Будинок один на всю околицю — більше нічого немає. Пса теж, здається, немає,— я спостерігаю за двором відтоді, коли сонце ще стояло високо над обрієм.

Залишаючись у прихистку куща, я випростала кінцівки — вони аж заскреготіли у відповідь. Там, за газоном, тягнеться посипана піском гладенька доріжка, майже біла у світлі зірок. На дорозі — жодних звуків машин.

Без сумніву, коли господарі повернуться, вони все зрозуміють. Чудовиська, що на вигляд здаються милим подружжям середніх років. Звісно, вони здогадаються, хто я, й одразу повідомлять шукачам. Доти мені слід забратися подалі. Я дуже сподіваюся, що подружжя поїхало до міста на всю ніч, адже сьогодні п’ятниця. Душі так бездоганно дотримуються всіх наших звичок, що відрізнити їх дуже важко. Це й стало головною запорукою їхньої перемоги.

Паркан навколо будинку лише до пояса заввишки. Я перелізаю через нього легко, безшумно. Подвір’я встелене рінню, тож треба ступати обережно, аби камінці не рипіли під моєю вагою. Прямую до скляної веранди, що міститься з чорного ходу.

Жалюзі відкриті. У місячному світлі добре видно, що в кімнаті нікого немає. Судячи з інтер’єру, парочка веде спартанський спосіб життя, за що я їм вдячна. В такій обстановці важче заховатися. Певна річ, це і мені не лишає сховку, але якщо вже доведеться ховатися, то це не матиме значення.

Спочатку я прочиняю зовнішню сітку, потім скляні двері. Вони безшумно піддаються. За звичкою обережно ставлю ногу на кахлі. Але ніхто на мене тут не чекає.

Прохолодне повітря дарує райське відчуття.

Ліворуч кухня. Бачу, як виблискують мармурові стільниці.

Знімаю з плеча брезентовий рюкзак і прямую до холодильника. Коли дверцята відчиняються, всередині загоряється світло. На мить мене жалить паніка, проте, знайшовши потрібну кнопку, я вимикаю світло ногою. Мені засліпило очі. Але звикати немає часу. Навпомацки я продовжую.

Молоко, сир, недоїдки у пластиковому посуді. Сподіваюся, що це курка з рисом — я бачила, як чоловік сьогодні ввечері готував її. Ми з’їмо це сьогодні вночі.

Сік, пакет із яблуками. Кілька морквин. Цього вистачить лише до ранку.

Я поспішаю до комори. Мені потрібні продукти, що зберігатимуться довше.

Коли я вже нагребла стільки, скільки здатна була винести, в очах трохи розвиднилося. М-м-м, шоколадне печиво. Мені до смерті хочеться розірвати упаковку з печивом просто зараз, але я збираю всю силу волі й не зважаю на викрутаси свого порожнього шлунку.

Рюкзак надто швидко набирає вагу. Навіть якщо ми економитимемо, цього нам стане лише на тиждень. А я не хочу економити, я хочу наїстися. Вівсяні коржики. Напихаю ними кишені.

Ще одне. Я кваплюся до раковини і наповнюю водою флягу. Потім засовую голову під кран і жадібно п’ю просто з-під струменя. Вода дивно булькотить, потрапляючи до мого порожнього шлунка.

Тепер, коли я впоралася зі своїм завданням, мене охоплює паніка. Хочеться опинитися якнайдалі звідси. Цивілізація — це смерть.

Прямуючи до виходу, я дивлюся в підлогу, міркуючи про те, як бігтиму зі своєю важкою ношею, і через це не помічаю чорного силуету на скляній веранді, аж поки моя рука не лягає на дверну ручку.

Силует тихо лається. Від переляку з моїх уст зривається дурний зойк. Я розвертаюся, аби бігти до парадного входу, тільки й сподіваючися, що двері не замкнені, або принаймні замок не надто складний.

Але не встигаю зробити і пари кроків, як чиїсь важкі грубі руки хапають мене за плечі та рвучко притискають до свого тіла. Надто великого, надто дужого, як на жінку. Басистий голос підтверджує моє припущення.

— Один звук — і ти труп, — хрипко погрожує чоловік. І я вражено відчуваю, як на шкіру під підборіддям тисне тонке гостре лезо.

Не розумію: хіба нам дають право вибору? Що це за дивне чудовисько? Адже вони ніколи не порушують правил.

— Давай, — сичу я крізь зуби. Моя відповідь не може бути інакшою. — Вперед. Я не хочу ставати бридким паразитом!

