— Я розумію, про що ти. — Але, звісно, я не розумів. Моя особливість мала свої незручності, але принаймні я мав змогу брати участь у суспільному житті.

Двері у наш вагон ковзнули вбік. Мілард швидко накинув на голову каптур куртки, щоб сховати обличчя — чи радше його помітну відсутність.

У проході постала молода жінка. На ній була уніформа, в руках вона тримала коробку з товарами на продаж.

— Сигарети? — запропонувала вона. — Шоколад?

— Ні, дякую, — відмовився я.

Вона подивилася на мене.

— Ви американець.

— На жаль, так.

Жінка обдарувала мене співчутливою усмішкою.

— Бажаю гарної подорожі. Не надто вдалий час ви вибрали, щоб відвідати Британію.

Я розсміявся.

— Мені вже казали.

Вона вийшла. Мілард поворухнувся, щоб подивитися їй услід.

— Гарненька, — відсторонено прокоментував він.

Мені спало на думку, що він, мабуть, багато років не бачив жодної дівчини, окрім тих, які жили на Кернгольмі. Але які шанси хтось такий, як він, мав із нормальною дівчиною?

— Не дивися на мене так, — сказав він.

Я й не думав, що дивлюся на нього якось особливо.

— Як — так?

— Наче тобі мене шкода.

— Не шкода.

Але я збрехав.

Мілард підвівся, зняв куртку і зник. Після того я його довгенько не бачив.

Година спливала за годиною, і діти проводили їх, розказуючи історії. Про знаменитих особливців і про пані Сапсан у дивний, захопливий час на світанку існування її контуру, та зрештою дійшли й до своїх власних історій. Деякі з них я чув раніше — наприклад, про те, як Єнох оживив мерця в ритуальному салоні, що належав його батьку, чи про те, як Бронвін у ніжному віці десяти років зламала карк своєму вітчимові-садисту, хоч і не хотіла цього. Але решта історій звучали вперше, принаймні для моїх вух. Бо, попри свій поважний вік, діти нечасто впадали в ностальгію.

Сни стали снитися Горацію, коли йому виповнилося лише шість рочків, але те, що вони віщі, він зрозумів лише за два роки по тому, коли йому наснилося, як тоне «Лузитанія», а наступного дня він почув про це по радіо. Г’ю з раннього віку любив мед понад будь-яку іншу їжу, а в п’ять років з’їдав разом із медом і стільники — та так жадібно, що вперше, коли проковтнув бджолу, не одразу це помітив, аж поки вона не задзижчала у нього в животі.

— Бджола наче не мала нічого проти, — розказував Г’ю, — тому я знизав плечима і пішов їсти далі. Незабаром у мене там був уже цілий вулик. — Коли бджолам потрібно було запилювати, він ішов у поле, на якому росли квіти, і саме там зустрів Фіону, яка серед них спала.

Г’ю розповів заразом і її історію. Фіона втекла з Ірландії, де вирощувала овочі для людей зі свого рідного села під час голоду тисяча вісімсот сорокового року… поки її не обвинуватили у відьомстві й не вигнали. Усе це Г’ю вдалося витягнути з Фіони лише через багато років делікатного невербального спілкування, бо вона не розмовляла — не тому, що не могла, а тому, що, за словами Г’ю, «під час голоду бачила такі жахіття, що їй одібрало голос».

Далі настала Еммина черга, проте вона не виявила жодного бажання розказувати свою історію.

— Чому? — заскиглила Оливка. — Нумо, розкажи, як ти дізналася про те, що особлива.

— Це давня історія, — відмахнулася Емма. — Вона ні з чим не пов’язана. І чи не краще нам подумати про майбутнє замість ворушити минуле?

— Хтось бурчить, як стара баба, — сказала Оливка.

Емма встала й пішла в кінець вагона, щоб ніхто її не діставав. Я перечекав хвилину-дві, щоб вона не подумала, що її переслідують, а потім пішов і сів коло неї. Побачивши, що я підходжу, вона розгорнула перед собою газету і вдала, що уважно читає.

— Бо мені не хочеться про це говорити! — заявила вона з-поза газети. — Ось чому.

— Я нічого не питав.

— Так, але хотів спитати, а я пошкодувала твоїх зусиль.

— Щоб було по-чесному, я тобі перший щось про себе розкажу.

Трохи заінтригована, вона визирнула понад газетою.

— Хіба я ще не все про тебе знаю?

