— Цікава теорія, — сказав я.

— Головне тут, що ти не так уже й випадково вмієш керувати порожняком. Твій дар розвинувся в цьому напрямку, бо саме це тобі було потрібно.

— Якщо це правда, то чому всі ми не можемо контролювати цих істот? — спитала Емма. — Кожному дивному не завадило б те, що вміє Джейкоб.

— Бо лише його основний талант дав змогу розвинути це вміння. У часи, коли порожняків ще не існувало, таланти дивних із такою душею, як у нього, певно, виявляли себе якось по-іншому. Кажуть, що в Бібліотеці душ працювали люди, які вміли читати душі дивних, як книгу. Якби ці бібліотекарі жили в нашу епоху, то, напевно, вони були б такими, як він.

— Чому ви це кажете? — спитав я. — Невже в здатності бачити порожняків є щось споріднене з читанням душ?

Рейналдо порадився з Матінкою Пилком.

— Ти здаєшся читачем сердець, — відповів зрештою він. — У Бентамі ти роздивився іскру добра. І вирішив йому простити.

— Простити? — здивувався я. — За що мені йому прощати?

Матінка Пилок зрозуміла, що сказала зайвого, але забирати слова назад було вже запізно. І вона знову щось прошепотіла до Рейналдо.

— За те, що він заподіяв твоєму дідові, — розтлумачив той.

Я подивився на Емму, але вона, здавалося, була так само збентежена, як і я.

— А що він заподіяв моєму дідові?

— Я їм розкажу, — промовив голос із дверей, і до кухні, кульгаючи, увійшов сам Бентам. — Це моя ганьба, тож і признаватися в ній мушу я сам.

Він прочовгав повз раковину, витягнув із-за стола стілець і всівся на нього обличчям до нас.

— Під час війни твого діда дуже високо цінували за його особливе вміння поводитися з порожняками. У нас був таємний проект. Ми з одним технологом подумали, що зможемо відтворити його вміння й передати його іншим дивним. Зробити їх невразливими проти порожняків, щось на зразок щеплення. Якби ми всі могли їх бачити й відчувати, вони б перестали нести в собі загрозу, і війну проти їхнього виду було б невдовзі виграно. Благородство твого діда не знало меж: він часто йшов на жертви. Але жодна доти не була такою великою. Він погодився взяти участь.

Емма слухала з напруженим обличчям. Я бачив, що вона цього ще ніколи не чула.

— Ми взяли зовсім трохи, — вів далі Бентам. — Лиш невеликий шматочок його другої душі. Думали, вона запасна чи її можна потім відновити, як тоді, коли людина здає кров.

— Ви забрали в нього душу, — тремким голосом промовила Емма.

Бентам на сантиметр відставив великий палець від вказівного.

— От стільки. Той зразок ми розділили й прищепили кільком піддослідним. І хоча бажаний ефект виник, але він був нетривким. А повторне щеплення почало позбавляти їх вроджених здібностей. То був повний провал.

— А як же Ейб? — у Емминому голосі лунали лихі нотки, які вона завжди приберігала спеціально для тих, хто завдавав болю дорогим їй людям. — Що ви з ним зробили?

— Він заслаб, і його талант розпорошився, — відповів Бентам. — Перед процедурою він дуже нагадував молодого Джейкоба. У нашій війні з порожняками його здатність їх бачити відігравала вирішальну роль. Але після процедури він виявив, що більше не може їх контролювати, і його другий зір став нечітким, розмитим. Мені сказали, що невдовзі він взагалі покинув царство дивних. Боявся, що замість допомагати своїм ближнім дивним він становитиме для них загрозу. Відчував, що більше не зможе їх захищати.

Я подивився на Емму. Але вона втупилася в підлогу, і на її обличчі годі було щось прочитати.

— Про невдалий експеримент не варто шкодувати, — сказав Бентам. — Зрештою, тільки так і досягають прогресу в науці. Але про те, що сталося з твоїм дідом, я, мабуть, шкодуватиму довіку.

— Ось чому він поїхав, — дивлячись у стелю, промовила Емма. — Ось чому подався в Америку. — Вона повернулася до мене. Погляд у неї був не сердитий, але в ньому світився промінець полегкості. — Йому було соромно. Одного разу він так і написав у листі, а я так і не зрозуміла чому. А він просто відчував сором. І думав, що перестав бути дивним.

— У нього забрали його дивацтво, — сказав я. Ось вона, відповідь на інше запитання: як порожняку вдалося перемогти мого діда на задньому дворі його власного будинку. Старечої слабкості він ще не відчував, та й на здоров’я не скаржився. Але здібності, що допомагали йому захищатися від порожняків, було втрачено, причому давно.

— Це не те, про що тобі варто жалкувати. — у дверях виріс Шарон; руки він тримав схрещеними на грудях. — Одній людині тієї війни було не виграти. Справжня ганьба — це те, що витвори зробили з вашою технологією. Ви створили попередника амброзії.

— Я намагався повернути борг, — відказав на це Бентам. — Хіба я не допоміг тобі? А вам? — він глянув на Шарона й перевів погляд на Матінку Пилок. Здавалося, що вона, як і Шарон, була амброзійною наркоманкою. — Багато років я хотів попросити вибачення, — звернувся він до мене. — Хотів спокутувати провину перед твоїм дідом. Ось чому я весь цей час його шукав. Сподівався, він повернеться, щоб побачитися зі мною, і я знайду спосіб відновити його талант.

Емма гірко розсміялася.

— Після всього, що ви з ним зробили, ви сподівалися, що він повернеться?

— Я думав, що ймовірність дуже низька, але надіявся. Та, на щастя, спокута буває різною. У цьому випадку вона прийшла в подобі онука.

— Я прийшов не для того, щоб відпускати вам гріхи, — сказав я.

— Нехай навіть так. Я твій слуга. Якщо я можу щось зробити, тільки скажи.

— Просто допоможіть нам витягти наших друзів. І вашу сестру.

— З радістю. — Здавалося, йому полегшало від того, що я не попросив чогось іще чи не встав і не накричав на нього. А я міг би — голова йшла обертом, і я ще не визначився з тим, як мені реагувати. — А що ж до того, як нам чинити далі…

— А можна нам поговорити? — спитала Емма. — З Джейкобом, наодинці.

Ми вийшли в коридор, щоб побалакати — порожняк зник з поля зору, але все ж був недалеко.

— Давай складемо перелік усіх жахливих вчинків, до яких доклав руку цей чоловік, — запропонувала Емма.

— Давай. По-перше, він створив порожняків. Ненароком, звісно.

— Але створив. І амброзію теж створив, і в Ейба силу забрав майже всю.

«Ненароком», хотів було повторити я. Але проблема була не в Бентамових намірах. Я розумів, до чого вона хилить. Після всіх цих відкриттів я вже не знав, чи можемо ми впевнено довірити свої долі й долі наших друзів цій людині… чи покластися на його плани. Нехай наміри в нього були добрі, але хвіст нещасть за ним тягнувся чималий.

— Йому можна вірити? — спитала Емма.

— А в нас є вибір?

— Я не про це питала.

На мить я замислився.

— Думаю, можна, — відповів трохи згодом. — Але сподіватимемося, що в нього вже настала хороша смуга.

— ІДІТЬ СЮДИ, ШВИДКО! ВІН ПРОКИДАЄТЬСЯ!

З кухні долинуло відлуння криків. Ми з Еммою метнулися в двері й побачили, що всі втислися в куток, налякані слабким спросоння порожняком, який силкувався сісти, але спромігся лише перегнутися через край раковини. Лише мені було видно його роззявлену пащу. Язики мляво розтяглись по підлозі.

— Закрий рота, — наказав я порожнячою. З таким звуком, наче всьорбує спагетті, звір втягнув їх до рота. — Сядь рівно.

На це порожняк ще був не здатен, тож я взяв його за плечі й допоміг зайняти положення сидячи. А втім, оклигував він навдивовижу швидко, і вже через кілька хвилин оволодів своєю моторикою настільки, щоб з моєю допомогою вилізти з мийки й стати на ноги. Він уже не кульгав. Від різаної рани на шиї залишилася тільки ледь помітна біла лінія, схожа на ті, що швидко розсмоктувалися й на моєму обличчі. Коли я про це розповідав, Бентам не зміг приховати свого роздратування через те, що Матінка Пилок так ретельно підійшла до справи зцілення порожняка.

— Чим я можу зарадити, коли мій пилок такий сильний? — спитала вона через Рейналдо.

Змучені, вони пішли шукати ліжка. Ми з Еммою теж потомилися — вже наближався світанок, а ми ще не спали, але в нас відкрилося друге дихання, бо такий стрімкий прогрес подарував надію.