— Тоді вся сіль була в тому, щоб знайти ідеальну мить для удару, — гордовито промовив він таким тоном, неначе перемога була гарантована відтоді, як він вирішив нас врятувати.

— А якби ти не набрів випадково на поле, де роїлися бджоли? — поцікавився Єнох.

Г’ю витяг щось із кишені й підняв на загальний огляд. То було яйце дивної курки.

— План Б, — сказав він.

Бехір пошкутильгав до Г’ю і потиснув йому руку.

— Юначе, — сказав він, — ми завдячуємо вам життям.

— А де ваш особливий хлопчик? — спитав Мілард у Бехіра.

— Він, слава Богу, зумів утекти з двома моїми людьми. Сьогодні ми втратили трьох тварин, але жодної людини. — Бехір вклонився Г’ю, і мені навіть здалося, що він поцілує йому руку. — Ми неодмінно мусимо вам віддячити!

Г’ю зашарівся.

— Запевняю вас, у цьому нема потреби…

— І часу нема, — сказала Емма, виштовхуючи Г’ю через двері. — Нам треба встигнути на поїзд.

Ті наші, до яких тільки-но дійшло, що пані Сапсан зникла, поблідли.

— Ми візьмемо їхній джип, — сказав Мілард. — Якщо пощастить і якщо той витвір правду казав, то встигнемо на поїзд, поки він стоятиме у Портмедоґу.

— Я знаю короткий шлях, — заявив Бехір і намалював на землі носаком чобота просту карту.

Ми подякували циганам. Від імені наших я перепросив Бехіра за те, що ми завдали їм стількох клопотів, а він тільки гучно розсміявся і махнув нам на стежку.

— Ми ще зустрінемося, синдриґасті, — сказав він. — Я цього певен.

Ми втислися у витвірський джип. Восьмеро дітей напакувалися, мов сардини, у машину, розраховану на трьох. Як єдиний, хто раніше водив машину, за кермо сів я. Дуже багато часу пішло на те, щоб розкумекати, як ця клята штука заводиться (виявилося, що не ключем, а натисканням кнопки в підлозі), потім ще була притичина з тим, щоб перемикати передачі. Я лише кілька разів водив машину з механічною коробкою, і завжди на сидінні пасажира сидів тато й давав мені вказівки. Але, всупереч усьому, через хвилину-дві ми рушили — підскакуючи, смикаючись, непевно, але поїхали.

Я натиснув на газ і помчав так швидко, як дозволяв перевантажений джип. Мілард вигукував, куди повертати, а решта трималися, як могли.

Через двадцять хвилин ми доїхали до містечка Портмедоґ, і коли вже мчали головною вулицею до вокзалу, почули свист потяга. Ми різко загальмували біля станції й вивалили з машини. Я навіть двигуна не заглушив. Ми щодуху погнали через усю станцію, як гепарди за газеллю, і встигли заскочити в останній вагон, коли він уже покидав платформу.

Ми стояли в проході, позгинавшись удвічі й відсапуючись, а зачудовані пасажири робили вигляд, що не витріщаються на нас. Пітні, брудні й розпатлані — вигляд у нас, напевно, був ще той.

— Встигли, — видихнула Емма. — Повірити не можу. Ми встигли.

— А я не можу повірити, що вів машину з механічною коробкою, — сказав я.

З’явився провідник.

— Ви повернулися. — Він роздратовано зітхнув. — Я так розумію, квитки ще у вас?

Горацій виловив у кишені згорнуті трубочкою квитки.

— До вашого вагона сюди, — показав провідник.

— Наша валіза! — вигукнула Бронвін і вхопила його за лікоть. — Вона ще на місці?

Провідник вивільнив руку.

— Я хотів віднести її в бюро знахідок. Але ця благословенна річ не зрушила з місця.

Ми перебігали з вагона у вагон, поки не знайшли вагон першого класу, де побачили валізу Бронвін — на тому самому місці, де вона її залишила. Бронвін підбігла до валізи, розщібнула застібки й підняла кришку.

Пані Сапсан всередині не було.

У мене стався невеличкий серцевий напад.

— Моя пташка! — закричала Бронвін. — Де моя пташка?!

— Заспокойтеся, вона тут. — І провідник показав кудись понад наші голови. Пані Сапсан сиділа на полиці для багажу й міцно спала.

Бронвін заточилася на стіну і мало не знепритомніла від полегшення.

