Посеред подвір’я Емма зупинилася й підвела погляд на мотузки з білизною, натягнуті між ринвами під дахом. Вона знову звернула нашу увагу на те, що наш одяг робить нас схожими на співучасників убивства, і запропонувала перевдягтися. Шарон відповів, що вбивці тут не виглядають білими воронами, й сказав, що треба йти, але Емма наполягала на тому, що в Підземці витвір побачив наш поплямований кров’ю одяг і передав своїм товаришам по рації орієнтування на нас. У ньому ми були надто легкою мішенню й сильно вирізнялися в натовпі. Та насправді, думаю, їй просто було некомфортно ходити в блузці, зашкарублій від чужої крові. Так само, зрештою, як і мені. Я не хотів, щоб наші друзі (якщо ми їх все-таки знайдемо) побачили нас у такому вигляді.

Шарон неохоче погодився. Перед тим він вів нас до паркана на краю подвір’я, та розвернувся на сто вісімдесят градусів і завів нас в один з будинків. Ми подолали два, три, чотири сходові марші (так довго йшли нагору, що навіть Едисон засапався) і слідом за Шароном зайшли у відчинені двері до маленької убогої кімнатки. Крізь розпірку в стелі затікав дощ, і підлога з часом стала хвилястою, мов брижі на поверхні ставка. По стінах бігли вени чорної плісняви. Біля стола при закіптюженім вікні дві жінки й дівчина пітніли над швацькими машинками з ножним приводом.

— Нам потрібен якийсь одяг, — гримким басом, що струсонув тонкі стіни, звернувся до жінок Шарон.

Вони підвели до нього бліді обличчя. Одна жінка підняла голку для шиття й стиснула її, наче зброю.

— Прошу, — сказала вона.

Піднявши руки, Шарон трохи відтягнув з голови каптур, так, що лише швачки могли побачити його обличчя. Обидві зойкнули й зі стогонами знепритомніли, попадавши на стіл.

— А це обов’язково було робити? — спитав я.

— Не те щоб, — відповів Шарон, знову приладнуючи каптур на голові. — Але це було доцільно.

Швачки збирали з клаптів тканини простецькі сорочки та сукні. Ганчір’я, з якого вони шили, валялося купами на підлозі, а результати роботи, на яких було більше латок і швів, ніж на монстрі Франкенштейна, вивішувалися на мотузку за вікном. Емма взялася підтягувати мотузку до себе, а мій погляд помандрував кімнатою. Помітно було, що це не лише робоча майстерня. Ці жінки тут жили. Там стояло ліжко, збите з відходів деревини. Я зазирнув у покоцаний казан, що висів над вогнищем, і побачив там залишки бідняцької юшки: шкурки з риби й пожухле капустяне листя. Несміливі спроби жінок прикрасити своє житло — букетик засохлих квітів, підкова, прибита над камінною полицею, портрет королеви Вікторії в рамці, — навіювали ще більший смуток, ніж якби прикрас не було взагалі.

Відчай тут був майже дотикальним. Він обважнював усе навколо, навіть саме повітря. Ще ніколи в житті я не стикався з такими жахливими злиднями. Невже дивні справді могли жити в такій біді? Поки Шарон витягав через вікно жмут сорочок, я поставив йому це запитання. Але його ця думка мало не образила.

— Дивні б ніколи до такого не докотилися. Це звичайні собі мешканці нетрів, що застрягли в пастці нескінченного повторення цього дня в контурі. Звичайні населяють гнилі окрайки Акра. Але його серце належить нам.

То були звичайні. І не просто звичайні, а звичайні, застряглі в контурі, як ті, на Кернгольмі, яких жорстокі дітлахи тероризували б у комп’ютерній грі «Набіги на села». Вони така сама частина ландшафту, як і море та скелі, сказав я собі. Але чомусь, роздивляючись вимучені обличчя швачок, занурені в ганчір’я, я дуже сильно переживав, що ми змушені в них красти.

— Я впевнена, що ми впізнаємо дивних одразу, як побачимо, — сказала Емма, копирсаючись у купі брудних блузок.

— Їх завжди видно, — підтакнув Едисон. — Витончена хитрість маскування ніколи не була сильною рисою нашого виду.

Я скинув з себе закривавлену сорочку й поміняв її на найменш брудну альтернативу, яку тільки зміг знайти: щось схоже на робу, яку видають у тюрмі, без коміра, в смужку, з рукавами різної довжини, грубо зшиту з клаптів тканини, шорсткішої за наждачний папір. Але розмір був мій, і, накинувши на плечі простий чорний піджак, який було недбало перекинуто через спинку стільця, я тепер скидався на людину, яка може приблизно зійти за місцевого жителя.

