— Шкода, що не спопелила.

— Як це мило з твого боку. Але все одно нічого доброго з цього б не вийшло. Мої батьки були жахливими людьми, але якби було інакше, якби я залишилася з ними на довше, порожняки знайшли б мене без питань. Життям я завдячую двом людям: молодшій сестричці Джулії, яка якось пізно вночі звільнила мене, і я змогла втекти, та пані Сапсан, яка знайшла мене через місяць, коли я працювала факіром у мандрівному цирку. — Емма задумливо всміхнулася. — День нашого знайомства я називаю своїм днем народження. Днем, коли я зустріла справжню маму.

Моє серце трохи відтануло.

— Дякую, що розказала мені. — Почувши Еммину історію, я відчув, що став трохи ближчим до неї й не таким самотнім у власній розгубленості. Кожен дивний переживав періоди болючої невпевненості. Кожен дивний проходив випробування. Разючою відмінністю між нами було те, що мої батьки любили мене — і, попри всі непорозуміння, які в нас були, я теж їх любив, нехай тихо, по-своєму, але любив. Думати про те, що тепер я завдаю їм болю, було нестерпно важко.

Чим я їм завдячував? І як це можна було оцінити на тлі мого боргу перед пані Сапсан чи обов’язком перед дідом… чи тим солодким важким почуттям, яке я мав до Емми та яке дужчало щоразу, коли я на неї дивився?

Шальки завжди схилялися до останнього. Але зрештою, якщо я виживу в цих випробуваннях, то доведеться подивитися у вічі тому рішенню, яке я ухвалив, і тому болю, якого завдав.

Якщо.

«Якщо» завжди повертало мої думки до теперішнього, бо «якщо» занадто залежало від того, чи збережу я здоровий глузд. Коли мою увагу щось відвертало, я не міг зосередитися на відчуттях. «Якщо» вимагало моєї повної присутності тут і тепер.

«Якщо», хоч і лякало мене до нестями, також допомагало не збожеволіти.

Ми вже під’їжджали до Лондона. Села змінювали містечка, а далі потяглися безперервні смуги передмість. Мені хотілося б знати, що нас там чекає, які нові жахіття лежать попереду.

Я глянув на першу шпальту газети, що досі лежала, розгорнута, в Емми на колінах. ПОВІТРЯНІ АТАКИ СТРУСОНУЛИ СТОЛИЦЮ. БЕЗЛІЧ ЗАГИБЛИХ.

Я заплющив очі й спробував ні про що не думати.

Якби хтось спостерігав за поїздом о восьмій тридцять, який зі свистом приїхав на станцію і в хмарах пари зупинився, то він не помітив би у ньому нічого надзвичайного: ні в провідниках та носіях, які змагалися з засувками й відчиняли двері, ні в чоловіках і жінках (деякі були у військових формах), що потоком вивалили надвір і розчинилися в юрбі, та навіть у вісьмох сторожких дітях, які вервечкою вийшли з вагона першого класу й стояли, кліпаючи, у розсіяному світлі платформи. Їхні спини тулилися одна до одної, утворюючи захисне коло. Собор шуму й диму, в якому вони опинилися, приголомшував.

Звичайної днини до групи дітей, таких заблукалих і жалюгідних на вигляд, як ці, неодмінно підійшов би добрий дорослий і запитав, що в них сталося, чи потрібна їм допомога і де їхні батьки. Але того дня на платформі юрмилися сотні дітей, таких самих заблукалих і жалюгідних. Тож ніхто не звернув особливої уваги на маленьку дівчинку зі сплутаним каштановим волоссям і у високих черевиках із заклепками чи на те, що її черевики не торкалися землі. Ніхто не помітив місяцеликого хлопчика у кашкеті чи бджолу, яка неквапом вилетіла у нього з рота, скуштувала повітря з присмаком сажі й пірнула туди, звідки прилетіла.

Нічий погляд не затримався на хлопчикові з очима, обведеними темними колами, і на глиняному чоловічку, який визирнув з його кишені та одразу ж і сховався, коли хлопчик заштовхнув його назад пальцем. Так само й хлопчик, одягнений з голочки в замащений брудом, але гарно пошитий костюм і увігнутий циліндр, зі змученим і видовженим від недосипання обличчям, бо він уже багато днів поспіль не дозволяв собі поспати — так боявся своїх снів.