— Ха, — сказав я. — І близько не все.

— Добре, тоді розкажи мені про себе три речі, яких я не знаю. Але тільки темні секрети, будь ласка. Швиденько і бігом!

Я прочесав свій мозок у пошуках цікавих фактів про себе, але згадати зміг лише ганебні.

— Добре, перше. Коли я був маленький, то дуже чутливо реагував на покази насильства по телевізору. Я не розумів, що то не насправді. Навіть якщо мультяшна миша лупцювала мультяшного кота, я все одно лякався і плакав.

Еммина газета трохи опустилася.

— Бідося, такий чутливий був! І он який виріс. Проштрикує потворам їхні вологі очиська.

— Друге, — продовжив я. — Я народився на Геловін, і поки мені не виповнилося вісім, вірив у те, що казали батьки: коли я стукав до людей у двері, мені давали цукерки, щоб привітати з днем народження.

— Гмм. — Емма ще на дещицю опустила газету. — Темна таємниця така собі. Але все одно можеш продовжувати.

— Третє. Коли ми познайомились, я не сумнівався, що ти переріжеш мені горло. Але, незважаючи на мій величезний страх, тихий голосок у голові шептав: «Якщо це останнє обличчя, яке ти побачиш у житті, то принаймні воно прекрасне».

Газета впала їй на коліна.

— Джейкобе, це… — Емма опустила очі додолу, тоді подивилася у вікно, потім знову перевела погляд на мене. — …дуже приємно чути.

— Це правда. — Я ковзнув рукою по сидінню і взяв її за руку. — Добре, тепер твоя черга.

— Знаєш, я не намагаюся щось приховати. Просто ці запліснявілі історії змушують мене знову почуватися десятирічною і нікому не потрібною. Це відчуття ніколи не зникало, байдуже, скільки чарівних літ відділяє «тепер» від «тоді».

Той біль досі був з нею, відкрита рана кровоточила, попри те, що минуло стільки років.

— Я хочу тебе пізнати, — сказав я. — Знати, хто ти, звідки прийшла. От і все.

Вона ніяково завовтузилася на сидінні.

— Я тобі розказувала про своїх батьків?

— Усе, що знаю, я чув від Ґолана, тієї ночі в льодовнику. Він сказав, вони здали тебе в мандрівний цирк.

— Ні, не зовсім так. — Вона сповзла по спинці сидіння, і голос знизився до шепоту. — Мабуть, краще тобі знати правду, ніж чутки й здогади. Отже, слухай.

Моє дивацтво стало виявлятися, коли мені було лише десять років. Я постійно підпалювала уві сні постіль, поки батьки не забрали простирадла і змусили мене спати на голому металевому ліжку в порожній кімнаті, де не було нічого займистого. Вони думали, що я підпалювачка й брехуха, а те, що я сама завжди лишалася неушкоджена й не діставала жодних опіків, лише підтверджувало їхню правоту. Але я просто не могла обпектися чи згоріти, хоча попервах навіть сама цього не знала. Мені було десять, я нічогісінько ні про що не знала! Це дуже страшно: коли твоя здібність дає про себе знати, а ти не розумієш, що з тобою відбувається. Хоча цей страх переживають майже всі дивні діти, бо мало хто з нас народжується від дивних батьків.

— Уявляю собі, — сказав я.

— Одного дня, наскільки всі могли бачити, я була нормальна, мов рисовий пудинг, а вже наступного стала відчувати дивний свербіж у долонях. Вони почервоніли й набрякли, потім стали гарячими — такими гарячими, що я побігла в бакалію і занурила їх у коробку з мороженою тріскою! А коли риба почала танути й смердіти, продавець гнався за мною аж до самого дому, а там зажадав од моєї матері компенсації за знищений крам. Руки в мене на той час горіли, від льоду стало тільки гірше! Врешті-решт вони запалали вогнем, і я була впевнена, що остаточно з’їхала з глузду.

— А що подумали твої батьки?

— Мати, дуже забобонна особа, вибігла з будинку і більше не повернулася. Вона подумала, що я демон, який через її лоно вийшов прямісінько з пекла. Старий застосував інший підхід. Він побив мене і замкнув у моїй кімнаті, а коли я спробувала пропалити двері, зв’язав мене простирадлами з гірського льону. У такому стані він тримав мене багато днів, зрідка годував з ложечки, бо розв’язувати боявся. І правильно робив, бо тієї ж миті, як він би мене розв’язав, я б його спопелила.