Шукачка розтулила рот, але її випередив цілитель.

— Он воно що, — мовив він. — Нехай… е-е-е… ускладнений доступ до пам’яті вас не турбує. Це не зовсім те, чого ми очікували, але і не дивно за даних обставин.

— Я вас не розумію.

— Носителька була з бунтівників, — голос шукачки пожвавився, ніби розмова звернула на її улюблену тему. — Людей, які до втілення знали про наше існування, приборкати набагато важче. Ось і ця досі опирається.

Запанувала тиша — вони чекали на мою реакцію.

Опирається? Моя господиня блокує мені доступ? І знову дивна хвиля гніву обпекла мене зсередини.

— Я правильно приєднана? — промовила я крізь зціплені зуби, силкуючись тримати емоції в собі. Через це мій голос прозвучав якось дивно.

— Так, — відповів цілитель. — Усі вісімсот двадцять сім точок надійно зімкнулися в оптимальних позиціях.

Для нового носія мені довелося задіяти набагато більше своїх відростків, ніж для попередніх. Використати не вдалося всього-на-всього сто вісімдесят один вільний придаток. Мабуть, саме завдяки численним з’єднанням емоції проявлялися так яскраво.

Я вирішила розплющити очі, щоб особисто перевірити те, в чому запевнив мене цілитель, і переконатися, що все моє нове тіло працює.

Світло. Яскраве, болюче. Мої повіки знову склепилися. Світло, яке я бачила востаннє, було розсіяним, бо просочувалося крізь велетенські глибини океану. Але очі мої здатні витримати й набагато яскравіше світло. Я знову зробила спробу їх розплющити, цього разу ледь-ледь, щоб вони лишалися прикриті віями.

— Може, вимкнути світло?

— Ні, цілителю, мої очі зараз призвичаяться.

— Дуже добре, — сказав він, і я зрозуміла, що його схвалення — на адресу вільного використання мною займенника «мої».

Вони обоє терпляче чекали, поки я припиню мружитися.

У приміщенні, в якому я перебувала, мій новий розум розпізнав звичайну кімнату лікувального закладу. Шпиталю. Стеля — білі квадрати у темну цяточку, де-не-де замість них — світильники такої ж форми і розміру. Світло-зелені стіни. Колір спокою, а також хвороби. Невдалий вибір, як на мою швидко сформовану думку.

Та більше за кімнату мене цікавили люди, які за мною спостерігали. Щойно я поглянула на цілителя, як у голові пролунало слово «лікар». Він був одягнений у широкий синьо-зелений халат на короткий рукав. Волосся на руках. Волосся на обличчі. Воно мало дивний колір, який моя пам’ять назвала «рудий». Рудий! Три світи змінилося, відколи я востаннє бачила червоний або його відтінки. Навіть цей іржаво-золотий сповнив мене ностальгії.

Обличчя цілителя нічим не відрізнялося від інших людських облич, але мій новий розум описав його словом «лагідне».

Нетерпляче сопіння привернуло мою увагу до шукачки.

Вона була справді мініатюрна — я навіть не одразу зауважила її поряд із цілителем. Зовсім непримітна — темна тінь у яскравій кімнаті. Одягнута у чорне з голови до п’ят — стриманий костюм, із-під якого вистромлювався шовковий комірець-стійка. Чорним було і її волосся завдовжки до підборіддя й заправлене за вуха. Її шкіра мала темніший, ніж у цілителя, відтінок — оливковий.

Людські обличчя здатні так приховувати свої емоції, що часом прочитати вираз дуже складно. Але пам’ять віднайшла назву для міміки цієї жінки — я здогадувалася, що означають ці чорні брови, насунуті на булькаті очі. Гнів? Ні, не зовсім. Напруга. Роздратування.

— Як часто таке трапляється? — запитала я, знову дивлячись на цілителя.

— Нечасто, — відповів він. — Ми більше не використовуємо зрілих носіїв, лише юних. Вони повністю піддаються асиміляції. Але ви самі висловили бажання втілитися в дорослу особу…

— Так.

— Більшість душ просить якраз про зворотне. Тривалість людського життя набагато коротша, ніж те, до чого ви звикли.

— Мені це добре відомо, цілителю. Ви особисто раніше зустрічалися з таким… опором?

— Особисто — лише раз.

