В коридорі стало тихо, і в норі також, а я аж посиніла від задухи. Я напружила слух — просто чути. Не думати. Але було тихо.

Тіло завмерло в жахливій позі: голова з самого низу, права щока притиснута до кам’яної долівки. Плечі впиралися в зім’ятий край коробки, при цьому праве плече було вище за ліве. Ноги вигнулися під незвичним кутом, а права литка торкалася стелі. Після зіткнення з коробками тіло було в синцях — я просто-таки відчувала, як вони виступають на шкірі. І знала, що доведеться довго пояснювати Іяну та Джеймі, що це я сама забилася, — та як? Що казати, як переконувати? Як пояснити, що Джаред поцілував мене, бо вирішив провести на мені дослід, мов на піддослідному щурові, якого б’ють струмом заради того, щоб поспостерігати за його реакцією?

І скільки ще мені тут сидіти? Шуміти не хотілося, але спина, здавалося, от-от не витримає і зламається. З кожною секундою терпіти біль ставало дедалі важче. Ще трохи — і я стогнатиму. Тоненький схлип уже підкотив до горла.

Мелані не було чого сказати. Спершу слід упорядкувати полегшення і лють. Нарешті Джаред заговорив до неї, визнав її існування. Сказав, що кохає її. Але поцілував мене. Вона силкувалася переконати себе, що не варто ображатися, сама собі доводила, що той поцілунок нічого не означав. Проте її спроби не мали успіху. Її внутрішній монолог не призначався для мене, але я його чула.

Вона зі мною не розмовляла — як підлітки в школі. Повернулася до мене спиною.

Чи не вперше я на неї розізлилася. Не так, як на початку, коли боялася її присутності й воліла, щоб вона забралася з моєї голови. Ні, я відчувала, що мене теж зрадили. Як може вона звинувачувати в тому, що сталося, мене? Де тут здоровий глузд? Хіба я винна в тому, що закохалася через спогади, якими вона мене закидала, що скорилася цьому непокірному тілу? Я непокоїлася, що їй болить, натомість їй на мене було наплювати. Вона ще й зловтішалася. Зла, як усі люди.

По моїх щоках покотилися тихі сльози. Мені не давала спокою ворожість Мелані.

І я вже не могла терпіти ні синців, ні болю в спині. Це була остання крапля.

— Ох! — прохрипіла я, вперлася в стіну і відштовхнула коробки, щоб бодай якось випростатися.

Байдуже, скільки шуму від мене, — я хочу на волю. Я присягнулася сама собі, що більше ніколи не залізу в цю нору — швидше помру. В прямому сенсі слова.

Виповзти з нори виявилося набагато складніше, ніж залізти всередину. Я крутилася і вертілася, поки не стало ще гірше: я вигнулась як однобокий крендель і знову заплакала, мов дитина, злякавшись, що вже ніколи не виберусь на волю.

Мелані зітхнула.

«Зачепись ногою за край отвору — і виберешся», — запропонувала вона.

Я проігнорувала її, намагаючись обігнути якийсь особливо гострий ріг. Він врізався мені під ребра.

«Не вередуй», — пробурмотіла вона.

«Як шляхетно з твого боку!»

«Знаю… — вона завагалася, а тоді додала, — вибач, о’кей? Я перепрошую. Я ж просто людина. Іноді мені важко бути справедливою навіть до себе. Люди не завжди відчувають, як треба чинити, і не завжди чинять, як слід», — в її голосі чулася нехіть, але вона силкувалася пробачити мені, забути про мій поцілунок з її коханим, — принаймні так їй здавалося.

Я зачепилася ногою за край отвору і сіпнулася. Коліно вдарилось об землю, і я використала його як важіль, щоб відчепити ребра від гострого рогу. Дотягнутися до отвору другою ногою стало легше, я зачепилась і знову сіпнулася. Нарешті я намацала руками долівку, виштовхала тіло назовні, мов немовля з лона матері, і впала на темно-зелений матрац. Якийсь час я лежала долілиць і важко дихала. Була певна, що Джаред уже пішов, і не перевіряла. Просто вдихала й видихала, аж поки не наважилася підвести голову.

Я була сама. Чіплялася за це полегшення, щоб відігнати від себе сум. На самоті бути краще — не так принизливо.

