Ну от…

Аж раптом ХРЯСЬ! — віддача від пострілу, лячна і пронизлива.

Я заплющив очі, й на мить стало темно.

Коли до мене повернувся зір, Емма все ще стояла. Голова в неї була ціла. Дуло гвинтівки, що до неї притискалася, тепер було опущено вниз, а солдат, який хотів Емму поцілувати, вже повернувся на сто вісімдесят градусів і стояв обличчям до вікна.

Постріл пролунав знадвору.

Кожен нерв у моєму тілі занімів і поколював від адреналіну.

— Що це було? — спитав пан Вайт, квапливо підходячи до вікна.

Понад його плечем мені було видно шибку і все, що відбувалося за нею. Солдат, котрий пішов перехоплювати поїзд, стояв навпроти хижі, по пояс у диких квітах, спиною до нас. Його гвинтівка була націлена в поле.

Пан Вайт просунув руки крізь ґрати, які прикривали вікно, і відчинив його.

— Якого біса ти стріляєш? — загорлав він. — Чому ти досі тут?

Солдат не ворухнувся, не заговорив. Поле було живим від дзижчання комах, і якусь мить ми не чули більше нічого.

— Капрале Браун! — проревів пан Вайт.

Чоловік повільно розвернувся на хитких ногах. Гвинтівка вислизнула йому з рук і впала у високу траву. Він зробив кілька непевних кроків уперед.

Пан Вайт витяг із кобури револьвер і націлив його крізь вікно на Брауна.

— Скажи щось, хай тобі чорт!

Браун розтулив рота й спробував щось сказати, але звідти, де мав бути його голос, долинуло дивне дзижчання, що відлунювало у нього глибоко всередині й відтворювало ті звуки, якими жило поле.

То було дзижчання бджіл. Сотень, тисяч бджіл. А далі з’явилися вони самі. Спочатку декілька комах вилетіло крізь розтулені губи. Та потім солдата опанувала якась нездоланна сила: плечі відхилилися назад, груди подалися вперед, а щелепи широко розкрилися, і з них назовні ринув такий щільний потік бджіл, що вони здавалися суцільним предметом — товстим шлангом комах, що нескінченно довго вилітав з його горла.

Пан Вайт відступив од вікна назад, спантеличений і наляканий.

Браун на полі звалився, оточений роєм жалючих комах. А коли його тіло зникло з обрію, то виявилося, що за ним стоїть інший.

Хлопчик.

Г’ю.

Він із викликом дивився у вікно, а довкола нього велетенською сферою оберталися комахи. На полі ними аж рясніло: бджолами й шершнями, осами звичайними і складчастокрилими, жалючими створіннями, чиїх назв я знати не знав, — і всі до одної, здавалося, підкорювалися волі Г’ю.

Пан Вайт підняв револьвер і вистрелив. Спорожнив увесь барабан.

Г’ю зник у траві. Я не знав, чи він упав на землю, чи пірнув у траву. А тоді ще троє солдатів побігли до вікна і під крики Бронвін: «Будь ласка, не вбивайте його!» — зрешетили поле кулями, наповнивши наші вуха гуркотом пострілів.

А тоді в кімнату залетіли бджоли. Може, з десяток. Розлючені, вони кинулися на солдатів.

— Зачиніть вікно! — зарепетував пан Вайт, б’ючи руками повітря навколо себе.

Солдат захряснув вікно, і всі взялися вибивати бджіл, які потрапили всередину. Поки вони були цим зайняті, надворі збиралася все більша хмара комах — велетенське дірчасте укривало з комах пульсувало з іншого боку шибки. І було їх так багато, що на той час, коли пан Вайт і його люди повибивали всіх бджіл усередині, то бджоли надворі майже заступили собою сонце.

Солдати скупчилися в центрі кімнати спина до спини. Гвинтівки щетинилися, мов голки дикобраза. Стало темно й жарко, кімната вібрувала від позаземного виття мільйона бджіл-маніяків, неначе все це відбувалося в кошмарному сні.

— Скажіть, хай забираються геть! — надривно, у відчаї прокричав пан Вайт.

Неначе це міг зробити хтось, окрім Г’ю. Якщо він ще живий.

— У мене до вас інша пропозиція, — сказав Бехір, спинаючись на ноги за допомогою віконних ґрат. Його силует із підігнутою ногою чітко вирізьблювався на тлі темної шибки. — Опустіть гвинтівки або я відчиняю вікно.

Пан Вайт крутнувся, щоб зустрітися з ним поглядами.

