— Чому?.. — я відкашлялась, аби повернути голосу хоч трохи гучності.— Чому такі ризики замовчуються?

— Власне кажучи, — втрутилася шукачка, — у нашій пропаганді чітко зазначається, що асиміляція дорослих людських носіїв значно проблематичніша за асиміляцію дітей. Настійно рекомендуються саме незрілі носії.

— Слово «проблематично» не зовсім пасує до випадку з Кевіном, — прошепотіла я.

— Але ви ж вирішили знехтувати рекомендацією, — вона примирливо підняла руки, від чого моє тіло напружилося, а туго натягнуте простирадло рипнуло. — Не подумайте, що я вас звинувачую. Дитинство нудне. А ви не звичайна душа. Я переконана, що ви впораєтесь. Це просто черговий носій, і скоро ви здобудете повний доступ і контроль.

Мушу зізнатися, що весь той час, поки я спостерігала за шукачкою, вона з дивовижним терпінням перечікувала будь-які затримки, навіть мою акліматизацію особистості. Але зараз я відчула її розчарування, що вона не може миттю отримати від мене бажаної інформації, і це знову викликало отой незнайомий гнів.

— Чому б вам самій не побувати в моєму тілі й не пошукати відповідей на свої запитання? — поцікавилась я.

Вона наїжачилася.

— Я не пустопляс.

Мої брови здивовано підлетіли.

— Ще один жаргонний термін, — пояснив цілитель. — Так називають тих, хто не довершує життєвого циклу у своїх носіях.

Я з розумінням кивнула. В інших світах теж існувало таке поняття. Але ніде це не віталося. Тож я припинила кепкувати з шукачки і розповіла їй усе, що змогла розвідати.

— Дівчину звали Мелані Страйдер. Народилася в Альбукерке, штат Нью-Мексико. Коли дізналася про окупацію, перебувала в Лос-Анджелесі, а потім ховалася в безлюдній місцевості, перш ніж зустріла… Гм. Вибачте, потім спробую це дізнатися… Тілу двадцять років. Дівчина приїхала до Чикаго з… — я скрушно похитала головою. — В її житті було кілька періодів, і не завжди вона була сама. Авто крадене. Вона шукала кузину на ім’я Шерон, маючи підстави сподіватися, що та досі людина. Коли Мелані вистежили, вона ще нікого не знайшла і ні з ким не спілкувалась. Але… — я зосередилася, намагаючись пробити ще одну стіну. — Мені здається… але я не впевнена… Здається, вона лишила якусь записку…

— То вона сподівалася, що хтось її шукатиме? — нетерпляче запитала шукачка.

— Так, її відсутність помітять. Якщо вона не прийде на… — я аж заскреготіла зубами, цього разу справді відчайдушно проламуючи невидиму стіну. Та ж була чорною, і про її товщину я могла тільки здогадуватися. Я билася об неї щосили, аж на чолі піт виступив. Шукачка і цілитель поводилися дуже тихо, аби нічим не порушити моєї зосередженості.

Я спробувала повернути думки в інший бік. У мозку лунали гучні незнайомі звуки — ревіння двигуна автомобіля; щоразу при вигляді зустрічних фар мене накривала тривожна хвиля адреналіну. Усі ці події вже відбулися, і все закінчилося щасливо. Я дозволила спогадам вести мене за собою (обминувши ту частину, де я бігла крізь холодне місто під прихистком нічної темряви) і завернути в той будинок, де мене спіймали.

Не мене, її. Моє тіло сіпонулося.

— Не перенапружуйтесь… — почав був цілитель, але шукачка шикнула на нього.

Мою свідомість заполонив жах приреченості, і жагуча ненависть до шукачів затьмарила все інше. Ненависть — це зло, ненависть — це біль. Вона була такою сильною, що я ледве дихала. Але я віддалася їй, сподіваючись цим подолати опір, послабити оборону.

Я уважно спостерігала, як моя господиня намагається заховатися, знаючи, що в неї не вийде. Записка, нашкрябана цурпалком олівця на клапті паперу. Поспіхом запхнута під якісь двері. Але то не випадкові двері.

— Система така: п’яті двері у п’ятому коридорі на п’ятому поверсі. Там умовне місце.

Шукачка швиденько щось пробурмотіла у маленький телефон, який тримала в руці.

— Всі думали, що в тому будинку буде безпечно, — провадила я. — Бо знали, що він занедбаний і призначений на злам. Мелані не розуміє, як її викрили… Невже ви знайшли Шерон?

Від жаху руки закрижаніли: останнє запитання було не моє.

