— Час майже вичерпався, — полегшено оголосила я. — Радо повідомляю вам, що наступного вівторка до нас у гості прийде лектор, який компенсує вам мою необізнаність у цій темі. М’який Спалах, який на Землю прибув нещодавно, на власному досвіді знає, як влаштоване життя у Світі Вогню. Я впевнена, що ви зустрінете його так само люб’язно, як і мене, а також із повагою поставитеся до надзвичайно молодого віку його носія. Дякую за увагу.

Студенти повільно підводилися і пленталися до виходу, але чимало з них досі сиділи за партами, користуючись хвилькою, поки збирали речі, аби поспілкуватися. У моїх думках промайнули слова Кеті про дружбу, але я не відчула жодної охоти підійти бодай до когось. Всі були чужі.

Що саме відчувала я — чи Мелані — в той момент? Важко сказати. Можливо, я від природи така асоціальна. І моя біографія тому свідчення. Я ніколи і ні до кого не прив’язувалася достатньо міцно, аби втриматися на одній планеті більш ніж на одне життя.

Я помітила, що Роберт і Обличчями До Сонця забарилися біля виходу, поглинуті завзятою дискусією. Про її предмет неважко було здогадатися.

— Історія Світу Вогню — дражлива тема…

Я здригнулась. Поруч стояла шукачка. Зазвичай про наближення цієї жінки сповіщав швидкий цокіт підборів. Тому я зиркнула вниз, на її ноги, і з подивом зауважила, що цього разу вона взута в кросівки — чорні, звісно. Без кількох додаткових дюймів вона була ще меншою.

— Не люблю цієї теми, — увічливо-сухо відказала я. — Мені більше подобається ділитися власним досвідом.

— Зате вона викликала бурхливу реакцію класу.

— Так.

Шукачка допитливо дивилася на мене, немовби сподіваючись почути ще щось. Я зібрала свої нотатки і відвернулася, аби сховати їх у портфель.

— І не тільки класу.

Не обертаючись, я зосереджено перекладала у портфелі папери.

— Мені цікаво, чому ви проігнорували запитання.

Запала пауза — вона чекала на мою відповідь. Але я мовчала.

— То чому ви проігнорували запитання?

Я обернулася, не приховуючи роздратування.

— Тому що це не стосувалося теми заняття, тому що Роберту слід підучитися манерам і тому що це не ваша справа.

Я перекинула ремінець через плече і попрямувала до дверей. Шукачка задріботіла за мною, майже зриваючись на біг, аби не відставати від моїх широких кроків. Ми мовчки простували коридором. Аж коли вийшли надвір, де у пообідньому сонці світилися порошинки у солоному повітрі, вона запитала:

— Скажіть, Вандрівнице, ви коли-небудь осядете? Може, на цій планеті, га? Здається, у вас є схильність до… почуттів.

— Не розумію, що ви маєте на увазі.

— Зізнайтеся, Вандрівнице: вам їх шкода?

— Кого? — байдуже запитала я. — Мандрівні квіти?

— Ні, людей.

Я нагло зупинилася, і шукачка, різко гальмуючи, поточилася. Ми були всього за декілька кварталів від мого будинку, і я вже плекала надію її позбутися, хоч і припускала, що вона сама себе запросить у гості. Проте її запитання заскочило мене зненацька.

— Людей?

— Так. Вам їх шкода?

— А вам — ні?

— Ні. Вони були жорстокою расою. Їм пощастило, що вони так довго протрималися.

— Не всі з них були лихими.

— Насильство у них у крові. Закладене в їхніх генах. Але вам їх шкода, здається.

— Вони багато втратили, хіба ні? — я обвела рукою навколишню красу. Ми стояли у скверику між двома оповитими плющем гуртожитками. Насичена зелень плюща пестила око, особливо на тлі тьмяно-червоної старої цегли. Повітря приємно переливалося золотом, а запах океану вносив солонуватий присмак у пахощі заквітчаних кущів; вітерець ніжив оголену шкіру моїх рук. — У жодному з попередніх життів не було нічого, яскравішого за це. Як не поспівчувати тим, у кого це все відібрали?

Обличчя шукачки залишалося кам’яним, незворушним. Я спробувала її розворушити, примусити зважити чужий погляд:

— В яких іще світах ви жили?

Вона завагалася, а потім, розвівши плечі, мовила:

— Ні в яких. Я жила тільки на Землі.

Це мене здивувало. То вона — таке ж дитя, як і Роберт.

