Але наших друзів тут не було, імбрин теж, тому ми продиралися проходами, шукаючи виходу до сусідньої будівлі, щоб не довелося знову виходити на подвір’я, де ми неодмінно трапимося на очі витворам.

Виходів не знайшлося. Треба було ризикувати і знову вискакувати надвір.

Ми підійшли до дверей і виглянули в шпарку. Довелося перечекати, поки подвір’ям із запізненням, на ходу натягаючи форму, біг ще один охоронець. Коли горизонт очистився, ми вибігли на видноту.

Довкола нас падали катапультовані предмети. Коли в Шаронової імпровізованої армії закінчилися екскременти, вона почала запускати інші речі — цеглу, сміття, маленьких дохлих тварин. Я почув, як один із цих снарядів брудно лаявся в польоті, а потім гепнувся, покотився по землі, і я впізнав обриси поморщеної зсохлої голови з мосту. Якби моє серце не калатало так швидко, я б гучно розсміявся.

Ми перебігли через подвір’я до споруди навпроти. Її двері обіцяли багато: важкі, металеві, їх би неодмінно охороняли, якби вартовому не довелося покинути свій пост і бігти до муру. Авжеж, усередині тримали щось важливе.

Відчинивши їх, ми прослизнули в маленьку лабораторію, стіни якої було обкладено білими кахлями. Тут сильно пахло хімікатами. Мій погляд одразу привернула до себе шафка, в якій було повно жахливих хірургічних інструментів, всуціль сталевих і блискучих. Крізь стіни пробивався низький гул, нерівне серцебиття машин, але також іще дещо…

— Ти це чуєш? — напружено вслухаючись, спитала Емма.

Я чув. Неперервний і деренчливий, але виразно людський звук. Хтось сміявся.

Ми з Еммою обмінялися спантеличеними поглядами. Емма віддала палець Матінки Пилок мені й засвітила в руці вогник. І ми обоє наділи маски. Ми думали, що готові до чого завгодно, хоча тоді навіть не підозрювали, які кошмари чекають на нас у цьому будинку.

Ми рушили в обхід кімнат, які я зараз ледве можу описати, бо я щосили намагався викинути їх із пам’яті. Кожна наступна кімната була страхітливішою за попередню. У першій розташувалася маленька операційна для показових операцій; стіл тут було зміцнено шкіряними пасками й обмежувачами. Керамічні ванни уздовж стін стояли напоготові — збирати висмоктані з тіла рідини. Далі розташовувалася дослідницька, де від крихітних черепів та інших кісток тяглися дроти до електричного обладнання й вимірювальних приладів. Стіни були обклеєні полароїдними знімками, що документували експерименти, які проводилися на тваринах. Коли дійшла черга до них, ми вже тремтіли й затуляли очі.

Але найгірше чекало попереду.

У наступній залі відбувався експеримент. Ми налякали двох медсестер і лікаря, які саме виконували якусь страшну процедуру над дитиною. Між двома столами в них був розтягнутий маленький хлопчик, а під ним лежали постелені газети, щоб на них скрапувало. Медсестра тримала його за ноги, а лікар узяв за голову й холодним поглядом дивився в очі.

Побачивши нас у масках і з вогнем у руках, вони закричали «На поміч!», але до них ніхто не прийшов. Лікар кинувся до столика, що вгинався під ріжучими інструментами, але Емма його випередила, і після недовгої шарпанини він здався та підняв руки догори. Ми затисли дорослих у кутку й поставили вимогу — сказати нам, де утримують полонених. Але відповідати вони відмовилися, я дмухнув порошку їм в обличчя, і вони звалилися на підлогу.

Малий був сторопілий, але, поза тим, неушкоджений. Здавалося, він не може видати нічого, крім скигління, у відповідь на нашу автоматну чергу запитань — Як ти? Такі, як ти, ще є? Де? — тож ми вирішили, що найкраще буде його поки що сховати. Загорнувши його в простирадло, щоб зігріти, ми відправили його в тісну комірчину, пообіцявши повернутися. І я мав надію, що ми цю обіцянку зможемо виконати.