Ми повідверталися, щоб Емма могла перевдягтися в сукню-мішок, що була їй задовга й теліпалася попід ногами.

— Я в цьому бігти не зможу, — пробурчала Емма і, взявши зі стола кравчинь ножиці, заходилася з дбайливістю різника обтинати сукню. Вона дерла тканину, штрикала ножицями й різала, поки не вкоротила поділ до колін.

— Чудово, — милувалася вона своєю грубою роботою в дзеркалі. — Трохи нерівно, але…

— Горацій зробить тобі кращу, — не подумавши, бовкнув я. Геть забувши, що наші друзі не чекають на нас за дверима в сусідній кімнаті. — Тобто… якщо ми їх знову побачимо…

— Не треба, — мовила Емма. Кілька секунд вона здавалася такою сумною, цілковито загубленою в своєму смутку. Та потім відвернулася, поклала ножиці на стіл і цілеспрямовано рушила до дверей. А коли повернулася обличчям до нас, вираз на ньому був рішучим і твердим. — Ходімо. Ми й так уже багато часу згаяли.

Вона володіла дивовижною здатністю обертати смуток на гнів, а гнів — на дію, а це означало, що стримати її надовго не могло ніщо у світі. Ми з Едисоном (і Шарон, котрий, я підозрював, досі не до кінця розумів, з ким має справу) вийшли слідом за нею на майданчик і спустилися сходами.

Уся площа Диявольського Акра (принаймні її дивна серцевина) займала всього десять-двадцять кварталів. Вийшовши з робітного дому, ми підняли дошку на паркані й протислися в тіснючий прохід. Він привів до іншого, трохи менш тісного, а цей, своєю чергою, до ще трохи ширшого, а далі — до ще ширшого, і вже в цьому ми з Еммою могли йти пліч-о-пліч. І далі вони ширшали, як артерії, що розслабляються після серцевого нападу, аж поки ми не прийшли до чогось такого, що можна було назвати вулицею, забрукованою червоною цеглою, із тротуарами по боках.

— Назад, — пробурмотіла Емма. Ми відступили за ріг і виглядали звідти, як командос, повитикавши голови стосом одна над одною.

— Що це ви надумали? — спитав Шарон. Він стояв на дорозі й, здавалося, більше боявся, що ми його осоромимо, ніж що його можуть убити.

— Видивляємося засідки й шляхи відступу, — пояснила Емма.

— Ніхто тут засідок не влаштовує, — відповів Шарон. — Пірати нападають лише на нічиїй землі. Сюди вони за нами не підуть. Це Парш-провулок.

Про це насправді повідомляв і вуличний знак — перший, який я побачив у всьому Диявольському акрі. «Парш-провулок», було виведено на ньому химерними рукописними літерами. «Піратство небажане».

— Небажане? — здивувався я. — А як щодо вбивства? Не схвалюється?

— Я думаю, вбивство «толерується з обмеженнями».

— А тут є бодай щось незаконне? — спитав Едисон.

— Пеня за протерміновані бібліотечні книжки дуже велика. Десять ударів батогом за день. І це тільки за книжки в паперових обкладинках.

— Тут є бібліотека?

— Цілих дві. Хоча в одній додому за абонементом читати не дають, бо всі книги, які в ній зберігаються, в оправі з людської шкіри. Вони дуже цінні.

Ми відклеїлися від стіни, обережно вийшли з-за рогу і дещо спантеличено роззирнулися навколо. На нічиїй землі я очікував смерті на кожному повороті, однак Парш-провулок, судячи з усього, був пристановищем суспільного порядку. Вздовж вулиці вишикувались охайні маленькі крамнички, й вони мали вивіски, вітрини й помешкання на горішніх поверхах. Ніде не видно було ні проваленого даху, ні розбитої шибки. Вулицею ходили люди. Вони прогулювалися неквапливим кроком, по одному й парами, час від часу зупиняючись, щоб зайти в крамницю чи зазирнути у вітрину. Зодягнені вони були не в дрантя. Обличчя — чисті. Нехай усе тут не виблискувало новизною й чистотою, але обвітрені поверхні й фарба, що подекуди пооблущувалася клаптями, надавали провулку хендмейдового, трохи потертого вигляду, чудернацького і в чомусь навіть чарівливого. Якби моя мати побачила Парш-провулок в одному з тих своїх журналів про подорожі, які вона гортала, проте ніколи не читала, і які захаращували вдома наш кавовий столик, то миттю б затуркотіла про те, який він гарненький, і стала плакатися, що вони з татом так ні разу і не з’їздили у справжню відпустку в Європу. Ой, Френку, їдьмо.