Ми блукали, задерши голови, а під ногами в нас хрускотіли уламки бетону і розбитих кахлів.

— Нічого не бачу, — пожалівся Горацій. — Тут достатньо закапелків, щоб могли сховатися десять тисяч голубів!

— А ти не дивися, — сказав йому Г’ю. — Слухай.

Ми зупинилися й нашорошили вуха, силкуючись почути виразне туркотіння голубів. Але все перекривала нескінченна сирена, а крізь неї чути було ще глуху тріскотняву, схожу на гуркіт грому. Я наказував собі зберігати спокій, але серце гупало, як барабанна установка.

Падали бомби.

— Нам треба йти. — Паніка стискала мені горло. — Тут неподалік має бути бомбосховище. Якесь укриття, де можна сховатися.

— Але ми так близько, — із докором сказала Бронвін. — Ми не можемо отак узяти й усе покинути.

Ще один глухий удар, уже ближче. Решта теж нервувалися.

— Може, Джейкоб правильно каже, — озвався Горацій. — Ходімо знайдемо якийсь сховок і перечекаємо бомбардування. Потім, коли все закінчиться, прийдемо шукати далі.

— Безпечного укриття немає, — повідомив нам Єнох. — Ці бомби можуть проникати навіть у глибинні сховища.

— У контур вони проникнути не зможуть, — заперечила Емма. — А якщо є казка про цей собор, то і вхід у контур теж має бути десь тут.

— Можливо, — кивнув Мілард. — Можливо, можливо. Дайте мені книжку, і я проведу дослідження.

Бронвін відчинила валізу й простягнула Міларду книгу.

— Зараз побачимо. — Він прогортав сторінки до казки про голубів святого Павла.

«Навколо нас падають бомби, а ми казки читаємо, — подумав я. — Я потрапив у царство божевільних».

— Слухайте уважно! — проголосив Мілард. — Якщо десь тут і є вхід у контур, то ця казка може підказати, як його знайти. На щастя, вона коротенька.

Надворі впала бомба. Задрижала підлога, зі стелі посипався тиньк. Я зціпив зуби й постарався зосередитися на диханні.

Незворушний Мілард прокашлявся.

— «Голуби святого Павла!» — гучним розкотистим голосом прочитав він.

— Ми вже знаємо назву! — нетерпляче прикрикнув на нього Єнох.

— Будь ласка, читай швидше, — попросила Бронвін.

— Якщо ви не облишите мене перебивати, ми простирчимо тут цілу ніч, — попередив Мілард і почав читати.

«Колись давно, у дивні часи, ще до того, як у місті Лондон з’явилися вежі, шпилі та будь-які інші високі споруди, жила собі зграя голубів, які забрали собі в голову, що їм потрібне гарне місце, щоб гніздитися на височині, понад метушнею і ґвалтом людського суспільства. Вони знали, як його побудувати, бо голуби за природою своєю будівельники і набагато розумніші, ніж ми про них думаємо. Але жителі стародавнього Лондона не цікавилися будівництвом високих споруд, тому якось уночі голуби потайки залетіли у спальню до найпрацьовитішої людини, яку тільки змогли знайти, й нашептали їй на вухо плани спорудження величної вежі.

Вранці той чоловік прокинувся у великому піднесенні. Йому наснилася (принаймні так він думав) велична церква з великим шпилем, що стримів до неба, церква, яка виросте на найвищому в місті пагорбі. Через кілька років, величезним для людей коштом церкву спорудили. То була дуже висока вежа, і всередині було достатньо різних куточків і закапелків, де могли гніздитися голуби, тож вони були собою дуже задоволені.

А тоді якось місто розграбували вікінги й спалили вежу дощенту, тому голубам довелося шукати іншого будівничого, нашептати йому на вухо й терпляче чекати, коли зведуть нову міську церкву-вежу — цього разу ще величнішу й вищу за попередню. І її збудували, і була вона дуже пишна та висока. Та згодом теж згоріла.

Так усе відбувалося протягом сотень років: вежі горіли, голуби нашіптували задуми ще вищих і величніших веж поколінням будівничих, до яких натхнення приходило чомусь уночі. І хоч ці будівничі не знали, чим вони завдячують птахам, але ставилися до них шанобливо й дозволяли гніздитися скрізь, де заманеться: у нефах і дзвіницях, як охоронцям церкви, котрими вони насправді й були».