Я приготувалася відчути дотик леза, і моє серце крається від болю. Кожний його удар має ім’я: Джеймі, Джеймі, Джеймі. Що тепер буде з тобою?

— Кмітлива, — каже чоловік ніби сам до себе. — Шукачка, напевно. Отже, це пастка. Але як дізналися? — він прибирає сталеве лезо з моєї шиї і натомість кладе руку, тверду як залізо.

Я ледве дихаю в його залізних лещатах.

— Де решта? — питає він, стискаючи моє горло.

— Я сама! — харчу я. Ніхто не повинен дізнатися про Джеймі. Що з ним станеться, якщо я не повернуся? Джеймі голодний!

Я б’ю чоловіка ліктем у живіт — як боляче! М’язи у нього на животі такі ж залізні, як і на руках. Що дуже дивно. Такі м’язи — результат тяжкої роботи або одержимих тренувань, а ні те, ні те паразитам не властиве.

Від мого удару в нього навіть не збилося дихання. З розпачу я щодуху наступаю чоловікові на ногу. Від несподіванки він втрачає рівновагу. Я вириваюся, але він хапає мене за рюкзак і тягне назад до себе. Його рука знову огортається навколо моєї шиї.

— А ти злостива, як на миролюбну викрадачку тіл, еге ж?

Де в його словах у здоровий глузд? Я гадала, інопланетяни всі однакові. Та серед них, либонь, також є психи.

Я звиваюся і дряпаюся, намагаючись звільнитися з залізної хватки. Нігті шкрябнули руку чоловіка, і вона ще міцніше стиснула мені горло.

— Я тебе вб’ю, нікчемна паразитко. Я не жартую.

— Давай, давай!

Раптом я чую, як у нього перехоплює подих — невже мої удари влучили в ціль? Але чому він задихається, коли мені навіть не боляче?

Він хапає мене за волосся. Все, кінець. Зараз переріже мені горло. Я скулююся, готова зустріти лезо ножа.

Проте лещата на моїй шиї послаблюють хватку, а шершаві теплі пальці промацують мені потилицю.

— Не може бути, — шепоче він.

Щось глухо падає на підлогу. Невже випустив ніж? Я прокручую в голові можливості, як його дістати. Треба швидко присісти. Рука стискає мені шию не дуже сильно — можна спробувати вислизнути. Здається, я чула, де приземлилося лезо.

Раптом чоловік розвертає мене обличчям до себе. Клац — і світло засліплює мені ліве око. Я скрикую і машинально намагаюся відвернутись. Але рука ще дужче хапає мене за волосся. Світло сліпить мені праве око.

— Не можу повірити, — шепоче він. — Ти досі людина.

Його долоні обхоплюють моє обличчя, а губи з силою припадають до моїх уст.

На мить я завмираю. Мене ще ніхто в житті не цілував. По-справжньому. Лише багато років тому батьки цмокали у щічку або в чоло. Ніколи б не подумала, що можу так почуватися! Я навіть не до кінця тямлю, що саме відчуваю. Забагато паніки, забагато страху, забагато адреналіну.

Я різко вдаряю коліном угору.

Від удару в чоловіка перехоплює подих, і я вільна. Прослизаю попід його рукою і, замість бігти до парадного входу, як він очікує, вистрибую в прочинені двері. Гадаю, що зможу відірватися, навіть зі своєю ношею. Поки він там корчиться від болю, у мене є фора. Я знаю, куди бігти, і не залишу слідів, за якими він вистежить мене у темряві. На щастя, я так і не випустила з рук торбу з продуктами. Хоча коржики, напевно, з кишень повипадали.

— Зачекай, — кричить він.

«Стули пельку», — гаркаю я подумки у відповідь.

Він мчить за мною. Голос його наближається.

— Я не з тих!

«Ага, звісно».

Я біжу, втупившись у пісок під ногами. Тато казав, що я бігаю як гепард. Давно, перед кінцем світу, я була найшвидшою у своїй команді, чемпіонкою штату.

— Послухай мене! — щосили гукає він. — Дивись! Я доведу це. Зупинися і поглянь на мене.

«Ще чого». Я роблю різкий поворот і шурхаю в мескитові зарості.

— Я гадав, більше нікого не лишилося! Будь ласка, мені треба з тобою поговорити.

Голос його більше схожий на харчання — він побіг швидше.

— Вибач, що я тебе поцілував! То була дурість! Просто я так довго був сам!

— Стули пельку! — зронюю я неголосно, але так, щоб переслідувач мене почув. Його кроки уже зовсім поруч. Мене ще ніколи не переганяли. Я налягаю на ноги.