— Цей будинок забули добудувати? — спитала Оливка.

— Ні, дурненька, — відповів їй Єнох. — У нього влучила бомба.

Якусь мить здавалося, що Оливка от-от розплачеться, та потім її личко набуло рішучого вигляду, вона погрозила кулаком у небо і викрикнула:

— Мерзенний Гітлер! Зупини цю жахливу війну і забирайся туди, звідки взявся!

Бронвін погладила її по руці.

— Шшш, маленька. Він тебе не чує.

— Це несправедливо, — промовила Оливка. — Я втомилася від літаків, бомб і війни.

— Ми всі втомилися, — сказав їй Єнох. — Навіть я.

І тут я почув крик Горація. Рвучко розвернувся й побачив, що він показує пальцем на щось на дорозі. Я побіг, щоб роздивитися, і раптом так і застиг. Мозок кричав мені «Тікай!», але ноги не слухалися.

То була піраміда людських голів. Почорнілих і продавлених, з роззявленими ротами, зі щільно сплющеними від жару повіками. Голів, сплавлених і зібраних у купу в канаві, наче якась гідра з фільму жаху. Емма підійшла подивитися, зойкнула і відвернулася. Підійшла Бронвін і застогнала. Г’ю накрив блювотний рефлекс, він затулив очі долонями. Останнім підійшов Єнох. Та його ця сцена, здавалося, анітрохи не стурбувала. Він холоднокровно підштовхнув одну голову ногою і повідомив, що це просто воскові манекени вивалилися з вітрини розбомбленої крамниці з перуками. Нам усім стало трохи соромно, але страх від цього чомусь нікуди не подівся. Бо хай навіть голови не були справжніми, та за ними стояло щось справжнє, поховане під горами сміття довкола нас.

— Ходімо вже, — запропонувала Емма. — Це кладовище якесь.

Ми пішли далі. Я старався не відривати погляду від землі, але відмежуватися від усіх кошмарів, що траплялися нам дорогою, не випадало. Знищена руїна, що вивергала стовп диму. Одинокий пожежник, якого змогли відправити на гасіння полум’я, згорбився від своєї поразки, змучений і весь у пухирях. Зі шланга вже не текла вода. Та він і далі стояв, неначе тепер його робота полягала в тому, щоб бути свідком.

Дитина у візочку, заплакана, сама на вулиці.

Бронвін від жалю аж крок уповільнила.

— А ми не можемо їм якось допомогти?

— Це нічого не змінить, — сказав Мілард. — Ці люди належать минулому, а минуле змінити не можна.

Бронвін засмучено кивнула. Вона розуміла, що так і є, але їй потрібно було це почути. Наша присутність у тому Лондоні була примарною, нас там майже не було.

Здійнялася хмара попелу й затулила пожежника й дитину. Ми йшли далі, задихаючись від куряви руїн, яку ніс вітер. Стертий на порох бетон лягав білим шаром на наш одяг, і наші обличчя ставали білими, як кістка.

Ми постаралися якнайшвидше проминути зруйновані квартали, і, на диво, вулиці навколо знову ожили. Зовсім неподалік від пекла люди ходили у своїх справах по тротуарах, жили в будинках, де ще була електрика, вікна і стіни. Ми завернули за ріг, і перед нами з’явилася баня собору, горда й, сановита попри смуги чорного від вогню каменю та кілька осипаних арок. Щоб знищити собор Святого Павла (як, власне, і дух самого міста), знадобилося б щось більше, ніж кілька бомб.

Наше полювання почалося на площі біля собору, де старі чоловіки на лавках годували голубів. Спочатку ми зчинили рейвах: налетіли на зграю і стали хапати їх, але голуби знялися на крило. Старі забурчали, і ми відійшли, щоб чекати на їх повернення. І зрештою вони повернулися (голуби — не найрозумніші створіння на планеті), а ми по черзі з невинним виглядом заходили в самісіньку гущу зграї й намагалися заскочити їх зненацька — тягнулися руками вниз, щоб зловити.