Усі погляди байдуже ковзали по дебелій дівчинці в пальті й простій сукні. Статурою вона була схожа на добрячий стос цегли, а на спині несла прив’язаний пароплавний кофр завбільшки мало не як вона сама. Жодна людина з тих, що її бачили, й подумати не могла, яка колосально важка та валіза, чи що там усередині, чи чому з одного боку на ній пробито безліч крихітних дірочок. Без уваги перехожих лишився і молодий чоловік, що стояв поряд, такий закутаний у шарфи й куртку з каптуром, що не видно було ні клаптика його шкіри, хоча надворі був початок вересня й погода досі тішила теплом.

А ще там був хлопчик-американець, такий пересічний на вигляд, що ніхто на нього й не глянув, такий явно нормальний, що погляди людей на ньому не затримувались, хоча він людей вивчав уважно: ставши навшпиньки, крутив головою на всі боки, прочісував платформу поглядом, як вартовий. Дівчина, яка стояла біля нього, міцно стискала руки, щоб сховати цівку диму, що вперто куріла довкола нігтя на її мізинці (часом, коли вона була засмучена, таке ставалося). Вона спробувала потрусити пальцем так, як гасять сірник, потім дмухнула на нього. Коли це не допомогло, вона засунула палець у рот і видихнула через ніс кільце диму. Цього теж ніхто не бачив.

Власне, ніхто не дивився на дітей з вагона першого класу поїзда о восьмій тридцять досить уважно, щоб помітити в них щось дивне. І це їх цілком влаштовувало.

Емма підштрикнула мене ліктем.

— Ну?

— Ще хвилину, — сказав я.

Бронвін поставила валізу на платформу, і тепер я стояв на ній, на цілу голову вищий за натовп на вокзалі, і ковзав поглядом по мінливому морю облич. Довга платформа аж кишіла дітьми. Вони ворушилися, ніби амеби під мікроскопом, і ряд за рядом розчинялися у димовій завісі. Обабіч платформи причалювали грізні чорні поїзди й нетерпляче цих дітей заковтували.

Я спиною відчував погляди своїх друзів — вони дивились, як я сканую юрбу. Я повинен був визначити, чи є десь у цій велетенській сипучій масі потвори, які хочуть нас убити. І визначити це я мав лише поглядом, звіряючись із невиразним відчуттям у животі. Зазвичай близька присутність порожняка озивалася болем і була очевидна. Але в такому величезному обширі, як цей, серед сотень людей, моє застереження могло прозвучати шепотом, не більше, стати найлегшим уколом, який легко проґавити.

— А витвори знають, що ми приїхали? — тихо спитала Бронвін, боячись, що її можуть почути нормальні… або ще гірше — якийсь витвір. У них усюди в місті були вуха. Принаймні таку думку нам втовкмачили у голови.

— Із тих, хто міг знати, куди ми їдемо, ми вбили всіх до одного, — гордо заявив Г’ю. — Тобто я вбив.

— А це означає, що шукають вони нас ще активніше, — присадив його Мілард. — І тепер вони хочуть чогось більшого за птаху. Вони хочуть помсти.

— Саме тому ми й не можемо стирчати тут вічно. — Емма постукала мене по нозі. — Ти скоро?

Фокус уваги змістився. Я загубив те місце в юрбі, куди дивився. Почав спочатку.

— Ще хвилинку, — попросив я.

Мене особисто найбільше турбували не витвори, а порожняки. На той час я вже вбив двох, і кожна зустріч мало не оберталася смертю для мене. Моя удача (якщо це завдяки їй я досі був серед живих) мусила вже закінчуватися. Ось чому я був рішучо налаштований більше не дозволяти порожнякам заскочити мене зненацька. Я робитиму все від мене залежне, щоб відчувати їх на відстані й уникати контакту. Звісно, тікати від бою — це безславно, та слава мене не цікавила. Я хотів лише вижити.

Але справжню небезпеку таїли в собі не фігури на платформі, а сутінки, які клубочилися між ними й за ними. Темрява на полях. Саме на ній я зосередив увагу. Коли я скерував своє чуття у натовп таким чином, щоб обмацати віддалені закапелки в пошуках слідів небезпеки, то відчуття було таке, ніби душа відділилася від тіла. Кілька днів тому я ще не зміг би такого зробити. Здатність скеровувати Чуття на зразок прожектора — то було щось нове.

Цікаво, що ще мені належало дізнатися про себе?