Попритулявшись одне до одного на верхівці вузького циліндра гвинтових сходів, ми з Еммою подивилися вниз. Наші очі помалу пристосовувалися до переходу між яскраво освітленою кімнатою вгорі й темрявою, що панувала в цій майже неосвітлюваній темниці зі стінами з грубого каменю.

Емма взяла мене за руку й прошепотіла на вухо:

— Камери.

Вона показала пальцем. Потроху вигляд увиразнився, і я побачив ґрати тюремної камери.

Ми, скрадаючись, пішли униз сходами. Мало-помалу очам відкривався простір: ми опинилися на краю довгого підземного коридору, вздовж якого тяглися камери. І хоча ми не бачили, хто в них сидів, та в мені раптом стрепенулася надія. Так, це було воно — те місце, яке ми сподівалися знайти.

Та раптово в коридорі загупали чоботи. Мене прошила хвиля адреналіну. Камери стеріг вартовий, з рушницею через плече і пістолетом у кобурі. Поки що він нас не бачив, але побачить, будь-якої миті побачить. Ми вже задалеко відійшли від люка, щоб порятуватися втечею через нього, і ще занадто високо над поверхнею землі, щоб легко зістрибнути й прийняти бій, тому ми присіли навпочіпки і, зіщулившись, відхилилися назад, сподіваючись на те, що веретеноподібні поручні сходів зможуть нас сховати.

Але це було неможливо. Ми опинилися майже на рівні його очей. Від нас його відділяло двадцять кроків. П’ятнадцять. Треба було терміново щось робити.

Отож я й зробив.

Підвівся й пішов донизу сходами. Помітив він мене, звісно, одразу, але не встиг ще добре роздивитися, як я заговорив. Голосно і владно в нього запитав:

— Ви не чули сигналу тривоги? Чому ви не надворі, де всі повинні захищати мур?

На той час, коли до нього дійшло, що я не та людина, чиїм наказам він повинен підкорюватись, я був уже на підлозі; а коли він потягнувся до пістолета, я вже подолав половину відстані, що нас розділяла, кулею несучись на нього, наче квотербек в американському футболі. Я врізався в нього плечем тієї ж миті, як він натиснув на гачок. Прогримів постріл, куля зрикошетила десь у мене за спиною. Ми розтягнулися на землі. Я зробив одну помилку: спробував завадити йому вистрелити ще раз, одночасно намагаючись «показати палець» (тепер він був у мене, схований глибоко в правій кишені). Для того, щоб виконати обидва ці трюки, в мене не вистачило кінцівок, тож вартовий скинув мене з себе на землю і встав. Я точно знаю, що там би мені настав і каюк, якби він не побачив тієї миті Емму, яка щодуху летіла до нього, і розвернувся, щоб у неї вистрелити.

Він випустив кулю, але вона полетіла занадто високо, і це дало мені якраз ту необхідну перевагу, щоб зіп’ястися на ноги й знову на нього кинутися. Я обхопив його обома руками, й ми полетіли через увесь коридор — вартовий гепнувся спиною об ґрати однієї з камер. Він ударив мене — сильно, в обличчя, ліктем, я крутнувся і впав. Отоді він і навів на мене пістолет, і ми з Еммою обоє були надто далеко, щоб йому завадити.

Та раптом із темряви камери крізь ґрати вистромилася пара дужих рук і вхопила вартового за волосся. Його голова відкинулась назад і лунко, наче об дзвін, вдарилася в ґрати.

Обм’якнувши, вартовий сповз на підлогу. З темряви камери вийшла наперед Бронвін. Вона притислася обличчям до ґрат і всміхнулася нам.

— Пане Джейкобе! Панно Еммо!

Ніколи в житті я ще так не радів, когось побачивши. Її великі добрі очі, її міцне підборіддя, пряме м’яке волосся — то була Бронвін! Як могли, ми обійнялися крізь ґрати, відчуваючи таку радість і полегкість, що забелькотіли: «Бронвін, Бронвін», а Емма охнула:

— Це справді ти?

— Панно, а це справді ви? — спитала Бронвін. — Ми молилися і надіялися, і, ох, я так хвилювалася, що вас могли схопити витвори…

Бронвін так міцно притискала нас до себе крізь ґрати, що я злякався — раптом зараз мене розчавить? Ґрати були товстенні, як цегла, й виготовлені з чогось міцнішого, ніж залізо, і я зрозумів, що це єдина причина, чому Бронвін досі не вирвалася з камери.

— Не можу… дихати, — простогнала Емма, і Бронвін, перепросивши, нас відпустила.

