— Якщо в тебе не було зв’язку з порожняком у мості, — задумливо промовив Едисон, — то чому він нас не вбив?

— Може, я його збентежив?

— Ти мусиш бентежити його краще, — різко промовила Емма. — Нам треба переправити Едисона на той бік.

— Краще? Як, уроки брати, чи що? Наступного разу, коли ми підійдемо ближче, та тварюка нас повбиває. Треба знайти іншу переправу.

— Джейкобе, іншої немає. — Емма відкинула пасмо брудного волосся, що лізло їй в очі, і пильно подивилася на мене. — Переправа — це ти.

І тільки-но я відкрив рота, щоб захриплим своїм голосом висловити контраргументи, як відчув пекучий біль ззаду і з вереском підскочив. Одна з голів укусила мене в дупу.

— Ти чого?! — закричав я, потираючи вкушене місце.

— Настроми нас на палі, щоб усе було в такому вигляді, в якому ви нас знайшли. Вандали! — обурено сказала вона.

Спересердя я розмахнувся ногою і копнув її, щоб полетіла якнайдалі, і вона покотилася в юрбу причмелених. Після цього всі голови розкричалися й стали лаяти нас на всі заставки, а їхні щелепи активно рухалися, і від цього голови каталися по землі. Видовище було абсолютно гротескне. Я в боргу не залишився — облаяв їх у відповідь і ногами позасипав попелом їхні відразливі обличчя з натягнутою шкірою. Я збивав куряву, поки вони всі не почали нею плюватися й давитися. І раптом у повітрі пролетіло щось мале та кругле і ляпнулося мені в спину.

Гниле яблуко. Я рвучко розвернувся й став обличчям до причмелених.

— Хто це кинув?

Вони загиготіли, як наркомани під кайфом, тихо і з форканням.

— Вертайтесь туди, скудова пришвендяли! — прокричав один з них.

Мені й самому це вже здавалося не такою вже й невдалою ідеєю.

— Та як вони посміли, — прогарчав Едисон.

— Не зважай, — спробував я його заспокоїти, бо мій гнів уже вщухав. — Давай просто…

— Як ви смієте! — побагровівши від люті, закричав Едисон і піднявся на задні лапи. — Чи ж ви не дивні? Зовсім сором розгубили? Ми намагаємося вам допомогти!

— Дайте пляшечку чи йдіть до біса! — сказала жінка, вбрана в лахміття.

Едисон весь аж тремтів од обурення.

— Ми намагаємося вам допомогти, — знову повторив він, — а ви осьде — осьде ви! — поки наших людей мордують, наші контури перевертають догори дриґом, ви спите під брамою у ворога! Та ви кидатися на неї повинні! — Пораненою лапою він показав на них. — Ви всі зрадники! Клянуся вам, настане той день, коли я побачу, як вас притягнуть на Раду імбрин і покарають згідно з їхнім вироком!

— Ну все, все, не витрачай на них усі свої сили. — Хитаючись, Емма піднялася на ноги. І тут їй у плече поцілила гнила капустина та ляпнулась, розпластана, на землю.

Після цього Еммин терпець урвався.

— Тут, я бачу, комусь кортить попрощатися зі своїм носом! — закричала вона й змахнула до причмелених рукою, на якій сичали язики полум’я.

Ще під час промови Едисона я бачив, як про щось по- змовницькому перешіптувалася групка причмелених. А тепер вони рушили на нас, виставивши вперед тупу зброю. Відчикрижену гілку. Шматок труби. Ця сцена нічого доброго не віщувала.

— Ви нам набридли, — ліниво тягнучи слова, промовив чоловік із синцями на обличчі. — Ми вкинемо вас у річку.

— Хотіла б я на це подивитися, — зашипіла Емма.

— А я б не хотів, — сказав я. — Нам краще піти.

Їх було шестеро проти нас трьох, а наша фізична форма залишала бажати кращого: Едисон кульгав, у Емми по обличчю текла кров, а я через ушкоджене плече не міг підняти праву руку. Але чоловіки вже розійшлися півколом і наближалися до нас. З наміром загнати нас у прірву.

Емма озирнулася на міст, потім глянула на мене.

— Ну давай. Я знаю, що ти зможеш нас перевести. Спробуй ще раз.

— Ем, я не зможу. Не зможу. І я не прибіднююся.

Так і було. Я не мав у собі сили контролювати того порожняка, принаймні поки що, і знав про це.

— Якщо хлопець каже, що не здатен, я схильний йому вірити, — промовив Едисон. — Ми повинні знайти якийсь інший вихід.

— Наприклад? — сердито пирхнула Емма. Подивилася на Едисона. — Ти зможеш бігти? — Перевела погляд на мене. — А ти битися зможеш?

