Мало не всі вони здавалися наляканими, що загалом-то на імбрин було зовсім і не схоже. Вони мали бути нашими старійшинами, нашими провідницями, але, багато тижнів просидівши тут, у полоні, вони бачили й переживали таке, що тепер почувалися мовби контужені. (А ще вони не поділяли певності моїх друзів, що я можу контролювати дванадцятьох порожняків, і намагалися триматися якнайдалі від моїх потвор, наскільки це дозволяли стіни кімнати.)
Наприкінці залишилася одна людина, якої не назвали: мініатюрний чоловічок із бородою, який мовчки стояв серед імбрин і дивився на нас крізь сонцезахисні окуляри.
— А хто це? — спитав я. — Витвір?
Чоловічок помітно обурився.
— Ні! — Він зірвав із себе окуляри, щоб показати очі, скошені на переніссі. — Я вііін! — із сильним італійським акцентом вигукнув він і показав на великий шкіряний фоліант, що лежав поряд із ним на столі, наче це якось пояснювало, хто він такий насправді.
Я відчув, як мені на передпліччя лягла чиясь рука. Мілард, зараз невидимий, бо зняв смугастий костюм.
— Дозволь тобі представити найвидатнішого в історії світського картографа, — пишномовно проказав він. — Джейкобе, це Перплексус Аномалус.

— Buongiorno[13], — привітався Перплексус. — Здрастуйте.
— Для мене велика честь із вами познайомитися, — відповів я.
— Так, — задерши носа догори, мовив він. — Справді.
— Звідки він тут узявся? — пошепки спитав я в Міларда. — І чому він досі живий?
— Коул знайшов його в якомусь контурі чотирнадцятого століття у Венеції. Ніхто й не підозрював, що такий існує. Але він тут уже два дні, тож скоро може прискорено постаріти.
Якщо я правильно розумів такі штуки, Перплексусу загрожувало стрімке старіння, бо контур, у якому він жив, був значно старішим за той, у якому ми перебували зараз, і різниця між цими часами зрештою мала на ньому позначитися.
— Я ваш найбільший фанат! — заявив Мілард Перплексусу. — У мене є всі ваші мапи.
— Так, ти вже мені казав, — стомлено промовив Перплексус. — Grazie[14].
— Це не пояснює, чому він тут, — сказала Емма.
— У своїх щоденниках Перплексус писав про пошуки Бібліотеки душ, — пояснив Мілард, — тому Коул його вистежив, викрав і примусив розказати, де вона.
— Я поклявся на крові ніколи не казати нічого, — з нещасним виглядом промовив Перплексус. — Тепер я навіки проклятий!
— Я хочу повернути Перплексуса назад до його контуру, поки він не постарів, — сказав Мілард. — Не хочу бути винним у втраті найбільшого живого скарбу царства дивних.
З-за дверей знову почувся гуркіт, ще гучніший і сильніший, ніж до того. Кімната заходила ходором, і зі стелі посипалися уламки каменю.
— Любий, ми зробимо все від нас залежне, — запевнила його пані Сапсан. — Але спершу нам треба подбати про нагальніші справи.
Ми швиденько накидали план дій, такий уже, як був. Відчинити великі двері й пустити вперед порожняків, щоб розчистили шлях. Вони були в нормальному робочому стані, мій зв’язок з ними щохвилини міцнішав. І ними можна було пожертвувати. Про те, що все може піти не так, я навіть думати не наважувався. Якщо вдасться, ми знайдемо Коула, але найголовнішим зараз видавалося покинути цей табір живими.
Я вивів своїх порожніх у маленьку кімнату. Усі перед ними розступалися і втискалися в стіну, затуляючи руками носи, поки потвори човгали вперед і збиралися навколо важких дверей. Найбільший порожняк став на коліна, і я знову його осідлав, і враз став таким високим, що мусив згорбитися, аби голова не зачіпала стелі.
Зовні, в коридорі, лунали голоси витворів. Поза сумнівом, вони планували ще один вибух бомби. Ми вирішили спершу зачекати, коли вони її підірвуть, а потім вийти. Тож стояли й чекали. Кімнатою пливла напружена мовчанка.
Зрештою напругу розірвала Бронвін.
— Я думаю, пан Джейкоб повинен нам усім щось сказати.
— Що, наприклад? — я змусив свого порожняка розвернутися, щоб стати обличчям до всіх.
— Ну, зараз ти поведеш нас у бій, — пояснила Бронвін. — Якусь настанову від головнокомандувача.