— Розкажіть детальніше, — мовила я і, відчувши брак люб’язності у власному наказі, додала, — будь ласка.

Цілитель зітхнув.

Шукачка забарабанила пальцями по руці. Знак нетерплячості. Вона не звикла чекати.

— Це сталося чотири роки тому, — почав цілитель. — Одна з душ зробила запит на дорослого носія чоловічої статі. На той час у наявності був лише один чоловік. Він із перших років окупації жив у середовищі бунтівників і… знав, що станеться, коли його спіймають.

— Так само, як і моя носителька.

— Е-е-е… так, — промовив цілитель. — У душі то було тільки друге життя. Вона повернулася зі Сліпого Світу.

— Сліпого Світу? — здивовано запитала я, схиливши голову набік.

— О, вибачте, ви ще не знайомі з нашою термінологією. Але ж ви там були, чи не так? — він витягнув кишеньковий комп’ютер і швидко здійснив сканування. — Так точно, ваша сьома планета. У вісімдесят першому секторі.

— Сліпий Світ? — знову запитала я, цього разу обурено.

— Власне, здебільшого його колишні мешканці воліють називати його Співочим Світом.

Я повільно кивнула. Останнє мені подобалося більше.

— А для тих, хто там ніколи не був, це Планета Кажанів, — пробурмотіла шукачка.

Я подивилася на неї, відчуваючи, як мої очі звужуються, у той час як розум малює образ бридкого летючого гризуна, про якого вона згадала.

— Ви, мабуть, належите до останніх, шукачко, — делікатно зауважив цілитель. — Спочатку ми назвали втілену душу Стрімка Пісня — приблизно так звучало її ім’я у Світі Співочих Кажанів — але невдовзі вона сама його змінила, узявши ім’я свого носія — Кевін. І хоча, згідно з біографією, покликанням душі була музика, втілена душа сказала, що почувається природніше, займаючись попередньою діяльністю свого носія — механікою.

Ці ознаки мали б насторожити призначеного Кевінові розрадника, проте, з іншого боку, нічого надзвичайного начебто не сталося.

Потім Кевін почав скаржитися на періодичні провали в пам’яті. Його привезли назад до мене, і ми здійснили численні тести на виявлення прихованих дефектів у мозку носія. Під час тестування кілька цілителів помітили чітко виражені невідповідності між Кевіновою особистістю й поведінкою. Ми почали його про це розпитувати, але він сказав, що не пам’ятає окремих своїх висловів і дій. Під час подальших спостережень, до яких долучився також його розрадник, ми випадково виявили, що час від часу носій бере контроль над тілом Кевіна.

— Бере контроль? — мої очі розширилися. — А душа цього не усвідомлює? Носій відібрав назад своє тіло?

— Сумно, але так. Кевін був недостатньо сильним, аби придушити свого носія.

Недостатньо сильним.

Може, вони й про мене так думають? Може, я справді заслабка, аби примусити свій новий розум відповідати на мої запитання? Або й слабша, бо крім мертвих спогадів, у моїй голові лунають живі думки моєї господині? Але ж я завжди вважала себе сильною. Від цих міркувань мені стало моторошно. Соромно.

Цілитель провадив:

— Потому як сталися деякі події, було вирішено…

— Які події?

Нічого не відповівши, цілитель опустив погляд.

— Які події? — з притиском повторила я. — Мені здається, я маю право знати.

Цілитель зітхнув.

— Так, маєте. Кевінове тіло… напало на цілительку, коли він був… не при собі,— промовивши це, оповідач здригнувся. — Ударом кулака оглушивши цілительку, Кевін вихопив у неї скальпель. Коли прибули ми, він лежав бездиханний. Носій намагався вирізати чужу душу зі свого тіла.

На якусь мить у мене відібрало мову. А оговтавшись, я ледве чутно прошепотіла:

— Що з ними сталося?

— На щастя, носій не встиг завдати справжньої шкоди. Кевіна перевтілили, цього разу в молодого носія. А носій-зловмисник був настільки пошкоджений, що рятувати його, на нашу думку, не було сенсу.

— Зараз Кевіну сім людських років, і з ним усе гаразд… окрім того, що він залишив собі ім’я Кевін. Його доглядачі дбають про те, аби прихилити його до музики, і їм це вдається… — останнє було сказано так, наче це гарна новина — новина, що перекреслює все інше.