— Лише на одній планеті? Й у першому житті одразу вирішили стати шукачкою?

Вона коротко кивнула, гордо тримаючи підборіддя.

— Що ж, ваша справа, — я знову зрушила з місця. Може, якщо я не втручатимусь у її особисті справи, вона відповість мені люб’язністю на люб’язність.

— Я перемовилася з вашою розрадницею.

«А може, й не відповість», — кисло подумала Мелані.

— Що? — вигукнула я, приголомшена.

— Мені здається, що у вас наразі значно серйозніші проблеми, ніж блокований доступ до потрібної інформації. Ви не хочете спробувати іншого, поступливішого носія? Розрадниця пропонувала вам саме це, правда ж?

— Кеті вам цього не казала!

Шукачка була задоволена.

— А їй і не довелося нічого казати. Я читаю з людських облич, як із книги, і знаю, коли мої питання влучають у ціль.

— Як ви смієте? Стосунки між душею та її розрадником…

— Є недоторканними. Так, я вивчала теорію. Але допустимі засоби розслідування у вашому разі, здається, не працюють. Мушу бути винахідливою.

— Гадаєте, я щось від вас приховую? — від гніву я втратила самовладання і не змогла приховати відразу в голосі.— А розрадниці в усьому зізналася?

Моє роздратування анітрохи її не збентежило. Мабуть, її дивна особистість не в мене першої викликала таку бурхливу реакцію.

— Ні. Думаю, ви справді кажете мені все, що знаєте… Але мені здається, ви недостатньо стараєтеся. Я вже таке бачила. Ви починаєте симпатизувати своїй носительці, дозволяєте її спогадам підсвідомо скеровувати ваші бажання. Проте на цьому етапі вже, мабуть, запізно. Гадаю, вам ліпше перевтілитися, а що ж до неї, то, може, комусь іншому пощастить більше.

— Ха! — вигукнула я. — Мелані з’їсть його живцем!

Обличчя шукачки вмить закрижаніло.

Отже, вона геть нічого не знає, хай би там що, на її думку, вона витягнула з Кеті. Вона гадала, що Мелані впливає на мене зі спогадів, із підсвідомості.

— Дуже цікаво, що ви говорите про неї, як про живу.

Я пропустила її слова повз вуха — вона не має помітити, як я схибила.

— Якщо ви гадаєте, що комусь більше пощастить із таємницями Мелані, ви вельми помиляєтеся.

— Є лише один спосіб дізнатися.

— У вас є хтось на оці? — запитала я холодним як лід голосом.

Вона посміхнулася.

— Я маю дозвіл спробувати. Ненадовго. Обіцяли притримати для мене мого теперішнього носія.

Я глибоко вдихнула. Мене трусило, а в Мелані від ненависті забракло слів. Думка про те, що в моєму тілі побуває шукачка, навіть за моєї відсутності, була настільки відразливою, аж повернулася нещодавня нудота.

— Вашому розслідуванню дуже не пощастило, бо я не пустопляс.

Шукачка примружила очі.

— Так-так. Здається, завдання затягується. Я ніколи не любила історії, але тепер бачу, що доведеться прослухати повний курс.

— Ви щойно сказали, що вже запізно копирсатись у спогадах Мелані,— нагадала я їй, силкуючись зберігати спокій. — Тож чи не пора вам забратися туди, звідки ви прийшли?

Вона стенула плечима й зобразила натягнуту посмішку.

— Так, запізно… для добровільної інформації. Але якщо не співпрацюватимете ви, все одно вона сама скоро приведе мене до бунтівників.

— Приведе? — Коли вона цілковито вас підкорить, ви будете як той слабак — колись Стрімка Пісня, а потім Кевін. Пригадуєте? Який напав на цілительку?

Я вперла в шукачку погляд — від подиву в мене розширилися очі й роздулися ніздрі.

— Так, це лише питання часу. Вам розрадниця, мабуть, не показувала статистики? А якщо й так, то у неї немає інформації, котрою володіємо ми. Кількість випадків, коли душі здобули тривалу перемогу над непокірними людськими носіями, становить менш як двадцять відсотків. Ви не уявляли, що все настільки погано?

Потенційним поселенцям дають сфальшовану інформацію. А дорослих носіїв більше не пропонуватимуть. Ризики занадто високі. Ми втрачаємо душі… Зовсім скоро Мелані почне балакати до вас, промовляти через вас, контролювати ваші рішення.