварство!

Фізично Роберт був молодший за більшість студентів — приблизно одного віку зі мною — і справжня дитина за своєю сутністю. Земля — його перший світ: матір була мешканкою Землі, перш ніж пожертвувала собою, — і він дивився на речі не так, як старші душі, котрі чимало помандрували. Я не уявляла, як це — одразу, без попереднього досвіду, народитися в світі приголомшливих почуттів та емоцій людських носіїв. Мабуть, важко бути об’єктивним. Я намагалася не забувати про це і виявляти особливу терплячість, відповідаючи на його запитання.

— Кожен світ — це унікальний досвід. Поки не поживеш у ньому, ніколи повністю не збагнеш…

— Але ви ніколи не жили в Світі Вогню, — перебив він мене. — І повинні б відчувати те саме, що і я… Хіба, звісно, у вас були інші причини відмовитися від цієї планети… Окрім неї, ви побували майже всюди.

— Вибір планети, Роберте, є дуже приватним рішенням, і колись ти в тому переконаєшся, — тон, із яким я промовила ці слова, остаточно закрив тему.

«Чому ти недоговорюєш? Ти ж сама вважаєш, що це варварство, що це жорстоко і неправильно. Хоч і сміховинно, якщо тебе цікавить моя думка. Ви ж самі поводитеся не краще! У чому річ? Тобі соромно зізнатися, що ти підтримуєш Роберта? Бо в ньому більше людського, ніж у решти?»

Мелані, до якої повернувся голос, ставала украй нестерпною. Як я можу зосередитися на роботі, коли в голові весь час лунають її репліки?

На стільці позаду Роберта ворухнулася чорна тінь.

Шукачка, незмінно одягнена в усе чорне, гойднулася вперед, раптово зацікавившись темою розмови.

Я стримала імпульс метнути на неї сердитий погляд. Не хотіла, аби Роберт, якому і так було ніяково, помилково прийняв його на свій рахунок. Мелані забурчала — їй не сподобалася моя стриманість. Постійні переслідування шукачки зробили свою справу: Мелані втямила, що здатна ненавидіти когось значно більше за мене.