Наступна зала була широка й відкрита, як лікарняна палата. Тут до стіни було прикуто ланцюгами двадцять чи більше ліжок, а на них лежали, прив’язані, дивні люди: дорослі й діти. Притомних серед них, здавалося, не було. З підошов їхніх ніг стирчали голки, й до пакетів, що поволі наповнювалися чорною рідиною, зміїлися трубки.

— Їх спустошують, — тремким голосом промовила Емма. — Витягають з них душі.

Я не хотів дивитися на їхні обличчя, але це було необхідно.

— Хто тут, хто тут, хто ви, — бурмотів я, поки ми квапливо ходили від ліжка до ліжка.

На власний сором, я сподівався, що серед цих нещасних не виявиться нікого з наших друзів. Але декількох ми все-таки впізнали. Меліну, дівчину з даром телекінезу. Блідих братів Джоела-і-Пітера, відокремлених один від одного, щоб більше не могли влаштувати руйнівного вибуху. Обличчя в них були спотворені, м’язи напружені, а кулаки вони стискали навіть уві сні, так, неначе їх мучили невимовні жахіття.

— Господи, — мовила Емма. — Вони намагаються боротися.

— Тоді допоможімо їм. — Я підійшов до Меліниного ліжка й обережно витяг з її стопи голку. Крихітна крапелька чорної рідини просочилася з рани. А за мить обличчя дівчини розслабилося.

— Здоров, — сказав голос десь із протилежного боку кімнати.

Ми розвернулися круто, мов вихор. У кутку сидів чоловік із кайданами на ногах. Скрутившись у клубок, він погойдувався і сміявся без усмішки; очі в нього були мов уламки чорної криги.

То його холодний сміх ми чули, коли він розлягався залами й проходив крізь стіни.

— Де тримають інших? — спитала Емма, опускаючись перед ним на коліна.

— Та ж вони всі тут! — відповів їй чоловік.

— Ні, інші, — заперечив я. — Їх має бути більше.

Той знову розсміявся, і від його подиху в повітрі зависали маленькі хмарки замерзлої пари, хоча це було дивно, бо в кімнаті не було холодно.

— Ви на них стоїте, — сказав реготун.

— Кажи зрозуміліше! — закричав на нього я, втрачаючи терпець. — У нас немає часу!

— Будь ласка, — слізно попросила його Емма. — Ми дивні. Ми прийшли вам допомогти, але спершу нам потрібно знайти своїх імбрин. У якій вони будівлі?

— Ви. Стоїте. На. Них, — дуже повільно повторив чоловік. — На них. — Струмінь крижаного повітря від його дихання холодив нам обличчя.

Та коли я вже збирався вхопити його й добряче потрусити, він здійняв руку й показав на щось поза нашими спинами. Розвернувшись, я помітив замасковану в кахляній підлозі ручку. І квадратний обрис ляди.

На них. У буквальному розумінні.

Ми підбігли до ручки, повернули її й підняли кришку люка. Униз у темряву спіраллю звивалися металеві сходи.

— А звідки нам знати, що ви не обманюєте? — засумнівалася Емма.

— Нізвідки, — відповів чоловік, і саме лише це було правдою.

— Спробуймо, — вирішив я. Зрештою, відступати нам не було куди, лишалося хіба що повернутися тим шляхом, яким ми сюди прийшли.

Змучений Еммин погляд перебіг зі сходів, що вели донизу, на ліжка довкола нас.

Я знав, про що вона думає, але вона навіть не спитала — часу на те, щоб обійти всі ліжка й від’єднувати всіх від трубок, не було.

Нам доведеться до них повернутися. Я лише сподівався, що на той час буде до чого повертатися.

Емма поставила ногу на металевий східець і стала спускатися в темну діру в підлозі. Перед тим, як піти за нею, я зустрівся поглядом із безумцем і приклав указівний палець до губ. Розплившись в усмішці, той повторив мій жест. Лишалося тільки сподіватися, що він зробив це серйозно. Невдовзі мали надійти вартові, і якщо він триматиме рота на замку, то, може, вони не полізуть за нами в люк. Я рушив униз сходами й зачинив над нами ляду.