— Як вона туди вибралася?

Провідник звів брову.

— Ця іграшка дуже схожа на живу. — Він розвернувся й пішов до дверей, та в проході зупинився і спитав: — До речі, де можна таку взяти? Моя донька була б у захваті.

— На жаль, вона єдина у своєму роді, — відповіла Бронвін, зняла пані Сапсан з полиці й притисла до грудей.

Після всього, що нам довелося пережити за останні кілька днів (не кажучи вже про останні кілька годин), розкіш салону першого класу виявилася для нас повним шоком. У вагоні були плюшеві дивани, обідній стіл і широкі вікна, з яких можна було споглядати краєвиди. Він нагадував вітальню багатої людини і був у нашому повному розпорядженні.

Ми по черзі помилися у ванній, обшитій дерев’яними панелями, потім ознайомилися з обіднім меню.

— «Замовляйте все, що вам до вподоби», — прочитав Єнох і підняв трубку телефону, прикріпленого до бильця крісла з відкидною спинкою. — Алло, у вас є паштет із гусячої печінки? Я хочу весь. Так, увесь, що у вас є. І підсмажені трикутнички хліба.

Про все, що сталося, ніхто не зронив і слова. То було нестерпно, занадто жахливо, і поки що ми хотіли просто очуняти й забути. У нас лишалося забагато справ, надто багато небезпек нависло, з якими слід було розібратися.

Ми налаштувалися на поїздку. Приземкуваті будиночки Портмедоґа за вікном стали зовсім крихітними, і на обрії з’явилася гора пані Королик. Вона похмуро височіла над пагорбами. Поки інші неквапливо вели бесіду, я приклеївся носом до шибки та нескінченної тамтешності тисяча дев’ятсот сорокового року за вікном. Донедавна тисяча дев’ятсот сороковий займав у моєму багажі знань місце завбільшки з кишенькову книжку, не ширше за крихітний острівець, те місце, яке я міг будь-якої миті покинути, пройшовши крізь темне черево Кернгольмської печери. Та після того, як ми пішли з острова, воно стало світом, цілим світом болотистих лісів, і оповитих димком містечок, і долин, що їх хрест-навхрест перетинали сяйливі річки. А ще людей і речей, які здавалися старими, проте ще такими не були, наче бутафорське приладдя у якомусь ретельно продуманому, проте безсюжетному фільмі того часу. Усе це мигцем пролітало, і пролітало, і пролітало повз моє вікно, немов нескінченний сон.

Я засинав і прокидався, засинав і прокидався. Ритм поїзда занурював мене в гіпнотичний транс, у якому було дуже легко забути, що я лише пасивний спостерігач, а моє вікно — це щось більше, ніж кіноекран, що там, зовні, все достоту так само реальне, як і тут, усередині. Потім поволі я згадував, як став частиною цього всього, пригадував діда, острів, дітей. Гарненьку дівчину з твердим, мов кремінь, поглядом, чия долоня лежала на моїй руці.

— Я справді тут? — спитав я.

— Спи-но, — відповіла вона.

— Як думаєш, усе буде добре?

Вона поцілувала мене в кінчик носа.

— Засинай.

Ще більше жахливих снів, усі перемішані, перетікають один в одного. Клапті жахіть останніх днів: сталеве око дула гвинтівки дивиться на мене впритул, дорога, на якій валяються вбиті коні, язики порожняка тягнуться до мене з прірви, той жахливий витвір із посмішкою-вишкіром і порожніми очима.

А тоді це: я знову вдома, але я примара. Я пливу по своїй вулиці, крізь вхідні двері будинку всередину. Знаходжу батька — він спить на кухонному столі, притискаючи до грудей радіотелефон.

«Я не мертвий», — кажу я йому, але з губ не зривається ні звуку.

Мама сидить на краю ліжка, досі в нічній сорочці, й споглядає у вікно блідий день, що вже плавно котиться до вечора. Вона виснажена, уся сплакана. Я простягаю руку, хочу торкнутися її плеча, але рука проходить крізь нього.

А тоді я на своєму похороні, дивлюся зі своєї могили на прямокутник сірого неба.

Мої троє дядьків зазирають униз. Їхні товсті шиї випинаються над накрохмаленими білими комірцями.

Дядько Лес: Який жаль. Правда?

Дядько Джек: Френку й Меріен треба ой як поспівчувати.

Дядько Лес: Ага. Що люди подумають?