Відповідь на обидва запитання була однаковою. Ні. Я розумів, що вона має на увазі. Наші варіанти стрімко вивітрювалися.

— У такі миті, як ця, — велично проказав Едисон, — мій рід не б’ється. Ми вражаємо красномовством! — І ставши обличчям до чоловіків, він звернувся до них гримким голосом: — Браття дивні! Закликаю до вашого розуму! Дозвольте мені сказати декілька слів!

Вони не звернули на нього ні найменшої уваги. Відрізаючи нам усі шляхи до відступу, змушували нас задкувати до прірви. Емма зробила найбільшу вогненну кулю, на яку була здатна, а Едисон скиглив щось про те, як лісові тварини живуть у злагоді, то чому ми не можемо? «Подумайте про звичайного їжака та його сусіда, опосума… хіба вони марнують сили на те, щоб заганяти один одного в прірви, коли їм загрожує спільний ворог — зима? Ні!»

— Він геть схибнувся, — відзначила Емма. — Закрий пельку і вкуси когось із них!

Я роззирнувся в пошуках чогось придатного для бою. Єдиними твердими предметами в межах досяжності виявилися голови. Тож я підняв одну з них за жалюгідний останній жмутик волосся.

— Тут десь є інша переправа? — заволав я їй в обличчя. — Швидко кажи, бо в річку кину!

— Іди до дідька! — злостиво процідила голова й спробувала вхопити мене зубами.

Я пожбурив нею в чоловіків, незграбно, лівою рукою. Але вона впала, не долетівши до мішені. Я понишпорив у пошуках іншої голови, підняв її й повторив запитання.

— Звісно, є, — глузливо скривилася голова. — У автов’язі! Хоча на вашому місці я б краще ризикнув пройти повз порожняка під мостом…

— Що таке автов’яз? Кажи, бо зараз і ти полетиш!

— Це те, що вас зараз зіб’є, — відповіла голова, і раптом удалині пролунали постріли — бам, бам, бам, — повільно й вивірено, немов попередження. Враз чоловіки, що на нас наступали, зупинилися й розвернулися, щоб подивитися на дорогу.

У наш бік з гуркотом котилося щось велике й квадратне, напіввидиме крізь хмару попільної куряви. Загарчав великий двигун, переходячи на нижчу передачу, і з чорноти вигулькнула вантажівка. То була сучасна машина військового призначення, армована, з усіма прибамбасами й шинами в половину людського зросту. За кабіною розташовувався куб без вікон, і біля його бортів обабіч стояли двоє витворів-автоматників у бронежилетах.

І щойно вона з’явилася, причмелених охопила шалена радість. Вони сміялися, зойкали від щастя, махали й заламували руки, наче вцілілі в кораблетрощі на безлюдному острові, що сигналять літаку, який пролітає в них понад головами. Про нас усі геть-чисто забули. Нам випала гігантська золота можливість, і проґавити її ми наміру не мали. Я викинув відтяту голову, підхопив Едисона лівою рукою і слідом за Еммою притьмом побіг геть з дороги. Ми могли б не зупинятися — подалі від Кіптявої вулиці, кудись у безпечніші квартали Диявольського Акра. Однак перед нами нарешті опинився наш ворог у плоті, і те, що відбувалося зараз чи повинно було відбутися невдовзі, вочевидь мало велике значення. Ми спинилися недалеко, на узбіччі, й спостерігали з ненадійного сховку, який давали спалені дерева.

Вантажівка пригальмувала, і її оточила юрба, плазуючи, жебраючи — пляшечку, суулі, амбро, хоч краплинку, хоч на язик, будь ласочка, пане. Відразливі у своєму обожуванні цих різників, вони хапали солдатів за одяг і взуття, а натомість діставали копняки чоботами зі сталевими носками. Я не сумнівався, що зараз витвори почнуть стріляти чи натиснуть на газ і почавлять цих дурнуватих, що наважилися стати між ними та мостом. Та сталося неочікуване: вантажівка спинилася, й витвори заходилися викрикувати вказівки. Шикуйсь у шеренгу, ось тут, дотримуйтесь порядку, бо нічого не отримаєте! Люди з натовпу ставали у стрій, наче знедолені — в чергу по хліб, забиті й неспокійні в передчутті того, що вони мають отримати.

Без попередження Едисон заборсався, щоб я спустив його на землю. Я спитав, що сталося, але він тільки повискував і борюкався сильніше. Вираз у нього при цьому був такий відчайдушний, наче він натрапив на значний слід. Емма притиснула його, але він і від неї визволився та встиг сказати: «Це вона, це вона — це пані Королик», перш ніж я зрозумів, що «автов’яз» — це скорочено від «авто для в’язнів» і що вантаж у велетенській вантажівці витворів майже напевно складається з людей.