— Тоді командуй, — сказала Емма.

Я вигнув шию і подивився за стіну. Витвори стрімко наближалися, до них уже було не більше сотні футів. Але я хотів, щоб вони підійшли ще ближче — на таку відстань, щоб ми могли вибити їм із рук зброю.

Прогриміли постріли. І раптом угорі пролунав пронизливий крик.

— Оливка! — закричала Емма. — Вони стріляють в Оливку!

Ми залишили бідолашну дівчинку висіти в небі, й тепер витвори палили по ній неприцільно, а вона повискувала й розмахувала кінцівками, немов медуза. Часу на те, щоб спустити її, не лишалося, але й покинути її там як мішень для стрільби ми не могли.

— Нехай у них з’являться цікавіші мішені, — сказав я своїм. — Готові?

Їхня ствердна відповідь прогриміла в унісон. Я заліз на спину порожнякові, що присів навпочіпки.

— ТО ВПЕРЕД! — заволав я.

Порожняк так рвучко скочив на ноги, що ледве не скинув мене, і помчав уперед, ніби скаковий кінь після сигналу пістолета. Ми вилетіли з-за стіни: порожняк зі мною на шиї попереду, мої друзі та наші імбрини поруч іззаду. Я видав бойовий клич, не так щоб налякати витворів, як щоб розігнати страх, що вчепився в мене пазуристими лапами; мої друзі вчинили так само. Витвори раптово зупинилися і кілька секунд наче не могли вирішити, наступати їм далі чи, стоячи на місці, нас перестріляти. Це дало нам із порожняком досить часу, щоб подолати значну частину тієї відстані, що нас од них відокремлювала.

Рішення витвори ухвалювали недовго. Вони зупинилися, навели на нас свою зброю, мов розстрільний загін, і випустили град куль. Ті свистіли навколо нас, заривалися в землю, запалювали мої больові рецептори, врізаючись у порожняка. Я подумки благав, щоб йому не зачепило життєво важливих центрів, і опустився якнайнижче, щоб заховатися за його тілом, і підштовхував його просуватися вперед швидше, спираючись на язики як на додаткові ноги.

Відстань до витворів ми з порожняком подолали всього за кілька секунд. Друзі теж не відставали. І враз ми опинилися серед них, пішли врукопашну, і перевага була на нашому боці. Я всі свої зусилля спрямував на те, щоб вибивати зброю витворам з рук, а мої друзі з користю застосовували свої особливі таланти. Емма розмахувала руками, мов смолоскипами, врізалася в шеренгу витворів. Бронвін жбурляла назбираною цеглою, а коли уламки закінчилися, молотила ворога голими руками. Самотня бджола Г’ю нещодавно знайшла собі друзів, і тепер він їх підохочував («Народ, цільте в очі!»), вони кружляли й пікірували на ворога за кожної зручної нагоди. Так само, як імбрини, які з першими пострілами перетворилися на птахів. Найзловіснішою поміж них була пані Сапсан: її велетенський дзьоб і пазурі змушували витворів рятуватися втечею. Але навіть маленька яскрава пані Вівсянка в бою була дуже помічною: вона видерла одному витвору жмут волосся й дзьобнула в голову так сильно, що він не влучив, стріляючи, — а це дало Клер змогу підстрибнути й укусити його за плече своїм широким потиличним ротом із гострими зубами. Єнох теж відіграв свою роль — витяг з-за пазухи трьох глиняних людців з виделками замість ніг і ножами замість рук та відправив чикрижити витворам гомілки. І весь цей час зі своєї висоти пташиного льоту до нас озивалася Оливка.

— Еммо, ззаду! Г’ю, він зараз стрілятиме!

Та, попри всю нашу дивняцьку винахідливість, їх було більше, а витвори билися так, наче від цього залежало їхнє життя (що насправді так і було).

Щось тверде (приклад гвинтівки) хряснуло мене по голові, і я на мить обм’як на шиї в порожняка, відчуваючи, як кружляє довкола світ. Пані Вівсянку зловили й жбурнули на землю. То був хаос, страшний кривавий хаос, і витвори в наступальному пориві відтісняли нас назад.

Та раптом позаду нас пролунав знайомий рев. Повернувшись до тями, я озирнувся й побачив Бентама, що галопом мчав у бій на спині у свого ведмегрима. Обидва були мокрі до нитки, бо пройшли через Панконтуркон так само, як ми з Еммою.

— Вітаю, юначе! — викрикнув Бентам, порівнявшись зі мною. — Поміч потрібна?

