Ми почали марширувати до краю подвір’я. Верхи на персональному порожнякові я почувався генералом, що командує військами, сидячи в сідлі. Емма була поруч, а інші дивні трималися ззаду: Бронвін збирала в оберемок цеглу, щоб нею жбурлятися, Горацій та Г’ю трималися за Оливчину мотузку, Мілард ні на крок не відходив від Перплексуса, що вивергав нестримний потік італійської лайки, затуляючись своєю «Мапою днів», як щитом. Ще далі імбрини свистіли й голосно кликали по-пташиному, щоб їхні пернаті побратими прилетіли на наш захист, але Диявольський Акр був такою мертвою зоною, що диких птахів у ньому було раз-два, та й годі. Пані Сапсан узяла на себе турботу про пані Шилодзьобку та кількох шокованих імбрин. Залишити їх не було де; їм доведеться разом з нами йти в бій.

Ми дійшли до краю внутрішнього подвір’я, за яким простилалася смуга відкритої землі метрів із п’ятдесят завдовжки. На всьому її обширі між нами й фортечним муром стояла одна-єдина маленька будівля. То була чудернацька споруда з дахом, як у пагоди, й високими орнаментованими дверима. Я бачив, як туди забігло кільканадцять витворів. За Оливчиними словами, майже всі вцілілі витвори зайняли позиції всередині тої маленької споруди. Так чи інакше, нам доведеться їх звідти вибити.

Над табором запанувала тиша. Витворів ніде не було видно. За стіною, що давала прихисток, ми затрималися, щоб обговорити свій наступний крок.

— Що вони там роблять? — спитав я.

— Намагаються виманити нас на відкриту місцину, — пояснила Емма.

— Це не проблема. Я відправлю порожняків.

— А хіба ми без них не лишимося беззахисними?

— Здається, іншого вибору нема. Оливка полічила витворів, які туди забігли, їх було як мінімум двадцять. Я маю відправити стільки порожняків, щоб вони переважили їх чисельністю, інакше їх просто повбивають.

Я перевів дух. Обвів поглядом напружені обличчя навколо мене, що застигли в очікуванні. Одного за одним я відправив порожняків навшпиньки переходити відкрите подвір’я, сподіваючись, що легка хода дозволить їм оточити будівлю непомітно.

І, здавалося, все вийшло. У будівлі було троє дверей. Я зумів поставити по два порожняки біля кожних, і жоден витвір не висунув назовні носа. Порожняки стояли на чатах при дверях, а я їхніми вухами наслухав. Було чути, як усередині хтось говорить високим голосом, хоча слів я розібрати не міг. Потім засвистів птах. І в мене все похололо всередині.

Там були імбрини. Інші, не знайомі нам імбрини.

Заручниці.

Але якщо так, то чому витвори не намагалися вести переговори?

Мій початковий план полягав у тому, щоб знести одночасно всі двері та вдертися досередини. Але якщо там заручники, а надто імбрини, то діяти так необачно не можна було в жодному разі.

Я вирішив ризикнути й змусити одного порожняка зазирнути всередину. Проте всі вікна було запнуто фіранками, а це означало, що доведеться посилати його у двері.

Я вибрав найменшенького. Розгорнув його основний язик. Порожняк лизнув клямку, взявся за неї.

— Я відправляю одного всередину, — повідомив я своїм. — Лише одного, щоб роздивився, що там і як.

Дуже повільно порожняк повернув клямку. І коли я мовчки порахував до трьох, він штовхнув двері.

Нахилився вперед і притиснув чорне око до щілини.

— Я заглядаю всередину.

Порожняковим оком я бачив шматок стіни, вздовж якого тяглися клітки. Важкі чорні пташині клітки найрізноманітніших форм і розмірів.

Порожняк трохи ширше прочинив двері. Я побачив більше кліток, і пташок теж, у клітках і поза ними, прикутих ланцюжками до жердок.

І жодних витворів.

— Що ти бачиш? — нетерпеливилась Емма.

Але часу пояснювати не було, був час тільки на те, щоб діяти. Я наказав усім своїм порожнякам розчахнути всі двері одночасно, і вони вдерлися досередини.

Звідусіль пронизливо закричали перелякані птахи.

— Пташки! — вигукнув я. — У кімнаті повно імбрин!

— Що? — здивувалась Емма. — А витвори де?

— Не знаю.

