Бентам розвернувся до нас; його очі палали.

— Момент істини, друзі. Перевіримо, чи моя старенька знову запрацює?

Він мав на увазі свою машину, і запитувати було зайвим.

— Не будемо гаяти ні секунди, — вирішила Емма.

Бентам підкликав свого ведмедя, я підбадьорив свого порожняка. Пі-Ті проліз у двері, підхопив господаря, і разом вони повели нас углиб будинку. Якби хтось тієї миті на нас дивився, то міг би тільки зачудуватися з такого видовища: елегантний джентльмен, якого ніс ведмідь, Шарон у своїй неозорій чорній мантії, Емма, що позіхала в кулачок, з якого курився дим, і старий добрий я бурмотів до помальованого білою фарбою порожняка, який навіть у доброму здоров’ї човгав ногами під час ходи, так, наче кістки в нього не вміщувалися в тіло.

Ми йшли крізь коридори й донизу сходами, в самісіньке нутро будинку, в кімнати, де громадилася гримка машинерія, і розміри приміщень неухильно зменшувалися, аж поки не прийшли до дверей, у які не пролізе ведмідь. Ми зупинилися. Пі-Ті поставив господаря на підлогу.

— Ось воно, — мов гордий батько, просяяв Бентам. — Серце мого Панконтуркону.

Він прочинив двері. Пі-Ті залишився чекати зовні, а ми всі пішли слідом за господарем.

Майже всю маленьку кімнату займала грізна на вигляд машина з заліза й сталі. Від стіни до стіни тяглися її дивовижні нутрощі — численні маховики, поршні, клапани, що блищали від мастила. Складалося враження, що цей механізм може оглушити пекельним шумом, але він стояв холодний і мовчазний. Між двох велетенських трибів затягував щось гайковим ключем чоловік у перемащеному одязі.

— Це мій помічник, Кім, — представив його Бентам.

І я впізнав: то був чоловік, який біг за нами в Сибірській кімнаті.

— А я — Джейкоб. Ми вас учора налякали в снігах.

— А що ви там робили? — поцікавилась Емма.

— Замерзав до напівсмерті, — бурчливо відповів Кім і взявся затягувати далі.

— Кім допомагає мені шукати шлях до братового Панконтуркону, — пояснив Бентам. — Якщо в Сибірській кімнаті такий прохід існує, то найімовірніше, що він на дні глибокої розколини. Я певен, що Кім буде вдячний, якщо ваш порожняк допоможе оживити інші наші кімнати, де вже напевно виявляться двері до більш доступних місцин.

Кім щось буркнув і скептично окинув нас із ніг до голови поглядом. Мені стало цікаво, скільки років він воював з обмороженнями й прочісував розщелини.

Бентам одразу перейшов до справи. Уривчасто видав накази своєму помічникові, той повернув кілька циферблатів і потягнув за довгий важіль. Шиплячи й плюючись, триби машини трохи провернулися.

— Підведіть істоту, — тихо скомандував Бентам.

Порожняк чекав за дверима, тож я його покликав. Човгаючи, він зайшов у двері й низько утробно загарчав, неначе зрозумів, що зараз з ним робитимуть щось неприємне.

Помічник упустив на долівку ключ, але швидко його підхопив.

— Ось акумуляторна, — показав Бентам на велику коробку в кутку. — Ти повинен загнати істоту туди, й там вона сидітиме.

Акумуляторна нагадувала телефонну будку без вікон, тільки чавунну. З її даху стирчали різні трубки, з’єднані з трубами, що тяглися вздовж стелі.

Узявшись за ручку важких дверей, Бентам зі скрипом їх відчинив. Я зазирнув досередини. У гладеньких металевих стінах, ніби в духовці, були маленькі отвори. А на задній стіні висіли товсті шкіряні паси.

— А йому не буде боляче? — спитав я.

Це запитання мене самого здивувало, а вже Бентама й поготів.

— Хіба це важливо? — сказав він.

— Я б не хотів, щоб йому було боляче. Якщо в нас є вибір.

— Вибору нема, — відповів Бентам, — але болю воно не відчує. Камера наповниться наркотичним газом, і тільки потім усе станеться.

— А що буде далі? — не вгавав я.

Усміхнувшись, він погладив мою руку.

— Далі — справа техніки. Досить буде сказати, що твоя істота покине камеру неушкодженою, більш-менш у такому стані, в якому туди й зайшла.

Я не надто йому повірив. І чому це для мене важливо, теж до кінця не розумів. Порожняки змусили нас пережити пекло, і будь-які почуття для них, здавалося, були такі чужі, що я мав би радіти нагоді завдати одному з них болю. Але радості я не відчував. Убивати порожняка мені хотілося не більше, ніж яку-небудь дивну тварину. Поки я водив істоту на прив’язі за носа, то зблизився з нею настільки, що розумів — у неї всередині є щось більше, ніж порожнеча. Там жевріла крихітна іскорка; на дні глибокого колодязя лежав маленький камінець душі. Порожняк насправді був не порожній.

— Підійди, — наказав я йому, і порожняк, що доти сором’язливо м’явся в кутку, обійшов Бентама і став перед будкою.

— Усередину.

Я відчував його вагання. Він уже повністю зцілився, до нього повернулася сила, і якби моя влада над ним бодай на секунду похитнулася, то я знав, на що він здатен. Але я був сильнішим, і змагатися, чия воля переважить, сенсу не було. Мабуть, він вагався, відчуваючи мою нехіть.

— Мені шкода, — сказав я йому.

Порожняк не ворухнувся; що робити з наказом «шкода», він не знав. Мені просто потрібно було це сказати.

— Усередину, — повторив я, і цього разу порожняк послухався — зайшов у камеру. Торкатися його більше ніхто не хотів, тож надалі Бентам казав мені, що робити. Виконуючи його вказівки, я підштовхнув істоту до дальньої стіни й хрест-навхрест закріпив на ній пряжками шкіряні паси: на руках і грудях. Було очевидно, що призначено ці ремені для людини, а це породжувало запитання, на які я ще не був готовий відповідати. Тієї миті мало значення тільки одне — щоб усе йшло далі за планом.

Я вийшов з будки, відчуваючи, як від тих кількох секунд, які я провів усередині, горло стискає паніка.

— А зараз зачини двері, — сказав Бентам.

Коли я завагався, помічник виступив наперед, щоб зробити це замість мене, але я перегородив йому шлях.

— Це мій порожняк, — сказав я. — Я сам.

Я вперся ногами, взявся за ручку, а потім, хоч як намагався цього не робити, подивився порожняку в обличчя. У чорних очах, непропорційно великих порівняно з тілом, крихітним і зіщуленим, як жменька інжиру, стояв страх. Створіння було й завжди буде огидним, але тієї миті в нього був такий жалюгідний вигляд, що я відчув незбагненний жах, неначе збирався приспати пса, який не розумів, за що його карають.

Усі порожняки повинні померти, вперто сказав я собі. Знаючи, що це правильно. Однак легше від цього не ставало.

Я наліг на двері, й вони зі скреготом зачинилися. Бентамів помічник почепив на ручки велетенський навісний замок, повернувся до панелі керування і став крутити на ній різні ручки.

— Ти правильно вчинив, — прошепотіла Емма мені на вухо.

Триби почали обертатися, поршні — качати, а сама машина загула в ритмі, що струсонув усю кімнату. Сплеснувши в долоні, Бентам розплився в усмішці — до вух, як школяр. І тут із кабіни почувся розривний крик. Такого я ще в житті не чув.

— Ви ж сказали, йому не буде боляче! — визвірився я на Бентама.

Той повернувся до помічника.

— Газ! Ти забув про анестезію!

Асистент поспіхом потягнув на себе ще один важіль. Гучно засичало стиснуте повітря. Зі шпарини в дверях камери просочився вус білого диму. Мало-помалу порожнякові крики стихли.

— Ну от, — мовив Бентам. — Тепер він нічого не відчуває.

На якусь мить мені захотілося, щоб у кабіні замість мого порожняка сидів Бентам.

Поступово оживали й інші частини машини. У трубах понад нашими головами забулькотіла рідина. Кілька маленьких клапанів під самою стелею задзеленчали, ніби дзвоники. З нутра машини почала крапати чорна рідина. Не мастило, а щось іще темніше й з різкішим запахом — та рідина, яку порожняк виділяв майже постійно, яка сочилася з його очей і скрапувала з зубів. Його кров.

Я побачив достатньо. І, змагаючись із нудотою, рушив до дверей. За мною слідом вийшла Емма.