Я думав, пощастить Оливці, малій і спритній, або Г’ю з його особливим зв’язком з іншими крилатими істотами. Але обоє зазнали приниження. Мілард упорався не набагато краще, а його ж голуби навіть бачити не могли. На той час, коли настала моя черга, птахам, напевно, вже до чортиків остогидло, що ми до них ліземо, бо тієї ж миті, як я прогулянковим кроком вийшов на площу, вони всі знялися в повітря й розбомбили мене випорожненнями. Довелося стрімголов мчати до фонтанчика, щоб помити голову.

Врешті-решт голуба впіймав Горацій. Він всівся поряд зі старими й кидав насіння, поки птахи не оточили його. Потім поволі нахилився, простягнув руку і якнайспокійніше вхопив одного за лапи.

— Попався! — закричав Горацій.

Птах залопотів крильми й спробував вирватися, та Горацій тримав міцно.

Він приніс голуба до нас.

— А як дізнатися, що він незвичайний? — Горацій перевернув птаха, щоб роздивитися його живіт, наче сподівався знайти там якусь бирку.

— Показати його пані Сапсан, — сказала Емма. — Вона має знати.

Тож ми відкрили валізу Бронвін, заштовхали голуба всередину до пані Сапсан і прикрили кришку. Голуб запищав, наче його рвали на шматки.

— Пані С, полегше там! — скривившись, закричав я.

Коли Бронвін підняла кришку, у повітря здійнялося голуб’яче пір’ячко, але самого голуба не було видно.

— О ні, вона його з’їла! — вигукнула Бронвін.

— Не з’їла, — заспокоїла її Емма. — Подивись під нею!

Пані Сапсан підвелася й відступила вбік, і виявилося, що під нею був маленький голуб, живий, але причмелений.

— То як? — нетерпеливився Єнох. — Це один із голубів пані Королик чи ні?

Пані Сапсан легенько підштовхнула голуба дзьобом, і той полетів. Потім вона вискочила з валізи, пошкутильгала на площу і одним гучним пронизливим криком розігнала решту голубів. Її сигнал був зрозумілий: не тільки голуб Горація не був незвичайним. Жоден із них не був незвичайним. Нам потрібно було шукати далі.

Пані Сапсан пострибала в бік собору і нетерпляче забила крилом. Наздогнали ми її вже на сходах. Споруда нависала над нами, велетенську баню обрамлювали легкі дзвіниці. Із мармурових барельєфів на нас люто зиркала армія ангелів у плямах сажі.

— І як ми весь цей велетенський собор обшукаємо? — висловив я сумнів вголос.

— Приміщення за приміщенням, — відказала Емма.

Біля дверей нас зупинив дивний шум. Здавалося, що ожила автомобільна сигналізація. Вона заливалася довгими повільними дугами: то на ноту вище, то на ноту нижче. Але, звісно, тисяча дев’ятсот сорокового року ще не було жодних автомобільних сигналізацій. То була сирена повітряної тривоги.

Горацій зіщулився.

— Німці летять! — закричав він. — Смерть із неба!

— Ми не знаємо, що це означає, — спробувала заспокоїти його Емма. — Може, фальшива тривога чи перевірка.

Але вулиці й площа швидко спорожніли. Старі чоловіки позгортали свої газети й покинули лавки.

— А вони не вважають це перевіркою, — завважив Горацій.

— Відколи це ми боїмося кількох бомбочок? — спитав Єнох. — Годі говорити, наче якесь нормальне дівчисько!

— Чи варто нагадувати, — відказав Мілард, — що це не ті бомби, до яких ми звикли. На відміну від тих, що падали на Кернгольм, ми не знаємо, де ці приземляться.

— А це ще одна причина знайти те, по що ми прийшли, і знайти швидко! — І Емма повела нас усередину.

Інтер’єр собору вражав масивністю. Усередині (хоч це було й неможливо) він здавався ще більшим, ніж зовні. І, попри руйнування, подекуди видно було відважних вірян, що уклякли в беззвучній молитві. Вівтар завалило уламками каменю. Там, де бомба прошила дах, широкими променями проникало всередину сонце. На поваленій колоні сидів одинокий солдат й крізь розламану стелю дивився на небо.