— У наступному світі, — прохрипів він, на мить розплющивши вузькі щілини очей. — В Абатоні.
Під акомпанемент цих слів і вереску дівчиська, що дзеленчав у наших вухах, поїзд заїхав на станцію і двері відчинилися.
Ми вчинили не розумно. Не елегантно. Тільки-но двері поїзда відчинилися, ми чкурнули.
Витвір вискочив з вагона й застрибнув у наш, але на той час ми вже промчали повз крикливе дівчисько, непритомного хлопця й вибігли на платформу, де довелося змагатися з потоком людей, який саме вливався в поїзд, мов косяк риби на нересті. Ця станція, на відміну від решти, мало не лускалася від люду.
— Туди! — заволав я й потягнув Емму до таблички «ВИХІД», що світилася вдалині. Я сподівався, що Едисон десь у нас під ногами, але навколо нас текли такі ріки людей, що я ледве бачив підлогу. На щастя, до Емми поверталися сили (чи зробив своє приплив адреналіну), бо навряд чи я зміг би підтримувати її й прокладати собі шлях крізь людське юрмисько.
Від поїзда нас уже відділяло близько двадцяти футів і п’ятдесяти людей, коли з вагона вирвався витвір. Він розштовхував тих, хто їхав на роботу, і кричав: «Я представник закону!» і «Геть з дороги!», і «Зупиніть тих дітей!». Але в лункому гаморі станції його або ніхто не чув, або не звертав уваги. Озирнувшись, я побачив, що він наздоганяє. Тоді Емма вирішила ставити людям підніжки: на бігу вистромлювала ногу то вправо, то вліво. З криками люди безладно падали позаду нас. А коли я озирнувся знову, витвір насилу продирався крізь них, наступав на ноги й спини, а у відповідь діставав штурхани парасольками й портфелями. Він зупинився, весь червоний і сердитий, та став розщібати кобуру. Але потік людей між нами став тепер занадто широким. Я, звісно, не сумнівався, що жорстокості стріляти в людей йому вистачить. Але він був не такий дурний, щоб на це наважитися. Слідом за цим неминуче почнеться паніка, і впіймати нас буде ще важче.
Коли я озирнувся втретє, він добряче відстав: поглиненого натовпом, його вже годі було роздивитися. Може, йому насправді було начхати, зловить він нас чи ні. Зрештою, великої загрози ми не становили й розкішним трофеєм не були. Можливо, пес мав рацію: порівняно з імбриною, ми взагалі не варті були зусиль.
На півдорозі до виходу натовп порідішав, і нам вдалося перейти на біг. Але не встигли ми й кількох кроків ступити, як Емма зупинила мене, вхопивши за рукав.
— Едисон! — закричала вона, крутячись на всі боки й шукаючи поглядом. — Де Едисон?
Та вже наступної миті пес вискочив із самісінької гущавини натовпу. До шпичака його нашийника причепилося щось довге з білої тканини.
— Ви мене зачекали! — радісно вигукнув він. — Я зашпортався в жіночій панчосі…
На звук його голосу вже поверталися голови.
— Ходімо, зупинятися не можна, — сказав я.
Емма зняла панчоху з нашийника Едисона, й ми знову пустилися бігом. Перед нами маячіли ескалатор і ліфт. Ескалатор працював, але на ньому було повно людей, тож я повів нас до ліфта. Ми пробігли повз дамочку, від маківки до п’ят розфарбовану в синє, і я мимоволі повернув голову й витріщився на неї, хоча ноги самі несли мене вперед. Волосся в неї було синє, на обличчі лежав товстий шар синього макіяжу, а вдягнена вона була в комбінезон (теж синій), який щільно прилягав до шкіри.
Щойно вона зникла з поля зору, як я побачив декого ще більш лячного: чоловіка, чию голову вертикальна лінія ділила на дві половини. Одна була лиса й обгоріла, як вуглина, а інша лишилася в незмінному вигляді. Волосся на голові лежало охайними хвилями. Навіть якщо Емма його й помітила, то не повернулася, щоб подивитися. Може, так звикла бачити справжніх дивних, що звичайних, які косили під дивних, навіть не помічала. «А що, як вони не звичайні? — подумав я. — Що, як вони дивні і замість теперішнього ми опинилися в якомусь новому контурі? Що, як…»
А тоді я побачив двох хлопчиків, які билися світловими мечами біля торговельних автоматів (кожен доторк мечів у сутичці супроводжувався пластмасовим звуком «кляк»), і реальність набула чітких обрисів. Ці дивні з вигляду люди — дивні не в нашому розумінні. То задроти. Ми таки втрапили в теперішнє.