Порожняки крутилися по кімнаті, нюхали повітря, обшукували кожен закапелок.

— Цього не може бути! — заявила пані Сапсан. — Усі викрадені імбрини — тут, з нами.

— А що ж це тоді за птахи? — спитав я.

Раптом рипливий папужий голос проспівав: «Біжи, кролику, біжи! Біжи, кролику, біжи!» І до мене дійшло: це не імбрини. Це папуги. І вони цокають.

— ЛЯГАЙ! — прогорлав я, і ми всі пірнули на землю позаду стіни на подвір’ї; порожняк кинувся спиною назад і потягнув мене за собою.

Я наказав порожнякам чимдуж тікати у двері, але папугобомби спрацювали до того, як вони встигли вибігти, десятеро водночас. Пролунав оглушливий громовий гуркіт і порожняки полягли під руїнами будівлі. І поки земля, цегла і шматки стін літали подвір’ям і проливалися на нас дощем, я відчув, що сигнали порожняків заглухли, усі, крім одного, пощезали з моєї свідомості.

Через стіну перелетіла хмара диму й пір’я. Вимащені землею дивні й імбрини кашляли й обдивлялися одне одного, чи нема поранень. Що ж до мене, то я був шокований чи десь близько до цього, ніяк не міг відвести погляду від засміченого клаптя землі, на якому лежав тепер, тремтячи, порожняк. Цілу годину моя свідомість розширювалася, щоб умістити їх дванадцятьох, тож після їхньої раптової смерті в ній з’явився вакуум, у якому плавав мій дезорієнтований розум. Паморочилося в голові, й не давало спокою дивне відчуття втрати. Але кризові ситуації допомагають зосередитися на головному, тому ми з єдиним уцілілим порожняком сіли рівно.

З-за стіни долинули голоси, багато голосів — усі враз вони викрикували бойовий клич, що все наростав. А під ними — тупіт чобіт. Дивні нерухомо позастигали й, спохмурнівши від страху, подивилися на мене.

— Що це таке? — спитала Емма.

— Зараз гляну, — я відповз од свого порожняка, щоб виглянути за край стіни.

Крізь куряву після вибуху на нас мчала орда витворів. Двадцятеро їх бігли з піднятими гвинтівками й пістолетами, люто виблискуючи білими очима й білими зубами. Вибух їх не зачепив, певно, сховалися в якомусь підземному укритті. Нас заманили в пастку, і папугобомби були тільки першим її складником. Позбавивши нас найгрізнішої зброї, витвори пішли у фінальну атаку.

Наші в паніці попідбігали до стіни, щоб і собі поглянути на ту орду.

— Що нам робити? — вигукнув Горацій.

— Битися! — відказала Бронвін. — Показати їм усе, на що ми здатні.

— Ні, ми повинні тікати, поки ще є змога, — заперечила пані Шилодзьобка. Хоча з її зігнутою спиною й поораним зморшками обличчям важко було взагалі уявити, як вона від чогось тікає. — Ми не можемо собі дозволити втратити ще бодай одне життя дивних!

— Вибачте, але я в Джейкоба питав, — сказав Горацій. — Зрештою, це він нас сюди завів…

Я інстинктивно позирнув на пані Сапсан, яку вважав головним авторитетом, коли йшлося про авторитети. Вона відповіла на мій погляд і кивнула.

— Так, — мовила вона. — Я думаю, вирішувати повинен пан Портман. Але швидко, бо витвори ухвалять це рішення за вас.

Я ледве не запротестував. Усі мої порожняки, крім одного, погинули… але, напевно, пані Сапсан таким чином хотіла сказати, що вірить у мене, байдуже, скільки там у мене тих порожняків. У кожнім разі, наші подальші дії були очевидними. За сотню років дивним ще не вдавалося так близько підійти до знищення витвірської загрози, і якщо ми зараз утечемо, то такий шанс може більш ніколи й не випасти знову, я це чудово розумів. На обличчях моїх друзів застиг страх, але водночас вони виражали рішучість і готовність ризикувати життям задля того, щоб нарешті стерти з лиця землі витвірську заразу.

— Ми битимемося, — сказав я. — Надто далеко ми зайшли, щоб здатися.

Якщо серед нас і були ті, хто волів би втекти, то вони мовчали. Не сперечалися навіть імбрини, котрі давали клятву захищати нас. Вони розуміли, яка доля чекає на тих із нас, кого зловлять.