— Щось для натхнення, — додав Г’ю.
— Щось таке, щоб ми не так сильно боялися, — озвався Горацій.
— Відчуваю великий тиск, — трохи невпевнено промовив я. — Не знаю, чи це допоможе вам боятися менше, але я ось про що думав. Я вас знаю лише кілька тижнів, але відчуття таке, ніби минуло вже набагато більше часу. Таких класних друзів, як ви, в мене в житті не було. І дивно думати, що лише кілька місяців тому я був удома і навіть не підозрював про ваше існування. І в мене ще був дідо.
У коридорі пролунав шум, заговорили приглушені голоси, щось важке й металеве впустили на землю.
Я підвищив голос.
— Я за дідом сумую щодня, але один дуже розумний друг якось мені сказав, що все в житті стається не просто так. Якби я не втратив його, то ніколи б не знайшов вас. Тож я думаю, що втратив одну частину сім’ї, щоб відшукати іншу. Ну, словом, отакі в мене почуття до вас. Ви моя сім’я. Я наче один з вас.
— Ти і є один з нас, — уточнила Емма. — Ти належиш до нашої сім’ї.
— Ми любимо тебе, Джейкобе, — запевнила Оливка.
— Пане Портман, знати вас — це надзвичайна честь, — сказала пані Сапсан. — Ваш дідусь міг би вами дуже пишатися.
— Дякую, — розчулився і трохи збентежився я.
— Джейкобе? — озвався Горацій. — Можна я тобі щось дам?
— Авжеж, — кивнув я.
Решта наших, відчуваючи, що між нами має відбутися якась приватна розмова, зашепотілися.
Горацій підійшов до порожняка так близько, як тільки міг витримати, і, злегка тремтячи, простягнув складений квадрат тканини. Я потягнувся зі свого підвищення на спині в порожняка і взяв його.
— Це шарф, — пояснив Горацій. — Пані Сапсан контрабандою пронесла мені пару спиць, і я сплів його у своїй камері. Я вважаю, що це допомогло мені там не збожеволіти.
Подякувавши йому, я розгорнув шарф. Був він простим, в’язаним, із китицями по краях, але гарно зробленим, а куточок навіть було прикрашено моїми ініціалами. ЯП.
— Ого, Горацію, це ж…
— Нічого особливого. Якби в мене була моя книжка зі зразками, я міг би й краще зробити.
— Він надзвичайний, — сказав я. — Але звідки ти знав, що знову мене побачиш?
— Я бачив сон, — він сором’язливо усміхнувся. — Надінеш? Я знаю, що не холодно, але… на щастя?
— Авжеж, — і я незграбно зав’язав шарф на шиї.
— Ні, так він спаде. Дай я. — Він показав мені, як його скласти навпіл, потім зробив петлю на моїй шиї й просунув у неї шарф, а потім зав’язав досконалим вузлом на шиї так, щоб вільні кінці акуратно звисали на груди. Не зовсім бойовий обладунок, але й зашкодити не могло.
До нас непомітно підійшла Емма.
— А тобі коли-небудь сниться щось, окрім чоловічої моди? — спитала вона в Горація. — Наприклад, де може переховуватися Коул?
Горацій похитав головою і вже зібрався було відповісти:
— Ні, але мені наснився фантастичний сон про поштові марки… — але більше сказати не встиг, бо в коридорі зашуміло: неначе великий сміттєвоз, несучись на швидкості звуку, врізався в стіну. І нас трусонуло до самісіньких кісток. Величезні бункерні двері в кінці кімнати розчахнуло вибухом, завіси й шматки шрапнелі врізалися в стіну навпроти. (На щастя, у них на шляху ніхто не стояв.) Поки розвіювався дим, усі поволі розгиналися і вставали з землі. А тоді, крізь дзвін у вухах, я почув голос із гучномовців:
— Нехай хлопець виходить сам, і ніхто не постраждає!
— Чомусь я їм не вірю, — сказала Емма.
— Бо їм не можна вірити, — озвався Горацій.
— Пане Портман, навіть не думайте про це, — попередила пані Сапсан.
— Я й не думав, — запевнив я. — Усі готові?
Бурмотіння згоди. Я розставив порожніх по обидва боки від дверей. Їхні велетенські пащеки порозтулялися, язики були напоготові. Та щойно я зібрався розпочати раптову атаку, з гучномовця в коридорі пролунав Коулів голос: «Вони контролюють порожняків! Солдати, назад! Оборонні позиції!»