Та не встиг я відповісти, як у мого порожняка знову влучила куля. Вона пройшла крізь його шию і зачепила моє стегно, проклавши криваву борозну в порваних штанях.

— Так, будь ласка! — закричав я.

— Пі-Ті, ти чув, що сказав хлопець. УБИЙ!

Ведмідь пірнув у гущавину битви. Він розмахував гігантськими лапами і розкидав витворів, наче кеглі. Один підбіг і вистрілив у звіра впритул із маленького пістолета. Та це тільки роздратувало Пі-Ті, він підняв кривдника в повітря й жбурнув геть. Невдовзі потому, завдяки злагодженій роботі мого порожняка й Бентамового ведмегрима, ми змусили витворів захищатися. А коли вивели з гри стільки ворогів, що стали переважати їх числом, коли їхні лави порідішали до десятка, вони розвернулися і спробували порятуватися втечею.

— Не дайте їм утекти! — заволала Емма.

Ми помчали за витворами — хто на своїх двох, хто на крилах, хто верхи на ведмеді й порожнякові. Ми переслідували їх крізь куряву руїн будинку з папугами, по землі, понівеченій катапультованими снарядами Шаронового повстання, аж до арки воріт, вбудованих у громаддя зовнішнього муру.

Пані Сапсан з пронизливими криками налітала згори на витворів. Вона підняла одного за загривок, відірвала його від землі, але це, разом з атаками бджіл Г’ю, тільки змусило дев’ятьох позосталих драпати ще стрімкіше. Вони все більше відривалися, а мій порожняк почав спотикатися — давалися взнаки півдесятка кульових поранень, з яких сочилася чорна рідина.

Витвори летіли не розбираючи дороги, і з їхнім наближенням стали підійматися залізні ґрати.

— Зупиніть їх! — прокричав я, сподіваючись, що за брамою мене може почути Шарон разом зі своєю неконтрольованою юрбою.

І раптом до мене дійшло: ще ж є міст! Лишився ще один порожняк — той, що під мостом. Якщо я вчасно його опаную, то, може, витвори ніде від нас не дінуться.

Але ні. Вони вже вибігли у ворота і мчали до мосту, а я безнадійно відставав. На той момент, коли я проминав ворота, порожняк під мостом уже схопив і перекинув п’ятьох із них на вулицю Кіптяву, де вичікувала лише невеличка групка амброманів. Недостатньо, щоб зупинити витворів. Інші четверо стирчали біля провалля — чекали своєї черги.

Коли ми з порожняком вибігли на міст, я відчув, як активізується всередині мого розуму порожняк під мостом. Він якраз підіймав трьох із чотирьох витворів і переносив їх через яму.

— Стій, — уголос сказав я порожнячою.

Принаймні я подумав, що я так сказав, хоча цілком імовірно, що дещо загубилося в перекладі й «стій» порожнячою мовою звучало дуже подібно до «скинь». Бо замість зупинитися й перенести трьох брикливих нажаханих витворів на наш бік мосту порожняк просто їх відпустив. (От чудасія!)

Усі дивні на нашому боці прірви й амброзалежні на іншому підійшли до краю, щоб супроводити поглядами їхнє падіння. Витвори верещали й безпорадно розмахували руками, розтинаючи шари сірчаної зеленої імли, а потім — хлюп! — плюснули в киплячу ріку й зникли.

По обидва боки пролунали тріумфальні вигуки, й добре знайомий мені рипучий голос промовив:

— А так їм і тре’. Будуть знати, як жмотитися на чайові.

Це сказала одна зі сторожових голів, що досі висіла на палі.

— Хіба мама не казала вам, щоб не йшли плавати, коли наїстеся? — риторично спитала інша голова. — ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ ДВАДЦЯТЬ ХВИЛИН МОЖНА!

Одинокий витвір, який лишився на нашому боці мосту, кинув зброю і підняв руки, здаючись, але ті п’ятеро, що встигли перебратися, вже розчинялися в хмарі попелу, здійнятого вітром.

Ми стояли й проводжали їх поглядами. Тепер нам їх нізащо не наздогнати.

— З нашим щастям, — зітхнув Бентам. — Навіть та жалюгідна жменька витворів може ще багато років сіяти хаос і біду.

— Звісно, брате. Хоча я й не підозрювала, що тобі є якесь діло до того, що з нами всіма станеться. — Озирнувшись, ми побачили, що до нас іде пані Сапсан, уже у своїй людській подобі. Її плечі огортав скромний шалик. Наша імбрина не зводила очей з Бентама, і погляд у неї був дуже непривітний.