— Навіть цигани не такі дурні, щоб це втнути.

— Ви занадто високої про нас думки. — Бехірові пальці ковзнули до віконної ручки.

Солдати попіднімали гвинтівки.

— Вперед, — сказав Бехір. — Стріляйте.

— Ні, шибку розіб’єте! — заволав пан Вайт. — Хапайте його!

Двоє солдатів жбурнули зброю на підлогу і кинулися на Бехіра, однак він їх випередив, ударивши кулаком у скло.

Вікно розлетілося на друзки. Бджоли потоком ринули в кімнату, і запанував хаос: верески, постріли, штовханина, — хоча крізь ревіння комах, яке, здавалося, виповнювало не лише мої вуха, а й усі пори тіла, я майже нічого не чув.

Люди лізли один одному на голову, щоб швидше вибратися назовні.

Праворуч від мене Бронвін штовхнула Оливку на підлогу й накрила її своїм тілом.

Емма закричала: «Лягай!» — і ми кинулися на долівку, щоб хоч якось укритися від бджіл, що врізалися нам у шкіру, заплутувалися у волоссі.

Я чекав смерті, чекав, що бджоли вкриють кожен дюйм моєї шкіри й жалитимуть так, що відмовить нервова система.

Хтось відчинив ногою двері. Увірвалося світло. По дошках підлоги прогупотіла дюжина чобіт.

І стало тихо. Я повільно зняв руки з голови.

Бджіл не було. Як не було й солдатів.

А тоді надворі розлігся хор панічних вересків. Я скочив на ноги й побіг до розбитого вікна, біля якого вже скупчилися й визирали надвір цигани та дивні.

Спочатку я взагалі не побачив солдатів, лише велетенську живу купу комах, таку щільну, що здавалася непрозорою, за п’ятдесят футів по стежці від хатини.

Крики долинали зсередини.

Та потім один за одним вони вщухли. Коли все скінчилося, хмара бджіл стала розсіюватися, оголюючи тіла пана Вайта і його людей. Вони недоладно лежали в невисокій траві, мертві чи майже мертві.

За двадцять секунд їхні вбивці полетіли геть, у поле, і стихло страшелезне дзижчання. Запанувала дивна буколічна тиша, неначе в розпалі був звичайнісінький літній день і не сталося нічого екстраординарного.

Емма на пальцях порахувала трупи солдатів.

— Шість. Це всі. Усе скінчено.

Я пригорнув її до себе, хоч сам тремтів від вдячності й не міг повірити нашому щастю.

— Кого поранили? — Бронвін несамовито роззиралася навколо. Ті останні миттєвості були шаленими — незліченні бджоли, стрілянина в пітьмі. Ми перевірили, чи нема на нас дірок. Горацій був причмелений, але притомний. Із його скроні стікала цівка крові. Рана від ножа у Бехіра була глибока, проте мала загоїтися. Решта були налякані, але цілі й неушкоджені. І, о диво, без жодного бджолиного укусу.

— А ви, коли розбили вікно, звідки знали, що бджоли нас не чіпатимуть? — спитав я у Бехіра.

— Я не знав, — чесно відповів той. — На щастя, сила твого друга могутня.

Наш друг…

Емма різко вирвалася з моїх обіймів.

— О Боже! — зойкнула вона. — Г’ю!

У всьому тому гармидері ми геть про нього забули. А він, напевно, спливав кров’ю десь у високій траві. Та коли ми вже збиралися бігти надвір його шукати, він сам з’явився у дверях — вимащений брудом, травою, проте усміхнений.

— Г’ю! — закричала Оливка й побігла до нього. — Ти живий!

— Живий! — радісно відповів він. — А ви всі?

— Завдяки тобі так! — вигукнула Бронвін. — Тричі ура нашому Г’ю!

— Г’ю, ти наш патичок-рятівничок! — докинув Горацій.

— Найкращим чином мої загрозливість і смертельність розкриваються в полі диких квітів. — Г’ю помітно тішила така увага.

— Вибач за всі ті рази, коли я сміявся з твоїх здібностей, — сказав Єнох. — Здається, не такі вони вже й непридатні.

— А ще, — додав Мілард, — я хочу похвалити Г’ю за те, що він з’явився напрочуд вчасно. Серйозно, ще б кілька секунд — і…

Г’ю пояснив, як він уник полону на станції, прослизнувши у простір між поїздом і платформою (як я й думав). Він послав за нами слідом одну свою бджолу, а сам ішов на безпечній відстані.