— Не дай Боже щастя, а дай розум… Але головна битва ще попереду, — відповів Джеб.

— Гадаєте, я не розумію! Сподіваюся, ви не залишили рушницю десь на видноті?

— Ні. Я передбачив такий поворот подій.

— Це добре.

Джеймі не зрушив із місця. Він увесь тремтів. Зрештою я набралася відваги й підійшла до нього. Він миттю обвив мене руками за талію, і я тремтячою долонею поплескала його по спині.

— Все гаразд, — прошепотіла я. — Тепер усе буде добре, — збрехала я. Навіть дурень уловив би фальшиві нотки в моєму голосі, а Джеймі не дурень.

— Він тебе й пальцем не зачепить, — ледь чутно прохрипів хлопчик, борючись зі сльозами, які вже підступали до очей. — Я не дозволю.

— Ш-ш-ш, — прошепотіла я.

Я була налякана — моє обличчя закам’яніло від жаху. Джаред мав рацію — як Джеб міг таке допустити? Краще б мене вбили одразу, ще до того, як про мене дізнався Джеймі… Або принаймні ще в перший тиждень, коли Джаред не спускав із мене пильного ока… Тоді ми з Джеймі не встигли б потоваришувати… І якби я не вибовкала все про Мелані… Та вже запізно. Я ще дужче притиснула до себе хлопчика.

Мелані була приголомшена не менше за мене.

«Бідолашний мій малюк!»

«Я ж казала, що не варто йому розповідати», — нагадала я.

«Що з ним буде, коли ми помремо?»

«Страшно подумати. Він отримає травму на все життя — шрам, розчарування…»

Раптом Мелані перебила мене:

«Годі. Я знаю. Але що ми можемо вдіяти?»

«Гадаю, не помирати».

Ми з Мелані оцінили ймовірність нашого виживання — й зітхнули.

Іян поплескав Джеймі по спині — я відчула, як здригнулося його тіло.

— Не хвилюйся, хлопче, — мовив Іян. — Ти не сам.

— Хлопці просто не були до цього готові, ось і все… — (Я впізнала грубий голос Труді). — Тільки-но нам випаде нагода з ними поговорити, ми їх переконаємо.

— Переконаємо? Кайла? — пробубонів хтось позаду.

— Ми знали, що так і буде, — мовив Джеб. — Треба перечекати. От побачите, шторм ущухне.

— Знайшли б ви краще свою рушницю, — мовила Лілі спокійно. — Попереду довга нічка. Ванда може переночувати зі мною й Гайді…

— Гадаю, їй варто заховатися, — заперечив Іян. — Можливо, у південних коридорах? Я нагляну за нею. Джебе, складете мені компанію?

— Хлопці ніколи не здогадаються шукати її в мене, — прошепотів Волтер. Його останні слова заглушив голос Веза:

— Я з тобою, Іяне. Їх аж шестеро.

— Ні,— зрештою спромоглася вичавити я. — Ні. Це неправильно. Неправильно. Ви не можете опинитися в різних таборах. Це ваш дім. Ви всі — одна велика родина. Ви не повинні ворогувати, не через мене.

Я виплуталася з обіймів Джеймі, хоч він і намагався втримати мене, і міцно стиснула його зап’ястя.

— Мені потрібно побути на самоті,— сказала я йому, ігноруючи звернені до мене пильні погляди. — Я хочу побути сама, — я обернулася до Джеба. — Вам слід побалакати без мене. Це неправильно — обговорювати військову стратегію у присутності ворога.

— Ну, навіщо ти так, — мовив Джеб.

— Просто дозвольте й мені все обміркувати. Гаразд, Джебе?

Я зробила крок від Джеймі, і його руки впали. Раптом на моє плече опустилася чиясь важка рука, і я скулилася.

Це був усього-на-всього Іян.

— Не треба тобі блукати тут самій.

Я нахилилася до нього і мовила якнайтихіше, щоб не зміг почути Джеймі:

— Навіщо відтягувати невідворотне? Невже Джеймі стане від цього легше?

Здається, я знала відповідь на останнє запитання. Я вивернулася з-під Іянової руки й щодуху помчала геть.

— Вандо! — гукнув Джеймі навздогін.

Хтось заходився його заспокоювати. За мною ніхто не гнався. Мабуть, їм вистачило здорового глузду відпустити мене. У коридорі було темно й безлюдно. Якщо мені поталанить, я зріжу ріг і непомітно прокрадусь через темні грядки.

За увесь той час, який я провела у печерах, я так і не дізналася, де вихід. Виконуючи різні доручення, я, здається, сходила коридори вздовж і впоперек, знала кожен ріг і кожне розгалуження, але вихід залишився для мене таємницею. Вперше я подумала про це тільки зараз, скрадаючись найтемнішими закапелками велетенської печери. Де ж може бути вихід? А якщо я знайду його, то чи стане мені снаги просто піти?

Я так і не змогла вирішити, чи варто мені звідси тікати — що, крім пустелі, чекає на мене ззовні — шукачі, цілителі, розрадниця, попереднє життя, яке не залишило по собі сліду? Єдине, що мало для мене значення, було тут, зі мною. Джеймі. Джаред, хоча він ладен убити мене за першої-ліпшої нагоди. Не уявляю, як їх можна покинути…

А Джеб, а Іян! У мене з’явилися друзі. Док, Труді, Лілі, Вез, Волтер, Гіт. Ці дивні люди зуміли побачити в мені не просто ворожу душу і зрозуміли, що не варто мене вбивати. Можливо, ними керувала звичайна цікавість, байдуже. Вони все одно стали на мій бік і виступили проти своїх-таки, адже всі вони — дружна родина виживанців. Я здивовано похитала головою, намацуючи руками тверді кам’яні стіни.

У печері хтось був — здалеку долинали голоси. Я не зупинилася: мене не можуть помітити, — і нарешті знайшла щілину, яку шукала.

Зрештою, є тільки одне місце, куди мені йти. Навіть якби мені було відомо, де вихід, я все одно пішла б сюди. Я занурилася в цілковиту темряву й швидко помчала своєю дорогою.

Навпомацки я прямувала назад до в’язничної камери.

От уже кілька тижнів, як моя нога не ступала в цей коридор; я не була тут із того самого ранку, як Джаред вирушив на вилазку і Джеб дав мені волю. Схоже, поки я жива, а Джаред у печерах, моє місце тут.

Тьмяний ліхтар не чекав тут на мене. Я була впевнена, що вже наближаюся: роги й повороти були віддалено знайомі. Я витягнула перед собою ліву руку й почала навпомацки пробиратися вздовж коридору, шукаючи знайомий отвір. Я ще не вирішила, чи залазитиму всередину, та принаймні точно знатиму, де я.

Моя нора знайшлася, однак оселитися в ній мені не вдасться.

В ту-таки мить, як пальці мої намацали жорсткі краї отвору, ноги перечепилися через перешкоду, і я впала навколішки. Падаючи, я інстинктивно витягнула руки, і долоні з хрустом і тріскотом проломили щось, зовсім не схоже на камінь.

Різкий звук сполошив мене, а несподівана перешкода налякала. Перше, що спало на думку, — я завернула не за той ріг і зараз не біля своєї нори. Можливо, навіть потрапила в чужу кімнату. Я швидко прокрутила в пам’яті увесь маршрут — де ж я схибила? Я закам’яніла в темряві, чекаючи реакції.

Але нічого не відбувалося — ні реакції, ні звуку. Все було як завжди — темно, парко, волого і так тихо, що не залишилося жодного сумніву: окрім мене, тут нікого немає.

Обережно, намагаючись не шуміти, я роззирнулася.

Руки мої у щось провалилися. Я вивільнилася й намацала щось схоже на картонну коробку, обгорнуту тонким шаром прозорої плівки — її-бо я і прорвала. Всередині був іще один шар тонкої плівки — маленькі прямокутники, які шурхотіли щоразу, коли я їх торкалася. Я відсмикнула руку, злякавшись, що приверну до себе увагу.

Я згадала, що начебто намацала вхід у нору. Пошукала ліворуч, і рука наштовхнулася на цілий стос великих картонних коробок. Я спробувала дотягнутися до верху — довелося ставати на пальчики, таким високим виявився стос. Я тицялась кругом, аж доки не намацала стіну, а за тим — і отвір, саме там, де й очікувала. Отож я спробувала залізти всередину: одна хвилина на увігнутому земляному ложі — і я б одразу впізнала печеру, — але годі було й думати про те, щоб пробратися всередину. Вся печера була завалена численними коробками.

Опинившись у безвиході, я, намацуючи дорогу, рушила далі по коридору. З’ясувалося, що далі проходу також немає — все завалено таємничими коробками.

Нишпорячи по землі, я силкувалася втямити, де опинилась, коли раптом натрапила на щось, зовсім не схоже на картонні коробки. Груба жорстка тканина — певно, мішок; коли я його штурхнула, в ньому зашурхотіло. Я пожмакала мішок — навряд чи його ледь чутний сипучий звук видав би мою присутність.