За двадцять футів од нас відчинилися двері ліфта. Ми вскочили в кабіну на льоту й відштовхнулися долонями від задньої стіни, і Едисон теж забіг, спотикаючись. Я саме вчасно озирнувся, щоб у проріз дверей, які зачинялися, помітити дві речі: як з юрби вискакує витвір і щодуху мчить до нас і як з даху останнього вагона поїзда, що саме віддалявся в тунель, зіскакує порожняк. Він приліпився язиками до стелі станції й погойдувався там на лампі, схожий на павука. Чорні палахкотливі очі невідривно дивилися у мої.
А тоді двері ліфта зачинилися, і ми плавно поїхали нагору, і хтось спитав: «Друзяко, де пожежа?»
У задньому кутку ліфта стояв немолодий уже мужчина в маскарадному костюмі й глузливо посміхався. Сорочка в нього була подерта, на обличчі — штрихи фальшивих порізів, а до однієї руки було прикручено в стилі Капітана Гака закривавлену бензопилку.
Уздрівши таке, Емма позадкувала.
— Ти хто?
Це запитання його трохи образило.
— Та ну, ви що.
— Хочеш насправді дізнатися, де пожежа? Тоді не відповідай. — І вона вже хотіла підняти руки, але я її зупинив.
— Він ніхто, — сказав я.
— А я думав, що цього року таке очевидне вибрав, — пробурмотів чоловік. Вигнувши брову, він припідняв бензопилку. — Звуть Еш. Ну… «Армія темряви»[2]?
— Не чула ні про те, ні про те, — відрубала Емма. — Хто твоя імбрина?
— Моя що?..
— Він просто в костюмі персонажа, — намагався пояснити я, але вона не слухала.
— Утім, байдуже, хто ти такий, — вирішила вона. — Нам потрібна армія, а злидарям вибирати не доводиться. Де решта твоїх воїнів?
Чоловік підкотив очі.
— Ой не можу. Слухайте, ви такі кумедні. Усі там, де проходить збіговисько. Це ж очевидно.
— На ньому маскарадний костюм, — прошепотів я Еммі. А тоді пояснив чоловіку: — Вона не дуже любить кіно.
— Костюм? — Еммині брови зійшлися на переніссі. — Але ж він дорослий.
— І що з того? — Чоловік обвів нас поглядом з ніг до голів. — А ви ким убралися? Ходячими дурцями? Лігою видатних гівняшок?
— Дивними дітьми, — відповів Едисон, якому еґо не дозволяло більше мовчати. — А я сьомий син сьомого сина в довгому й уславленому собачому роду…
Та договорити Едисон не встиг — чоловік знепритомнів, стукнувшись головою об підлогу з глухим звуком «бам», і я мимоволі здригнувся.
— Коли ти вже перестанеш, — докірливо мовила Емма. І, всупереч своїм словам, широко всміхнулася.
— Так йому й треба, — відповів Едисон. — Який грубіян. Швиденько, забери в нього гаманець.
— Оце вже ні! — застеріг я. — Ми не злодії!
Едисон тільки пирхнув зневажливо.
— І чого це він так вирядився? — спитала Емма.
Ліфт теленькнув, і двері почали роз’їжджатися.
— Я думаю, ти зараз дізнаєшся, — сказав я.
Двері ліфта роз’їхалися, і, неначе за помахом чарівної палички, перед нами відкрився залитий денним світлом світ, такий яскравий, що довелося затуляти долонями очі. Ми вийшли на залюднений тротуар, і я з насолодою набрав повні легені свіжого повітря. Скрізь кишіло людьми в костюмах: супергерої в спандексі, човгали ногами густо намакіяжені зомбі, анімешні дівчатка з єнотячими очима розмахували бойовими сокирами. Вони збивалися у фантастичні зграйки й висипали на проїжджу частину, перекриту для руху транспорту. Їх, мов нетель, вабила до себе велика сіра будівля з натягнутим банером, який проголошував: СЬОГОДНІ — КОМІК-КОН!
Емма відсахнулася до ліфта.
— Що це таке?
Едисон уважно подивився понад окулярами на зеленоволосого Джокера, що підправляв собі макіяж на всуціль розфарбованому обличчі.
— Судячи з їхнього вбрання, у них сьогодні якесь релігійне свято.
— Щось типу того, — відповів я, обережно повертаючи Емму назад на тротуар. — Але не лякайтеся. Це просто перевдягнуті звичайні, і ми їм здаємося такими самими. Боятися нам треба тільки того витвора. — Про порожняка я промовчав, сподіваючись, що ми збили його з пантелику, зникнувши в ліфті. — Поки його немає, нам треба знайти якусь схованку, а потім знову прокрастися в підземку…
2
Комедійний фільм жахів 1992 р.