— А щоб його чорти взяли! — спересердя вигукнула Емма.

Коридор сповнився тупотом чобіт — вояки відступали. Раптової атаки не вийшло.

— Не має значення, — сказав я. — Коли в тебе в розпорядженні дванадцятеро порожняків, раптовість відходить на другий план.

Настав час використати мою таємну зброю. Замість наростання напруги перед кидком я почувався зовсім інакше — свідомість заспокоїлася і рівномірно розподілилася між порожняками. Поки ми з друзями трималися позаду, істоти скупчилися біля понівечених вибухом дверей і стали вискакувати в коридор із роззявленими пащами. Їхні невидимі тіла пробурювали тунелі в димному тумані. Витвори стріляли в них, спалахували дула їхніх пістолетів, витвори відступали. У відкритому дверному проході свистіли кулі, залітали в кімнату, де укрилися ми з друзями, врізалися в стіну позаду нас.

— Кажи, коли! — прокричала Емма. — Підемо за твоєю командою!

Перебуваючи свідомістю в дванадцятьох місцях одночасно, я не міг відповісти англійською ні слова. Я був ними, тими порожняками в коридорі, і мою власну плоть жалила кожна куля, що розривала їхню.

Наші язики дісталися до них першими: до витворів, які не досить швидко бігали, а ще ті хоробрі, але дурні, які лишилися, щоб прийняти бій. Ми їх молотили, били головами в стіну, а декілька нас зупинилося (тут я постарався чуттєво дистанціюватися), щоб вгризтися в них зубами, проковтнути їхню зброю, заглушити їхні крики й лишити їх загризеними, з широко розкритими ротами.

На сходах у кінці коридору сталася тиснява, і вартові знову почали стріляти. Крізь нас пройшла друга завіса куль, нас пронизав глибинний біль, але ми, розмахуючи язиками, бігли далі.

Кілька витворів утекло через люк. Іншим пощастило менше, і коли вони перестали кричати, ми відкинули їхні тіла подалі від сходів. Я відчув, що двоє моїх порожняків загинуло, їхні сигнали зникли з моєї свідомості, зв’язок було втрачено. А потім у коридорі стало чисто.

— Зараз! — скомандував я Еммі; вимовляти якісь складніші фрази я тієї миті був просто не здатен.

— Зараз! — прокричала Емма решті нашої групи. — Сюди!

Я вивів свого порожняка в коридор, міцно тримаючись за його шию, щоб не злетітити. Слідом за нами Емма вела інших, освітлюючи полум’яними руками дорогу в диму. Разом ми припустили коридором: попереду — мій батальйон порожняків, позаду — армія дивних. Першими йшли найсильніші й найхоробріші: Емма, Бронвін та Г’ю, далі — імбрини й буркотливий Перплексус, який наполіг на тому, щоб забрати з собою свою важку «Мапу днів». А замикали наші ряди найменші діти, найнесміливіші й поранені.

У коридорі тхнуло порохом і кров’ю.

— Не дивіться! — почув я голос Бронвін, коли ми проминали трупи витворів.

На бігу я їх полічив: п’ятеро, шестеро, семеро на двох моїх загиблих порожняків. Їхня кількість давала надію. Але скільки витворів тут було загалом? Сорок, п’ятдесят?

Я боявся, що їх забагато, щоб ми могли їх убити, і тих із наших, хто потребував захисту, забагато теж, тож, коли ми вийдемо з-під землі, станемо легкою мішенню: нас оточать і захоплять. Мені потрібно було вбити якнайбільше витворів, поки вони не вийшли на відкриту місцевість і цей бій стане для нас програшним.

Моя свідомість знову перемістилася до порожняків. Перший з них, піднявшись ґвинтовими сходами, виліз крізь люк, потім різкий біль, порожнеча.

Він потрапив у засідку.

Наступного, що поліз у люк, я змусив прикритися тілом мертвого як щитом. Під градом куль він прокладав собі шлях у кімнату, поки решта порожняків вистрибували з люка. Мені потрібно було швидко витіснити витворів, відігнати їх від дивних, що лежали на лікарняних ліжках. Кількома ударами язиків ми вбили найближчих, а решта просто втекли.

Коли ми, дивні, вилазили через люк, я відправив за ними навздогін своїх порожняків. Тепер нас було так багато, так багато рук, що від’єднати своїх прикутих до ліжок братів і сестер од висмоктувачів душ було легко. Ми розділилися й швидко все зробили. Що ж до божевільного в кайданах і малого, якого ми запхали в комірчину, то тут їм було безпечніше, ніж разом з нами. А ми повернемось.

