— Немає жодної потреби, — сказав Едисон і, посмикуючи носом, подріботів на залюднену вулицю.

— Стій! — навздогін йому гукнула Емма. — Ти куди?

Але він уже зробив коло й повертався.

— Ура фортуні! — вигукнув він, виляючи обрубком хвоста. — Ніс повідомляє мені, що наших друзів вивели з підземки тут, через цей ескалатор. Ми на правильному шляху!

— Слава птахам, — зітхнула Емма.

— Як думаєш, ти зможеш іти за їхнім слідом? — спитав я.

— А ти як думаєш, зможу? Просто так нікого Едисоном Приголомшливим не називають! Нема на світі такого аромату, пахощів, туалетної води, яких би я не вчув за сотню метрів…

Тема власної величі дуже легко відвертала увагу Едисона, навіть якщо на нього чекали більш нагальні справи, і його гучний гордовитий голос луною розносився навколо.

— Окей, ми зрозуміли, — намагався скерувати його я, але він уже невблаганно, мов криголам, розтинав повітря, ідучи за своїм нюхом.

— …я можу знайти дивного в стогу порожняків, імбрину в пташнику…

Ми побігли за ним у гущавину костюмованого люду, проскочили поміж ніг карлика на ходулях, обійшли зграйку принцес-зомбі та мало не зіштовхнулися з Пікачу та Едвардом Руки-Ножиці, які танцювали на проїжджій частині вальс. «Авжеж, наших друзів вели цією дорогою», — подумав я. Камуфляж був ідеальний — не тільки для нас (адже серед усього цього ми мали відверто нормальний вигляд), але також і для витворів, що викрали ватагу дивних дітей. Навіть якби хтось із них наважився криком попросити про допомогу, хто б їх сприйняв серйозно, хто б втрутився? Люди навколо нас розігрували сценки, імпровізовані битви, гарчали в костюмах монстрів, стогнали, як зомбі. Якісь дивакуваті малі верещать, що їх викрали люди, які хочуть забрати в них душі? Ніхто б і бровою не повів.

Едисон зробив коло, обнюхуючи землю, потім, спантеличений, сів. Обережно (тому що навіть у цьому натовпі говорющий пес викликав би переляк) я нахилився й спитав у нього, що сталося.

— Просто… е-е-е, — став затинатися він, — я, здається…

— Загубив слід? — спитала Емма. — Я думала, твій ніс ніколи не підводить.

— Я лише втратив слід, ненадовго. Але я не розумію, чому… він чітко веде до цього місця, а далі зникає.

— Зав’яжи шнурівку, — раптом наказала Емма. — Зараз же.

Я подивився вниз, на своє взуття.

— Але вони не…

Емма схопила мене за лікоть і смикнула вниз.

— Зав’яжи. Шнурівку, — повторила вона, а самими губами промовила: — Витвір!

Ми поставали на коліна, сховавшись у негустому натовпі. І ось гучно затріщала рація, і напружений голос промовив:

— Код сто сорок один! Усім загонам повертатися на базу негайно!

Витвір був близько. Ми почули, як він відповідає хрипливим голосом із дивним акцентом:

— Це М. Переслідую втікачів. Прошу дозволу продовжувати пошук. Прийом.

Ми з Еммою обмінялися напруженими поглядами.

— Відмова, М. Чистильники приберуть квадрат пізніше. Прийом.

— Здається, хлопець має на чистильників якийсь вплив. Прибирання може не дати потрібного ефекту.

Чистильники. Напевно, він говорив про витворів. І вже точно про мене.

— Відмова! — голосно повторив тріскучий голос. — Негайно повертайся на базу, інакше ніч проведеш у ямі, кінець зв’язку!

— Прийнято, — буркнув у рацію витвір і з гордим виглядом пішов геть.

— Треба йти за ним, — сказала Емма. — Він приведе нас до інших!

— І потрапити прямісінько в пащу до лева, — зауважив Едисон. — Хоча, думаю, цього нам не уникнути.

У мене все ще йшла обертом голова.

— Вони знають, хто я, — кволим голосом промовив я. — Напевно, бачили, що я робив.

— Саме так, — підтвердила Емма. — І їх це налякало до випадіння кишок!

Я розігнувся й провів витвора поглядом. Той помарширував крізь юрбу, перескочив через загорожу для машин і підтюпцем побіг до припаркованого поліцейського автомобіля.

Ми пішли за ним до дорожньої загорожі. Я роззирнувся навколо, намагаючись уявити, яким буде наступний крок викрадача. Позаду нас галасував натовп, а попереду, за дорожним бар’єром, у пошуках місць для парковки кварталом никали машини.

