Я мерзлякувато обхопила себе руками.

— Але в чомусь Джеб має рацію — і це мене просто вбиває! Навіщо це тобі? Шукачі були неорганізовані, вони навіть нічого не… запідозрили. Здавалося, вони шукали тільки тебе, а не нас. Виходить, могли й не знати про твої плани. А може, ти сама по собі? Виконуєш якесь секретне завдання. Чи…

Було набагато легше ігнорувати його, коли він плів такі дурниці. Я втупила погляд у коліна. Ноги були брудні, як завжди, темно-бурі.

— Можливо, вони праві — що тебе не варто вбивати, — раптом Джаредова рука торкнулася моєї, і по шкірі одразу ж поповзли мурашки. Коли він заговорив знову, голос його звучав лагідніше. — Більше ніхто й пальцем тебе не зачепить. Доти, доки ти не становитимеш реальної загрози… — він знизав плечима. — В чомусь я з ними згоден — може, хай як це смішко, кривдити тебе — бридко… Може, й не існує поважної причини, щоб… От тільки Джеймі…

Я різко підкинула голову — Джаред вивчав мене гострим поглядом. Я пожалкувала, що проявила цікавість, і знову втупилась у коліна.

— Мене лякає те, що він дедалі дужче до тебе прихиляється, — пробурмотів Джаред. — Не треба було залишати його тут… Я навіть не міг уявити… А тепер не знаю, що й діяти. Він думає, що Мелані досі жива і що вона в тобі. Що з ним буде, коли?..

Я зауважила, що він сказав «коли», а не «якщо». Байдуже, щó він пообіцяв Джеймі,— він не вірить, що я протягну довго.

— Дивно, як тобі вдалося втертися в довіру до Джеба, — мовив він, змінюючи тему. — Джеб не пуцьвірінок, брехню наскрізь бачить. Принаймні досі бачив.

На якусь мить Джаред замислився.

— Не надто ти балакуча, еге ж?

Запала довга мовчанка.

Раптом Джареда ніби прорвало:

— Знаєш, щó не дає мені спокою: а раптом виявиться, що вони праві? Звідки в біса мені знати? Їхня логіка божевільна, але я бачу в ній сенс. Має бути якесь інше пояснення…

Мелані знову силкувалася заговорити, але вже не так несамовито — майже без надії прорватися. Я зціпила зуби і стиснула кулаки.

Джаред ворухнувся, відсунувся до стіни — тепер він сидів обличчям до мене. Краєм ока я спостерігала цю зміну.

— Навіщо ти тут? — прошепотів він.

Я крадькома зиркнула йому в лице — добре, ніжне, майже таке, яким його пам’ятала Мелані. Я відчула, що втрачаю контроль; мої губи затремтіли. Щосили я стримувала руки, які вже тягнулися до нього. Кортіло торкнутися його обличчя. Кортіло мені. Мелані це не сподобалося.

«Якщо не дозволяєш мені говорити, то принаймні тримай руки при собі», — прошипіла вона.

«Силкуюся. Мені шкода».

І мені справді було шкода. Це завдавало їй болю. Нам обом було боляче — по-різному. Важко сказати, кому в цю мить було гірше.

Джаред із цікавістю спостерігав за мною, а на очах моїх знову виступили сльози.

— Навіщо? — запитав він лагідно. — Знаєш, у Джеба зринула шалена ідея: що ти прийшла сюди заради мене і Джеймі. Ну хіба він не божевільний?

Мій рот наполовину розтулився; я швидко прикусила губу.

Джаред повільно нахилився й узяв у долоні моє обличчя. Я заплющила очі.

— Так і не скажеш?

Я швидко хитнула головою. Не певна, хто це зробив: я підтверджувала, що не скажу, чи Мелані підказувала, що не може.

Долоні Джареда сильніше стиснули моє обличчя. Я розплющила очі, його обличчя було всього за кілька дюймів від мого. Серце моє затріпотіло, впало в п’яти — я намагалася вдихнути, проте легені не слухалися.

Я впізнала знайомий погляд; знала наперед, що Джаред робитиме, яким буде доторк його вуст. І все-таки він заскочив мене зненацька — його вуста притиснулися до моїх, і це було наче вперше.

Гадаю, він збирався просто торкнутися моїх губ, легко й ніжно, але все змінилося, тільки-но моя шкіра діткнулася його. Раптом губи його стали жорсткі й наполегливі, руки полонили моє обличчя, а вуста рухалися квапливо й незнайомо. Зовсім не так, як у спогадах. Я безсило відкинула голову.