— Це не надто корисна інформація, — сказав Єнох. — Переходь до тієї частини, де про вхід до контуру!

— Я переходжу до того, до чого переходжу! — відрізав Мілард. — «Церкви-вежі з’являлися й зникали, і врешті-решт задуми голубів стали такими амбітними, що пошуки людини, достатньо розумної, щоб їх втілити, забрали дуже багато часу. Та коли такого чоловіка знайшли, він не хотів слухатися, бо вважав, що пагорб проклято, адже в минулому на ньому згоріло так багато церков. Та хоч він намагався викинути цю думку з голови, голуби щоночі поверталися й нашіптували її йому на вухо. І все одно чоловік не хотів нічого робити. Тому якось вони прилетіли до нього вдень (чого ніколи раніше не робили) і сказали йому своєю дивною сміхотливою мовою, що він — єдина людина, здатна спорудити для них вежу, і він просто мусить це зробити. Одначе він відмовився і вигнав їх зі свого дому з криками: «Киш, киш, геть звідси, брудні створіння!»

Ображені голуби, яких охопило бажання помсти, переслідували чоловіка, аж поки не довели його мало не до божевілля: літали за ним усюди, куди він ходив, тягали дзьобами за одяг, за волосся, бруднили їжу пір’ям з хвоста, стукали у вікно вночі, щоб не міг спати, — аж поки одного дня він не впав на коліна й не закричав: «О голуби! Я побудую все, що ви захочете, якщо ви наглядатимете за цією будівлею і берегтимете її від вогню!»

І замислилися над цим голуби. Порадившись між собою, вони вирішили, що могли б краще оберігати вежі минулого, і проголосували за те, щоб докласти всіх зусиль і захищати їх у майбутньому. Отож чоловік узявся за будівництво і спорудив височезний собор з двома вежами й банею. І такий він був величний, і такі були втішені зробленим чоловік та голуби, що відтоді потоваришували вони на віки вічні — до кінця життя, хоч би куди йшов чоловік, усюди брав із собою голуба-порадника. Навіть після його смерті в досить похилому й щасливому віці птахи час від часу літали провідати його в нижніх краях. Та й донині собор, який вони збудували, стоїть на найвищому пагорбі Лондона, і за ним досі наглядають голуби».

Мілард згорнув книгу.

— Кінець.

Емма роздратовано пхикнула.

— Ну добре, наглядають, але звідки?

— У нашому нинішньому становищі казка про котів на Місяці й то була б кориснішою, — висловився Єнох.

— Я нічогісінько не розумію, — призналася Бронвін. — А ви?

Мій розум наче вхопився за щось в тій казці, за щось у рядку про «нижні краї», але на думку спало лише одне:

— Голуби в пеклі?

Упала ще одна бомба, струсонувши всю споруду, і десь високо вгорі зненацька залопотіли крила. Ми підвели очі й побачили трьох наляканих голубів, які стрімко вилетіли з якогось сховку в кроквах. Пані Сапсан радісно заклекотала, мовби кажучи: «Це вони!» Бронвін підхопила її на руки, і ми побігли за птахами. Вони пролетіли вздовж усього нефа, різко повернули й зникли у проході.

За кілька секунд до того проходу добігли й ми. На моє полегшення, він вів не надвір, де в нас не було б жодної надії їх зловити, а до сходового колодязя, униз гвинтовою драбиною.

— Ха! — Єнох сплеснув у пухкі долоні. — От вони й попалися — самі себе загнали у пастку в підвалі!

Ми притьмом побігли вниз сходами. Внизу виявилося велике тьмяне приміщення, стіни й підлога в якому були вимощені каменем. Там було холодно, вогко і панувала майже цілковита темрява, бо електрику вибило, тому Емма запалила іскру в руці й освітлювала нею стіни підвалу, поки не стало зрозуміло, що це за місце. У нас під ногами від стіни до стіни тяглися мармурові плити з вирізьбленими на них написами. На плиті піді мною було написано:

Єпископ Елдрідж Торнбраш, упокоївся року 1721

— Це не підвал, — сказала Емма. — Це крипта.

Мене пробрав мороз, і я став ближче до світла й тепла Емминого вогника.

— Тобто у підлозі поховані люди? — тремтючим голосом спитала Оливка.

— То й що з того? — не зрозумів Єнох. — Нумо, краще впіймаймо клятого голуба, перш ніж одна з тих бомб поховає в підлозі нас.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: