І тут Едисон мене вкусив. Я зойкнув і пустив його, а він миттєво цим скористався та чкурнув геть. Емма вилаялася, я крикнув: «Едисоне, не треба!» Але все було марно: його вже вів інстинкт, непогамовний рефлекс вірного пса, що хоче захистити свого хазяїна. Я кинувся за ним, але промазав і розтягнувся на землі, бо він був навдивовижу спритним як на істоту, яка могла бігати лише на трьох лапах. А потім Емма підняла мене, й разом ми побігли за ним, полишили свій сховок і вилетіли на дорогу.

Була така скороминуща мить, коли я подумав, що ми встигнемо його впіймати, що солдатів оточує юрба, а самі причмелені занадто зайняті й нас не помітять. І все могло так і вийти, якби на півдорозі через дорогу Емму не спіткало відкриття. Вона помітила на задньому борті вантажівки двері. «Двері з замками, які можна розплавити. Двері, які можна відчинити», — напевно, подумала вона (я зрозумів це з того промінчика надії, який освітив її обличчя). І проминула Едисона, навіть не намагаючись його зловити, та вибралася на бампер вантажівки.

Пролунали крики наглядачів. Я спробував ухопити Едисона, але він вислизнув і заховався під вантажівкою. Емма вже взялася плавити клямку на одних дверях, але тут перший наглядач змахнув своєю гвинтівкою, наче бейсбольною биткою. Він поцілив їй у бік, і вона звалилася на землю. Я кинувся до наглядача, ладний зробити з ним усе, що тільки зможу однією рукою, але хтось поставив мені підніжку, я гепнувся на хворе плече, і мене прошила блискавка болю.

Почувши крик наглядача, я підвів погляд, побачив, що він втратив зброю і махає пораненою рукою, а потім підстрибом біжить у божевільний кипучий вир тіл. Причмелені оточили його: тепер вони вже не благали, а вимагали, погрожували, шаленіли… I тепер десь там у котрогось із них була його зброя. У паніці він щосили махав іншому витвору обома руками над головою: «Визволи мене!»

Я насилу звівся на ноги й побіг до Емми. Інший наглядач пірнув у юрмисько. Він стріляв у повітря, аж поки не витяг свого напарника й разом вони не повернулися до вантажівки. Тієї ж миті, як їхні ноги опинилися на підніжках, вони постукали долонями об борт, і двигун заревів. І коли він рушив у бік мосту, здіймаючи шинами-монстрами хмари гравію та попелу, я дотягнувся до Емми.

Я стиснув її руку, щоб самому переконатися, що вона досі ціла.

— У тебе кров, — сказав я, — багато. — Хоча це була дуже кострубата констатація факту, проте я не вмів ліпше висловити всю свою тривогу через те, що їй боляче, що вона шкутильгає, а з рани на голові ллється у волосся кров.

— Де Едисон? — замість відповіді сказала вона. Та не встигло «я не знаю» зірватися з моїх губ, вона перебила: — Треба бігти за ними. Це наш єдиний шанс!

Ми подивилися на вантажівку, яка вже була біля моста, й побачили, як наглядач вистрелив у двох причмелених, які їх переслідували. Ті попадали, звиваючись, на землю, і я зрозумів, що вона помиляється: наздогнати вантажівку не можна було ніяк і переправитися через міст теж. Цей задум був безнадійним. І причмелені вже теж це зрозуміли. Коли попадали їхні друзяки, я відчув, як їхній відчай переростає в лють. І за лічені секунди та лють обернулася проти нас.

Ми хотіли втекти, але опинилися в повному оточенні. Юрба викрикувала, що ми «все зіпсували», що тепер вони «спровадять нас на той світ», що ми заслуговуємо здохнути. На нас градом посипалися удари, ляпаси, штурхани, чиїсь руки смикали нас за волосся й дерли на нас одяг. Я намагався захистити Емму, але скінчилося все тим, що вона захистила мене, принаймні на кілька секунд. Вона розмахувала руками й обпікала всіх, до кого могла дотягтися. Та навіть її вогню не до снаги було відігнати їх від нас, і удари сипалися без упину, аж поки ми не попадали на землю й не поскручувалися в клубки, затуляючи обличчя руками. Звідусіль на нас напливали хвилі болю.

Я був майже впевнений, що помираю чи що сплю, бо почув тієї миті спів. Гучний бадьорий хор виводив «Так — перестуку молотків, так — перегуку гвіздків!» — та тільки кожен рядок супроводжувався роздаванням смаковитих стусанів і відповідними до них криками. «Як (ЛЯСЬ!) весело збивати шибеницю, довічну розраду (ХРЯСЬ!) всіх вішальників!»

Після кількох рядків і кількох хряскотів удари на нас сипатися перестали і натовп боязко відступив, щось сердито побуркуючи. Крізь запону крові й піску, що застеляла мені очі, я розрізнив фігури п’ятьох кремезних теслярів. На поясах у них висіли інструменти, а в руках вони здіймали молотки. Вони проклали собі клин крізь юрбу, оточили нас колом і роздивлялися тепер із сумнівом, неначе ми — чудернацькі риби, яких вони не очікували побачити у своїх сітях.

— Це вони? — почув я від одного з них. — Кузене, якісь вони пошарпані.

— Ну, звісно, вони! — відповів інший. Голос у нього був глибокий, як сирена в тумані. І знайомий.

— Це Шарон! — закричала Емма.

Я насилу зміг поворухнути рукою, щоб протерти одне око від крові. Він стояв просто перед нами, височів у чорній мантії на повен свій зріст. Раптом мені схотілося розсміятися чи хоча б спробувати. Ще ніколи в житті я так не радів появі такої потвори. Шарон щось виловив зі своєї кишені — маленькі скляні пляшечки — й, здійнявши їх над головою, закричав:

— ГЕЙ, ВИ, ХВОРІ МАВПИ, У МЕНЕ ТУТ Є ТЕ, ЧОГО ВИ ТАК ХОЧЕТЕ! ЗАБИРАЙТЕ І ДАЙТЕ ЦИМ ДІТЯМ СПОКІЙ!

І з цими словами він жбурнув флакончики на дорогу. Юрба потоком ринула за ними. Вони зойкали й кричали, ладні роздерти одне одного на шматки, аби дістатися свого скарбу. І раптом біля нас лишилися тільки теслі, трохи пом’яті після штовханини, проте без єдиної подряпини. Вони з почуттям виконаного обов’язку засунули свої молотки за пояси. А Шарон легкою ходою наблизився до нас, простягаючи вперед білу, мов сніг руку, і сказав:

— Ви що собі думали, коли отак узяли і втекли? Я ж місця собі від хвилювання не знаходив!

— Це правда, — підтвердив один з теслярів. — Він був сам не свій. Примусив нас шукати вас усюди.

Я спробував сісти рівно, але мені це не вдалося. Шарон нависнув над нами й роздивлявся нас так, наче вбиту тварину при дорозі.

— Ви цілі? Йти зможете? Що, в біса, ці нечестивці з вами зробили? — Його тон нагадував щось середнє між розлюченим сержантом на стройовій підготовці й стурбованим батьком.

— Джейкоб поранений, — хриплим голосом промовила Емма. «Ти теж», — хотів сказати я, але язик мене не слухався. Скидалося на те, що вона права: голова була важкою, мов камінь, а зір нагадував перебої з супутниковим сигналом: картинка то була чіткою, то зникала взагалі. Шарон підняв мене з землі й поніс на руках (він виявився значно міцнішим, ніж виглядав). Мені раптом сяйнула одна думка, яку я спробував висловити уголос:

— Де Едисон?

У мене в роті наче каша була, але якимось незбагненним чином Шарон мене зрозумів. І, повернувши мою голову в бік мосту, відповів:

— Там.

Здаля видавалося, що вантажівка летить у повітрі. Невже то мій струшений мозок викидав коники?

Ні. Тепер я добре бачив: вантажівку переносив через провалля своїми язиками порожняк.

Але де ж Едисон?

— Там, — повторив Шарон. — Знизу.

Під вантажівкою звисали дві задні лапи й коричневе тільце. Едисон, хитрий чортяка, вхопився за якусь деталь ходової зубами і поїхав. І коли язики поставили вантажівку на дальньому боці моста, я подумав: «Хай тебе Бог береже, безстрашний песику. Тепер тільки на тебе надія».

А потім усе попливло перед очима, і світ полетів назустріч темряві.

Тривожні сни, сни дивними мовами, сни про домівку, про смерть. Дивні уривки нісенітниць, що розмотувалися короткими спалахами свідомості, тремкими й ненадійними, винаходи мого мозку, що зазнав струсу. Жінка без обличчя, що дмухає пилюкою мені в очі. Відчуття, що мене занурили в теплу воду. Еммин голос, що запевняв: усе буде добре, це друзі, ми в безпеці. Потім глибока чорнота без жодних снів на довгі години, що тривали бозна-скільки.

Коли я прокинувся наступного разу, то був не сон, і я це розумів. Я лежав у ліжку в маленькій кімнаті. Слабеньке світло просочувалося крізь запнуту фіранку. Отже, день. Але який день?