А тіло збунтувалося. Я більше не могла керувати ним — радше воно керувало мною. Але не через Мелані — тіло було дужчим за нас обох. Ми шумно дихали: я — дико й прискорено, а Джаред — люто, схоже на гарчання.

Руки відмовлялися слухатись. Ліва долоня потягнулася до Джаредового обличчя, до волосся, готова занурити в нього пальці…

Права рука діяла ще швидше. І керувала нею не я.

Кулак Мелані з глухим тріском врізався в щелепу Джареда, і його обличчя відлетіло. Твердий і злісний доторк плоті до плоті.

Сили удару вистачило тільки на те, щоб відштовхнути Джареда, але щойно наші губи розімкнули ся, він сахнувся від мене, і жах у його очах був точним віддзеркаленням жаху в моїх.

Я подивилася на свій міцно стиснутий кулак — із відразою, немов на якого скорпіона, що виріс на руці. Я бридливо видихнула. Обхопила лівою рукою зап’ястя правої, щоб Мелані більше не змогла скористатися моїм тілом для насилля.

Я поглянула на Джареда. Він не спускав очей із мого кулака, жах на його обличчі змінився подивом. У ту мить він був такий беззахисний! Я легко читала думки на його відкритому обличчі.

Такого він не очікував. А він таки чогось сподівався — це було очевидно. То був тест, і він збирався поставити мені за нього оцінку. Тест, у результатах якого був цілковито впевнений. Але на нього чекав сюрприз.

То я склала іспит чи завалила?

Біль у грудях зовсім не здивував мене. Я вже знала, що «розбите серце» — не просто гіпербола.

У ситуаціях, де треба швидко вирішити, варто битися чи тікати, я ніколи не поставала перед вибором — завжди втікала. Оскільки Джаред загородив мені дорогу в темний коридор, довелося пірнути в завалену коробками нору.

Коробки хруснули, зім’ялися й затріщали під моєю вагою, відлітаючи до стіни. Я зробила неможливе — пропхалась попри важкі ящики й зім’яла менші. Пальці Джареда дряпнули мене за ногу — він намагався зловити мене за кісточку. Я зіштовхнула величезну коробку, і та впала між нами. Джаред застогнав, і горло мені стиснув відчай. Я не хотіла кривдити Джареда, не хотіла вдарити — просто тікала.

Я не чула власних схлипувань, аж поки не зупинилася — лізти вже не було куди — і не стих хруст і скрегіт. Аж тоді я почула уривчасті, голосні схлипи, і злякалася.

Я була налякана, принижена — насиллям, до якого вдалася — свідомо чи несвідомо, — проте схлипувала я не через це. Я плакала, бо це була перевірка, а я, дурепа, емоційна дурепа, розмріялась.

Мелані звивалася від болю, і витримувати подвійний біль було нестерпно. Я ледь не вмирала, бо той поцілунок виявився несправжнім; Мелані ж ледь не вмирала, бо він видався їй справжнім. Вона пережила чимало втрат із кінця світу, але вперше почувалася зрадженою. Коли її батько привів до власних дітей шукачів, вона знала, що це зробив не він. Не було зради, тільки горе. Її батько помер. Але Джаред був живий, і це був Джаред.

«Дурненька, ніхто тебе не зраджував», — заспокоїла я її. Швидше б уже її біль ущух! Подвійні страждання — це вже занадто. Мені вистачало й своїх.

«Як він міг? Як?» — не вгавала вона, ігноруючи мене.

Ми обоє нестримно ридали.

Одне-єдине слово втримало нас від істерики.

З отвору нори голос Джареда, тихий і хрипкий, уривчастий і наче аж дитячий, вигукнув:

— Мел?

— Мел? — повторив Джаред, і в голосі була щира надія, хай як він цього не хотів.

Запізніла реакція — на мене накотила нова хвиля схлипів.

— Мел, ти ж знаєш, я зробив це для тебе. Ти знаєш. Не для Ван… не для тієї істоти. Ти ж знаєш, що я цілував не її.

Схлипування переросли в стогін. Ну чому я не можу замовкнути? Я спробувала затамувати подих.

— Якщо ти тут, Мел… — Джаред завагався.

Мелані не сподобалося оте «якщо». З грудей прорвався схлип, і я задихано ковтнула повітря.

— Я кохаю тебе, — мовив Джаред. — Навіть якщо тебе тут немає, навіть якщо ти не чуєш… Я тебе кохаю.

Я знову затамувала подих і так сильно прикусила губу, що та закривавилася. Фізичний біль не допоміг так, як я сподівалася.