Так, питання було не моє, але воно зірвалося з моїх уст так природно, наче належало мені. Шукачка нічого не помітила.

— Кузину? Ні, більше не знайшли жодної людини, — відповіла вона, й у відповідь моє тіло розслабилося. — Вашу носительку вистежили, коли вона заходила до будинку. Один із мешканців міста, який знав, що будинок ламатимуть, побачив її і дуже занепокоївся. Він викликав нас, і ми спершу спостерігали за будинком, аби переконатися, що дівчина там сама, а потім непомітно зайшли за нею… Ви можете уточнити місце зустрічі?

Я спробувала.

Так багато спогадів, і всі такі чіткі й барвисті! Я побачила сотні місць, у яких ніколи не була і назви яких чула вперше. Будинок у Лос-Анджелесі, обсаджений високими деревами з лапатим різьбленим листям на маківці. Галявина у лісі, з наметом і вогнищем, поблизу Вінслоу в штаті Аризона. Безлюдний кам’янистий пляж у Мексиці. Печера десь в Орегоні, вхід до якої затуляє злива. Намети, халупи, брудні нічліжки. З плином часу назви перестають вирізнятися. Мелані не знала, де саме перебуває, та й не цікавилася.

Тепер мене звати Вандрівниця, і це ім’я пасує до її спогадів так само, як і до моїх. От тільки у своїх вандрах я мала вибір. Її ж спалахи спогадів завжди були з відтінком страху, що її от-от вистежать. Не вандри, а втеча.

Я спробувала придушити співчуття. Натомість спрямувала спомини в потрібне річище. Мені не треба знати, де вона побувала, а лише те, куди прямувала. Я копирсалася в картинках, прив’язаних до слова Чикаго, але вони здавалися всього-на-всього хаотичним набором зображень. Я розширила пошук. Що було за межами Чикаго? Холод. Там було холодно, і це мене занепокоїло.

Де це? — наполягла я, і стіна відступила. У мене перехопило подих.

— За містом — у безлюдній місцевості… Заповідник удалині від цивілізації. Вона ніколи там раніше не була, проте знала, як туди дістатися.

— Коли?

— Скоро, — відповідь прийшла автоматично. — Як довго я тут?

— Носителька зцілювалася дев’ять днів. Ми хотіли впевнитися, що вона цілком відновилася, — сказав цілитель. — Утілення відбулося сьогодні, на десятий день.

Десять днів. Моє тіло відчуло надзвичайну хвилю полегшення.

— Запізно, — мовила я, — запізно для зустрічі… навіть для записки…

Я відчула реакцію носительки на ці слова, відчула аж надто сильно. Вона була майже… задоволена. Я спробувала ще раз прослухати слова, які вона при цьому сказала подумки, аби з них видобути потрібну інформацію.

— Його там не буде.

— Його? — шукачка схопилася за цей займенник. — Хто це?

Чорна стіна піддалася більше. На тисячну частку секунди носителька запізнилася. Мою свідомість заполонило обличчя. Вродливе, із золотисто-смаглявою шкірою та очима, в яких бісиками вигравало світло. І поки я роздивлялася його чітке зображення у своїй пам’яті, десь глибоко в мені це обличчя створювало дивне приємне відчуття.

І хоча потім стіна стала на місце — під супровід гніву й обурення, — це сталося недостатньо швидко.

— Джаред, — відповіла я, і слідом за цим іменем із моїх уст зірвалася не моя думка: — Джаред у безпеці.

Надто темно як на таку спеку — чи, може, надто спекотно як на таку темряву. Одне з двох.

Я скрутилася у ненадійному прихистку невисокого куща чапарелю. З потом виходила остання вода, що досі лишалась у моєму тілі. Відколи машина виїхала з гаража, минуло вже п’ятнадцять хвилин. Світло не загорілося. Розсувні двері не до кінця зачинені, аби міг працювати дверний вентилятор. Я уявила дотик прохолодного вологого повітря, що задувало всередину. От якби й на мене дунуло хоч трохи!

У шлунку забурчало, і я напружила м’язи живота, аби стримати звук. У такій тиші чутно, як пір’їна падає.

Яка я голодна!

Проте мій голод затьмарює інша потреба, набагато сильніша. Ще один голодний шлунок — він ховається в темряві далеко звідси і самотньо чекає на мене у тісній скелястій печері, яка стала нашою тимчасовою домівкою. Що з ним буде, якщо я не повернуся? Весь тягар материнства за повної відсутності знань і досвіду… Я почувалася такою безпорадною! Джеймі голодний.