А от Емма була виразно розчарована.

— Я чекала чогось зловіснішого.

— Я теж, — сказав я. — Де всі лігва для вбивств і арени для кривавого спорту?

— Не знаю, ким ви вважаєте тутешніх людей і якими справами, на вашу думку, вони займаються, — відповів Шарон, — але про лігва для вбивств я ніколи не чув. Що ж до арен для кривавого спорту, то є тільки одна — Дерекова, на Гнійній вулиці. Цей Дерек добрий хлоп. Винен мені п’ятак…

— А витвори? — перебила Емма. — Що з нашими викраденими друзями?

— Говоріть тихіше, — цитьнув Шарон. — От розберуся зі своїми справами, тоді й знайдемо когось, хто зможе вам допомогти. А доти не повторюйте цього більше ніколи.

Емма підійшла до Шарона впритул.

— Тоді не змушуйте мене повторювати от що. Ми цінуємо вашу допомогу й експертний досвід, але життям наших друзів призначили дату закінчення терміну придатності. І я не сидітиму склавши руки й не битиму байдики через острах розворушити лихо.

Шарон подивився на неї згори вниз. Трохи помовчав. А тоді сказав:

— У всіх нас є дата закінчення терміну. І на вашому місці я б не поспішав так дізнатися, коли він добігає кінця.

Ми вирушили на пошуки Шаронового юриста. Але досить-таки скоро човняр не на жарт засмутився.

— Я міг би поклястися, що його офіс був десь на цій вулиці, — розвертаючись на підборах, повідомив він. — Хоча востаннє я його навідував багато років тому. Може, переїхав кудись.

Шарон вирішив піти на пошуки самостійно, а нам наказав лишатися на місці.

— Повернуся за кілька хвилин. Ні з ким не говоріть.

І широкими кроками він пішов геть, а нас залишив самих. Ми збилися в зграйку і невпевнено стояли на тротуарі, не знаючи, куди себе подіти. Люди проходили повз нас і неприкрито витріщалися.

— Він нас просто надурив, правда? — мовила Емма. — Так усе розписав, наче це місце — розплідник криміналітету. Але мені більше схоже на будь-який інший контур. Насправді тутешні люди здаються нормальнішими за інших дивних, яких я тільки бачила в житті. Таке враження, що з них порохотягом висмоктали всі їхні особливості. Тут відверто нудно.

— Та ти, певно, жартуєш, — не повірив їй Едисон. — Я ще в житті не бачив таких мерзотних і бридких нетрищ.

Ми обоє глянули на нього здивовано.

— Ти чого? — спитала Емма. — Це ж просто маленькі крамнички.

— Так, але подивіться, що в них продають.

Доти ми цим не цікавилися. Якраз поза нашими спинами розташовувалася вітрина, а в ній стояв добре вбраний чоловік з сумовитими очима й розложистою бородою. Помітивши, що привернув до себе нашу увагу, він злегка кивнув, підніс догори кишеньковий годинник і натиснув кнопку на корпусі. Тієї ж миті він застиг нерухомо, і його зображення наче розпливлося. А через кілька секунд він перемістився, не рушаючи з місця, — зник і миттєво вигулькнув на протилежному краю вітрини.

— Ого! — у захваті мовив я. — Оце так фокус!

І вдруге чоловік витворив таке — телепортувався в інший куток. Поки я стояв, загіпнотизований, Емма з Едисоном перейшли до вітрини наступної крамниці. Я приєднався до них і побачив схожу експозицію. Тільки за склом там стояла жінка в чорній сукні, а в одній руці в неї теліпався довгий разок намистин.

Помітивши, що ми дивимося, вона заплющила очі й простягнула руки вперед, мов сомнамбула. Повільно стала пропускати намистини крізь пальці, кожну з них прокручуючи. Я так уважно стежив за намистинами, що знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти: з її обличчям щось коїться. З кожною прокрученою намистиною воно ледь помітно змінювалося. Оберт однієї намистини — й на моїх очах блідість трохи зійшла з її шкіри. Оберт другої — і губи її витоншилися. Потім волосся стало на дещицю рудішим. А після кількох десятків намистин проступив загальний ефект — її обличчя змінилося до невпізнаваності, перетворившись із темноволосої пухкенької бабусі на молоду рудоголову з гострим носиком. Це видовище одночасно захоплювало та вселяло якусь тривогу.