Я скрутилася калачиком на матраці, притиснувшись обличчям до смердючої тканини. Спати не хотілося, але я була вичавлена. Я заплющила очі й спробувала думати про щось, що не викликало б нового потоку сліз. Про будь-що, тільки не про страх на Джаредовому обличчі, коли він сахнувся мене…

Що зараз робить Джеймі? Чи знає, що я тут, а може, шукає мене? Мабуть, Іян іще довго спатиме, на вигляд він був страшенно виснажений. Коли прокинеться Кайл? Чи шукатиме він мене? Де Джеб? Я не бачила його увесь день. Невже Док справді напився до нестями? Зовсім на нього не схоже…

...Я повільно просиналася під буркотіння голодного шлунка. Кілька хвилин просто лежала, намагаючись зорієнтуватися. Зараз день чи ніч? Скільки часу я спала?

Шлунок ігнорувати не вдасться, отож я перекотилась і стала навколішки. Мабуть, я таки довгенько спала — шлунок розійшовся не на жарт: я проґавила не одну трапезу.

Може, мені з’їсти дещо з припасів — зрештою, деякі коробки я зіпсувала, а деякі геть розгромила. Але на саму тільки думку про це мені стало ще гірше. Ліпше прокрастися на кухню по хліб.

Крім завданого мені болю, серце краялося ще й від того, що я провела тут скільки часу — і ніхто навіть не прийшов перевірити. (Яка небачена зухвалість із мого боку! Кому яке діло до мене?) І раптом я зітхнула з полегшенням: у кінці коридору, який вів до печери з грядками, сидів Джеймі, повернувшись спиною до людського світу, і безпомильно чекав на мене.

Мої очі засвітилися, і його також. Він зіп’явся на ноги, і на обличчі розцвіло полегшення.

— З тобою все гаразд! — мовив він; як мені хотілося, щоб він мав рацію! Він забурмотів: — Я й не думав, що Джаред обдурив мене, але він сказав — йому здалося, що ти хочеш побути на самоті, і Джеб заборонив мені тебе турбувати, а наказав сидіти тут, щоб наглядати за мною, аби я до тебе не прокрався, і хоч я не думав, що ти поранена, та не був певен, розумієш?..

— Зі мною все гаразд, — відповіла я. І простягнула до нього руки, шукаючи підтримки. Джеймі одразу ж обняв мене за талію, і я з подивом відзначила, що він уже легко може покласти голову мені на плече.

— Твої очі почервоніли, — пробурмотів Джеймі.— Джаред скривдив тебе?

— Ні.

Зрештою, люди зовсім не навмисне завдавали болю піддослідним щурам — просто хотіли отримати інформацію.

— Не знаю, що ти йому сказала, але, здається, він нарешті повірив. Ну, що Мел жива. До речі, як вона?

— Рада, що все так вийшло.

Він задоволено кивнув.

— А ти як?

Я вагалася, шукаючи точнішої відповіді.

— Мені легше казати правду, аніж приховувати її.

Здається, моя ухильна відповідь його вдовольнила.

Печеру з городом заливало червоне світло — над пустелею сідало сонце.

— Я голодна, — заявила я, вивільняючися з обіймів.

— Я так і знав. Тому приберіг для тебе дещо смачненьке.

Я зітхнула.

— Мені й хліб згодиться.

— Облиш, Вандо. Іян каже, що ти занадто схильна до самопожертви.

Я скорчила гримасу.

— Гадаю, він має рацію, — пробурмотів Джеймі.— Навіть якщо ми всі тебе приймемо, ти будеш тут чужинкою, поки сама не захочеш влитися в громаду.

— Я не зможу влитися в громаду, Джеймі. Та й ніхто мене не прийме.

— Я ж тебе прийняв.

Я вирішила не сперечатися, хоч він і помиляється. Не обманює, бо щиро вірить у правдивість своїх слів. Але насправді йому потрібна Мелані. Він не розрізняє нас, а варто було б.

Труді й Гайді пекли на кухні хліб і їли велике зелене яблуко — одне на двох, кусаючи по черзі.

— Рада, що ти прийшла, Вандо, — мовила Труді щиро, затуляючи рот рукою: вона дожовувала останній кусник яблука. Гайді тільки кивнула — її рот був повний. Джеймі штрикнув мене пальцем між ребра: мовляв, я ж тобі казав, що тебе приймуть? Геть забув про чемність.

— Ви приберегли обід для Мелані? — рвійно запитав він.

— Так, — кивнула Труді. Вона схилилася до пічки і витягнула металеву тацю. — Ще теплий. Тепер уже, мабуть, затвердів, але все одно це краще, ніж зазвичай.

На таці лежав величезний шматок м’яса з кров’ю. У мене аж слинка потекла, але я відмовилася від такої порції: