— Що з тобою?

Я не сподівався, що вона зрозуміє мою реакцію. Бо я й сам до кінця її не розумів.

— Усе буде нормально, — сказав я. — Це правильний вчинок.

— Єдино можливий, — запевнила вона. — Ми вже так близько.

З машинної зали, накульгуючи, вийшов Бентам.

— Пі-Ті, нагору! — скомандував він і заліз ведмедю на лапи, які той йому дбайливо підставив.

— Тепер працює? — спитала Емма.

— Зараз дізнаємося, — відповів їй Бентам.

Мій порожняк був замкнений у залізній кабіні на прив’язі й під наркозом, тож і особливої небезпеки в тому, щоб його залишити, не було. Але я все одно ненадовго затримався коло дверей.

— Спи, — наказав я. — Спи й не прокидайся, поки все це не скінчиться.

Слідом за Бентамом, його ведмедем та Еммою я вийшов з машинного відділення й піднявся якимись сходами. Ми потрапили в довгий коридор з килимовим покриттям на долівці, уздовж якого тяглися низкою кімнати з екзотичними назвами. Стіни аж бриніли енергією; будинок, здавалося, став живим.

Пі-Ті поставив Бентама на підлогу.

— Момент істини! — проголосив той, бадьоро покрокував до найближчих дверей і рвучко їх розчахнув.

У коридор вирвався вологий бриз.

Я підійшов поближче, щоб зазирнути досередини. І від побаченого поза шкірою пробіг мороз. Як і Сибірська кімната, то був портал в інший час і місце. На всіх предметах невибагливого умеблювання кімнати — на ліжку, гардеробі, нічному столику, — лежав щільний шар піску. Дальньої стіни не було взагалі. Замість неї у далечінь простягався вигин пляжу, прикрашеного по краю пальмами.

— Ось вам Раротонґа зразка тисяча сімсот п’ятдесят другого року! — гордо оголосив Бентам. — Здоров, Семмі! Давно не бачились!

Неподалік від дверей сидів навпочіпки й чистив рибу невисокий на зріст чоловік. Наша поява його трохи здивувала, проте вже за мить він помахав нам рибою.

— Давненько! — погодився він.

— То все добре? — спитала в Бентама Емма. — Це те, чого ви прагнули?

— Чого я прагнув, про що мріяв… — Зі сміхом Бентам поквапився розчинити наступні двері. А за ними виявилася поросла деревами прірва каньйону, над яким висів вузенький місток. — Британська Колумбія, тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятий! — торжествував він.

Навшпиньках, описуючи піруети, Бентам підбіг до третіх дверей — ми вже насилу за ним встигали, — і в кімнаті я побачив громаддя кам’яних колон, вкриті пилюкою руїни стародавнього міста.

— Пальміра! — закричав він і від емоцій, що затоплювали його, плеснув долонею по стіні. — Ура! Клята машинерія працює!

Бентам уже не стримував почуттів.

— Мій коханий Панконтуркон! — викрикнув він, широко розкинувши руки. — Як же я за тобою скучив!

— Мої вітання, — озвався Шарон. — Я радий, що мені довелося стати свідком цієї події.

Заразлива Бентамова радість швидко передалася й нам. То була приголомшлива річ, та його машина: цілий усесвіт, що вмістився в межах одного коридору. Я вдивлявся в його глибини й уже бачив, як звідти прозирають інші світи — за одними дверима стогнав вітрюган, у шпарину під іншими надмухало трохи піску. У будь-який інший час, за будь-яких інших обставин, я б побіг і повідчиняв їх геть усі. Але тієї миті мене цікавили тільки одні двері.

— Які з них ведуть до фортеці витворів? — спитав я.

— Так, так, до справи, — беручи себе в шори, кивнув Бентам. — Прошу вибачення, якщо я трохи захопився. Але я в цю машину все своє життя вклав, тож так приємно бачити, що вона знову працює.

Враз усі сили наче полишили його, і він привалився до стіни.

— Провести вас у фортецю — доволі простий замір. Поза цими дверима щонайменше дюжина пунктів перетину. Питання лише в тому, що ви робитимете, коли там опинитеся?

— Усе залежить від обставин, — відповіла Емма. — А що ми побачимо, коли там опинимося?

— Минуло вже чимало часу, відколи я там був востаннє, — сказав Бентам, — тож мої знання застаріли. Панконтуркон мого брата не схожий на мій — він збудований вертикально, у високій вежі. В’язнів утримують десь у іншому місці. Вони повинні сидіти в окремих камерах під надійною охороною.

— От ця охорона й буде для нас найбільшою проблемою, — визнав я.

— З вартовими спробую допомогти я, — сказав Шарон.

— Ти підеш з нами? — здивувалась Емма.

— У жодному разі! — обурився Шарон. — Але свою частку роботи можу виконати. З мінімальним ризиком для себе, звісно. Я влаштую безладдя під стінами фортеці, і це відверне увагу вартових. А ви тим часом зможете пробратися непоміченими.

— І яким же буде це безладдя? — поцікавився я.

— Із тих, які найменше люблять витвори. Громадське заворушення. Я примушу тих ледарів з Кіптявої вулиці катапультувати в стіни фортеці всякий огидний підпалений непотріб, поки вся сторожа не побіжить від них відбиватися.

— А навіщо їм тобі помагати? — уточнила Емма.

— Бо там, звідки я це взяв, є ще багато, — він сягнув у свою мантію і витяг звідти пляшечку амбро, яку раніше забрав у Емми. — Якщо їм пообіцяти побільше, вони підуть на все.

— Сер, негайно це приберіть! — гаркнув Бентам. — Ви ж знаєте, що в моєму будинку ця гидота заборонена.

Попросивши вибачення, Шарон сховав флакончик у складках мантії.

Бентам подивився на циферблат свого кишенькового годинника.

— Ще тільки пів на п’яту ранку. Шароне, я так думаю, що твої порушники громадського спокою бачать десятий сон. Зможеш їх до шостої розбурхати й підготувати?

— Авжеж, — кивнув Шарон.

— Тоді подбай про це.

— Радий прислужитися. — Шелестко змахнувши полами мантії, Шарон розвернувся і почимчикував далі по коридору.

— Отже, у вас півтори години на підготовку, — сказав нам Бентам. Хоча в чому полягатиме ця підготовка, мені було не зовсім ясно. — Усе, що я маю, у вашому розпорядженні.

— Думай, — сказала Емма. — Що може знадобитися під час набігу?

— У вас є зброя? — спитав я.

На це Бентам похитав головою.

— Мій Пі-Ті — ото й увесь захист, який мені потрібен.

— Вибухівка? — ризикнула Емма.

— На жаль, ні.

— І армагеддонських курей, я думаю, теж, — напівжартома-напівсерйозно сказав я.

— Тільки опудала, в експозиції.

Я уявив собі, як жбурляю опудало курки у витвора, що цілиться в мене з пістолета, і не знав, сміятися мені чи плакати.

— Я, може, не до кінця розумію, — сказав Бентам, — але навіщо вам зброя і вибухівка, якщо ти можеш контролювати порожняків? Усередині фортеці їх повно. Приборкай їх, і вважай, битву виграно.

— Це не так просто, — втомившись пояснювати, відповів я. — Щоб загнуздати бодай одного, потрібно багато часу…

«Мій дід міг би з цим упоратись, — хотів сказати я. — До того, як ти його зламав».

— Що ж, діло ваше. — Бентам вочевидь відчув, що наступив мені на мозоль. — На першому місці для вас мають бути імбрини, а як ви їх звільните — це вже другорядне. Спочатку поверніть їх, і щоб їх було якомога більше, починаючи з моєї сестри. Вони — найголовніше, найбільший приз, і їм загрожує найбільша небезпека.

— З цим я згодна, — сказала Емма. — Спочатку імбрини, а потім наші друзі.

— А далі що? — спитав я. — Щойно вони помітять, що ми викрадаємо своїх дивних, то кинуться нас переслідувати. Куди ми звідси подамося? — То було наче пограбування банку: забрати гроші — лише половина справи. Далі треба було ще з цими грішми втекти.

— Ідіть, куди забажаєте, — Бентам змахнув широким жестом на всю довжину коридору. — Вибирайте будь-які двері, будь-який контур. Лише в цьому коридорі у вас вісімдесят сім потенційних шляхів до відступу.

— Він має рацію, — кивнула Емма. — Хіба вони зможуть нас відшукати?