Коли показ завершився, я повернувся обличчям до Едисона.

— Не розумію. Що вони продають?

Та не встиг він відповісти, як до нас притьмом підбіг малий років десяти-дванадцяти й тицьнув мені до рук пару карток.

— Два за ціною одного, лише сьогодні! — радісно закричав він. — Жодних розумних пропозицій не відхиляють!

Я перевернув картки в руці. На одній була фотографія чоловіка з годинником на ланцюжку, а ззаду йшов напис «Дж. Едвін Бреґ, білокаціоналіст». Інша картка зображувала жінку в трансі з чотками, а напис проголошував «Д. Фюнке, жінка з тисячею облич».

— Киш звідси, ми нічого не купуємо, — шикнула на нього Емма. Хлопчик на неї сердито зиркнув та почимчикував геть.

— Тепер ви бачите, що вони продають? — спитав Едисон.

Я пробіг поглядом уздовж вулиці. Такі люди, як чоловік із годинником та жінка з чотками, стояли мало не в кожній вітрині вздовж Парш-провулка. Дивні, готові тієї ж секунди, як зловлять на собі твій погляд, показати виставу.

Я ризикнув висловити припущення.

— Вони продають… себе?

— Згасла лампочка знову поступово розгорілася, — проголосив Едисон.

— І це погано? — знову навздогад кинув я.

— Так, — відрізав Едисон. — У царстві дивних це поза законом, і на те є слушні причини.

— Бути дивним — священний дар, — пояснила Емма. — І продавати його означає здешевлювати те, що є в нас найбільш особливого.

Прозвучало це так, ніби вона відтарабанила завчену істину, яку їй втовкмачували змалечку.

— А, — сказав я. — Ясно.

— Тебе це не переконало, — зауважив Едисон.

— Я просто не розумію, що в цьому поганого. Якби мені потрібні були послуги людини-невидимки, а цій невидимці потрібні були б гроші, то чому б нам не обмінятися?

— Але в тебе є непорушні моральні принципи, і це відрізняє тебе від дев’яноста дев’яти відсотків людства, — сказала Емма. — А уяви, якби погана людина… чи хай навіть людина, в якої поняття про мораль нижче середнього… якби така людина схотіла заплатити за послуги дивного-невидимки?

— Дивний-невидимка повинен відмовитися.

— Але ситуації не завжди такі чорно-білі, — вела далі Емма, — і коли ти продаєш себе, то псуєш свій моральний компас. Уже дуже скоро ти, сам про це не підозрюючи, перейдеш у сіру зону й робитимеш таке, чого раніше нізащо б не робив, якби тобі за це не платили. А коли дивний — ще той відчайдух, він може продатися кому завгодно, байдуже, які в покупця наміри.

— Наприклад, витворові, — з притиском сказав Едисон.

— Ну добре, так, це було б погано, — погодився я. — Але ви думаєте, що якийсь дивний реально на таке здатен?

— Не будь дурником! — присоромив мене Едисон. — Ти тільки подивися, в якому стані це місце. Та це, мабуть, єдиний контур у Європі, який витвори не сплюндрували. А як ти думаєш, чому? Бо я певен, що він їм надзвичайно корисний. Безцінно мати цілу популяцію на все готових ренегатів та інформаторів, які тільки й ждуть нагоди виконати твоє замовлення.

— Може б ти говорив тихіше? — попросив я.

— А це логічно, — сказала Емма. — Напевно, вони запустили в наші контури дивних-кротів. Бо інакше як би вони так багато знали? Входи в контури, захист, слабкі місця… лише за допомогою таких інформаторів. — Недобрим поглядом вона роззирнулася навколо, з таким виразом, наче щойно відпила зіпсутого молока.

— Жодних розумних пропозицій не відхиляють, — сердито прогарчав Едисон. — Зрадники, всі до одного. Та їх усіх перевішати треба!

— Любчику, що таке? Невдалий день?

Ми рвучко розвернулися і побачили, що позаду стоїть жінка. (Як довго вона там пробула? Що чула?) Вбрана вона була строго й по-діловому за модою 1950-х років — спідниця до колін і туфлі на низьких чорних підборах, — і ліниво пахкала сигареткою. Волосся вона вкладала на голові вуликом, а її акцент був не менш американським, ніж рівнини Середнього Заходу.