Тепер, коли я міг її гарненько роздивитися, в очі впадав синець на щоці у Бронвін і темна пляма на блузці, що могла бути кров’ю.

— Що вони з тобою зробили? — спитав я.

— Нічого страшного. Хоча погрожували.

— А решта? — раптом запанікувала Емма. — Де всі наші?

— Тут! — пролунав голос десь із глибин коридору. — Я тут! — вигукнув інший.

Отоді ми й побачили обличчя наших друзів, що попритискалися до ґрат камер уздовж коридору. То були вони: Горацій та Єнох, Г’ю та Клер, Оливка, що з розкритим ротом дивилася на нас крізь ґрати своєї камери, притулившись спиною до стелі, під якою висіла в повітрі. Усі були там, усі дихали й жили, крім бідолашної Фіони, яка загубилася, коли впала з кручі у звіринці пані Королик. Але оплакувати її було розкішшю, якої ми поки що дозволити собі не могли.

— О, слава птахам, чудодійним клятим птахам! — вигукнула Емма й підбігла до Оливчиної камери, щоб узяти дівчинку за руку. — Ви уявити собі не можете, як ми хвилювалися!

— Та навіть наполовину не так сильно, як ми, — озвався десь далі по коридору Г’ю.

— А я їм казала, що ви нас визволите! — давлячись слізьми, промовила Оливка. — Я казала їм і казала, але Єнох мене обзивав пришелепою, якщо я так думаю…

— Та забудь, вони ж прийшли! — вигукнув Єнох. — Де вас носило?

— Але як, в ім’я Перплексуса, ви нас розшукали? — спитав Мілард. Він був єдиний, кого витвори вбрали в тюремну робу — смугастий костюм робив його видимим.

— Ми вам усе-усе розкажемо, — запевнила Емма, — але спочатку треба знайти імбрин і всім разом вибратися звідси.

— Вони далі по коридору, — сказав Г’ю. — За великими дверима.

У кінці коридору виднілися велетенські металеві двері. На вигляд вони були такі солідні, наче за ними крилося банківське сховище чи сидів ув’язнений порожняк.

— Вам знадобиться ключ, — і Бронвін показала на низку, що висіла у непритомного наглядача на поясі. — Великий золотистий. Я за ним спостерігала!

Я підповз до вартового й зірвав з його пояса ключі. А потім підвівся, та так і застиг із ними в руках; мій погляд із дверей камери перебігав на Емму й назад.

— Швидше, давай випускай нас! — нетерпеливився Єнох.

— Яким ключем? — спитав я. На низці їх висіли дюжини, і всі, крім великого золотистого, були однакові.

Еммине обличчя витягнулося.

— О, ні.

Сюди от-от мали нагрянути інші вартові, а на те, щоб відімкнути кожну камеру, підуть дорогоцінні хвилини. Тож ми підбігли до кінця коридору, відімкнули двері й передали ключі Г’ю, чия камера була найближчою.

— Виходь сам, а потім звільняй інших! — гукнув йому я.

— А потім залишайтеся тут, поки ми по вас не повернемося, — додала Емма.

— Е ні! — похитав головою Г’ю. — Ми з вами!

Часу на суперечки не було, але, правду кажучи, мені аж відлягло на душі, коли я це почув. Ми так довго боролися самі, без будь-якої підтримки, що тепер я всі обіцянки допомогти сприймав з радістю.

Ми з Еммою насилу відчинили великі й важкі, мов у бункері, двері, ще раз подивилися на друзів і прослизнули всередину.

На протилежному боці дверей виявилася довга прямокутна зала, обставлена простими меблями й освітлювана зеленкавими лампами денного світла під стелею. Кімната справляла щонайкраще враження й скидалася на кабінет, але обдурити мене було не так легко. Стіну було обкладено губчастим звукоізоляційним матеріалом. Товстелезні двері могли витримати ядерний вибух. То був не кабінет.

Ми чули, що на дальньому кінці зали хтось ворушиться, але побачити щось заважала масивна шафа-картотека. Я торкнувся Емминої руки й кивнув — ходімо. Ми стали тихо просуватися вперед, сподіваючись непомітно підкрастися до того, хто був у цій залі разом з нами.

Я мигцем помітив край білого халата й лисувату голову чоловіка. Точно не імбрина. Невже він не чув, як відчинилися двері? Ні, не чув, і я зрозумів, чому: він слухав музику. Жіночий голос виспівував м’яку звабливу рок-пісню, стару, я вже колись її чув, але назву забув. Так дивно, так не до речі почути її тут, зараз.