Тим часом мої порожняки гнали витворів до виходу з будівлі, а ті втікали й наосліп відстрілювались. Хапаючи їх за п’яти язиками, ми зуміли двох-трьох повалити на землю, і там, коли до них підбігли мої порожняки, вони зустріли свій швидкий, проте жахливий кінець.

Один витвір сховався за стійкою й заходився ладнати до вибуху бомбу. Та порожняк видер його звідти й, згрібши в оберемок, поволік витвора разом із бомбою в сусідню кімнату. За кілька секунд пролунав вибух. І ще один порожняк згас у моїй свідомості.

Витвори порозбігалися в різні боки, більш ніж половина з них утекли, пірнаючи у вікна й бічні двері. Ми їх потроху втрачали; перевага в бою вже була не на нашому боці. Ми повід’єднували всіх дивних, що лежали в ліжках, і рушили наздоганяти моїх порожняків, яких тепер лишалося семеро, плюс той, на якому їхав я.

Так ми опинилися біля виходу, в кімнаті зі страхітливими інструментами. І тут перед нами постав вибір. Я звернувся із запитанням до тих, хто був до мене найближче, — Емми, пані Сапсан, Єноха, Бронвін.

— Використаємо порожніх як прикриття й побіжимо до вежі? — спитав я. Кількість порожняків у підконтрольному мені арсеналі зменшилася, тож тепер я міг трохи говорити своєю звичною мовою. — Чи б’ємося далі?

На диво, вони всі погодилися.

— Нам не можна зараз зупинятися, — витираючи з рук кров, сказав Єнох.

— Якщо зупинимось, вони полюватимуть на нас усе життя, — додала Бронвін.

— Ні, ми не будемо на вас полювати, — озвався поранений витвір, що скулився на підлозі неподалік. — Ми підпишемо мирову!

— Це ми вже проходили в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому, — сказала йому пані Сапсан. — Вона не варта була туалетного паперу, на якому її було написано. Діти, ми повинні битися далі. Це така нагода, якої більше може й не бути.

Емма здійняла руку, що яскраво палахкотіла вогнем.

— Давайте спалимо цей табір упень.

Я відправив порожняків із лабораторії на подвір’я, наздоганяти вцілілих витворів. Там їм знову влаштували засідку, ще один загинув, і його місце в моїй свідомості згасло. Окрім того, на якому їхав я, мої порожняки вже прийняли щонайменше по кулі на кожного, але, незважаючи на поранення, всі залишалися сильними. Порожняки, як я вже пересвідчився на власному болісному досвіді, міцні паразити. А от витвори, на противагу до них, здавалося, вже запанікували, але це не означало, що їх можна було скидати з рахунків. Ми точно не знали, куди вони порозбігалися, і це робило їх іще небезпечнішими.

Я намагався втримати своїх друзів усередині будівлі, коли відправив порожняків на розвідку, але сердиті, заведені дивні буквально рвалися в бій.

— Дайте дорогу! — вигукнув Г’ю, намагаючись пропхнутися повз Емму та мене, бо ми перегороджували йому шлях.

— Несправедливо, що все робить Джейкоб, — сказала Оливка. — Ти майже всіх витворів повбивав, але я їх ненавиджу не менше, ніж ти! А якщо хочеш, то я їх ненавиджу довше — майже сто років уже! Тому пропусти!

То була правда: цим дітям потрібно було випустити пару ненависті до витворів, яку вони відчували ціле століття, а я, виходить, забирав у них усю славу. Це була також і їхня війна, і я не мав права їх стримувати.

— Якщо ти справді хочеш допомогти, — сказав я Оливці, — тоді зроби от що…

За тридцять секунд ми вже були на відкритому подвір’ї, і Горацій та Г’ю запускали Оливку в повітря, обв’язавши навколо її талії мотузку. Враз вона стала нашим безцінним оком у небі: голосно повідомляла нам інформацію, якої мої наземні порожняки нізащо б не зібрали.

— Двоє праворуч, трохи далі од маленької білої повітки! Ще один — на даху. І декілька біжать до великої стіни!

Тож вони не розбіглися на всі чотири боки, а зачаїлися за подвір’ям. Якщо трохи пощастить, їх можна переловити. Я скликав шістьох своїх уцілілих порожняків до нас. Вишикував чотирьох із них у фалангу, що маршируватиме попереду нас, а двох — позаду, для захисту від нападів з тилу. Нам з друзями лишалося зайняти місце між ними й розправлятися з витворами, які спробують пробити нашу стіну з порожняків.