— Може, наші друзі сюди дійшли пішки, — сказав я, — а потім їх посадили в машину.

Едисон просяяв. Він зіп’явся на задні лапи й визирнув за бар’єр.

— Так! Напевно, так і було. Розумний хлопчик!

— А чого ти так радієш? — спитала Емма. — Якщо їх повезли на машині, то зараз вони можуть бути де завгодно!

— Тоді ми підемо за ними куди завгодно, — особливо виразно проказав Едисон. — Хоча я сумніваюся, що вони зараз страшно далеко. У мого колишнього хазяїна тут неподалік був будинок, тож я добре знаю цю частину міста. Тут неподалік нема ні великих портів, ні місць для виїзду з Лондона. Зате тут є декілька входів до контурів. Набагато більша ймовірність, що їх повели в один з них. Ану підніміть мене!

Я підняв, і за моєю допомогою він переліз через бар’єр та став винюхувати на протилежному боці. І за лічені секунди віднайшов слід наших друзів.

— Сюди! — вигукнув він, показуючи на вулицю в бік витвора, котрий заліз у поліцейську машину і вже від’їжджав.

— Схоже, ми підемо на прогулянку, — сказав я Еммі. — Ти як, зможеш?

— Зможу. За умови, що протягом кількох наступних годин ми знайдемо якийсь контур. Інакше в мене почне відростати сиве волосся і з’являться гусячі лапки біля очей. — І вона всміхнулася, наче в цьому було щось смішне.

— Я цього не допущу, — пообіцяв я.

Ми перестрибнули через загорожу. Я востаннє озирнувся на станцію підземки, що лишилася позаду.

— Бачиш порожняка? — спитала Емма.

— Ні. Я не знаю, де він. І це мене турбує.

— Давай зараз турбуватися про щось одне, — запропонувала вона.

Ми крокували так швидко, як могла Емма. Трималися того боку вулиці, який усе ще потопав у ранкових тінях, видивлялися поліцію й ішли за нюхом Едисона. Біля доків ми потрапили в індустріальний район. Між прогалинами пакгаузів темно поблискувала Темза. Далі почався модний район для шопінгу, де осяйні крамниці стояли під коронами скляних таунхаусів. Понад їхніми дахами, на тлі ясно-синього неба, виднілася баня собору святого Павла, знову ціла. Усі бомби було скинуто, бомбардувальники давно зникли — їх збили, здали на брухт, відправили на пенсію в музеї, де вони припадали пилом за мотузками, а на них час від часу витріщалися школярі, для яких війна була чимось не менш далеким, ніж хрестові походи. А для мене вона в буквальному розумінні відбувалася вчора. Не вірилося, що тільки вчора ввечері на цих самих почорнілих вулицях зяяли вирви від бомб і ми бігли вздовж них, рятуючись від смерті. Зараз їх було не впізнати. Торговельні центри, здавалося, повиростали з попелу — так само, як і люди, які в них гуляли, з опущеними головами, приклеєні до мобілок, одягнені в бренди. Раптом теперішнє здалося мені дуже чужим, таким порожнім і неуважним. Я почувався одним з тих міфічних героїв, який із боєм проклав собі шлях назовні з підземного царства і вже тут зрозумів, що горішній світ так само проклятий, як і той, що внизу.

І тут мене накрило. Я повернувся. Я знову в теперішньому і вийшов з контуру без жодного втручання з боку пані Сапсан… хоча це начебто було неможливо.

— Еммо? — спитав я. — Як я сюди потрапив?

Вона не зводила погляду з вулиці попереду — видивлялася можливі неприємності.

— Куди, в Лондон? На поїзді, дурнику.

— Ні. — Я заговорив тихіше. — Я маю на увазі — в цей час, у теперішнє. Ти казала, що пані Сапсан — єдина, хто може відправити мене назад.

Емма озирнулася і, звузивши очі, глянула на мене.

— Так, — повільно промовила вона. — Єдина.

— Ти помилилася.

— Ні, так і було, я впевнена. Так це все працює.

— Тоді як я сюди потрапив?

Вигляд у неї був розгублений.

— Джейкобе, я не знаю. Може…

— Ось! — радісно вигукнув Едисон, і ми облишили дивуватися, щоб глянути туди, де він стояв. Його тіло нерухомо заклякло, вказуючи вниз, на вулицю, куди ми тільки-но повернули. — Я вловлюю десятки слідів дивних, десятки поверх десятків. І вони свіжі!