— Господи! — закричав Бентам.

Коул несхвально поцокав язиком — немовби в нього на очах хтось розлив келих коштовного вина.

— От холера, — задумливо промовив він. — Здається, це не так, як амброзію, приймають. — Він обвів залу поглядом. — А зараз має спробувати хтось інший…

— Мілорде, я дуже-дуже зайнятий! — закричав другий вартовий, цілячись в Емму та пані Сапсан.

— Так, Джоунс, я бачу, що в тебе руки зброю тримають. То, може, хтось із наших гостей спробує? — Він глянув на Емму. — Дівчино, зроби це для мене, і обіцяю взяти тебе на посаду придворного блазня.

— Провалися ти в пекло, — прогарчала Емма.

— Це можна влаштувати, — рикнув він у відповідь.

І тут на краю зали щось гучно зашипіло й засяяло яскравіше; усі розвернулися на звук. Рідина з розбитого глечика дісталася каналу попід стіною, і там, де вона змішалася з водою, відбувалася реакція. Вода пухирилася й згорталася, палаючи яскравіше, ніж дотепер.

Це дуже розвеселило Коула.

— Ви тільки погляньте! — вигукнув він і навшпиньки підбіг до води.

Стрімка течія рознесла яскраві пухирці по краях зали. Ми проводжали їх поглядом, аж поки вода не досягла мілкої обкладеної камінням водойми на дальньому кінці зали, а тоді й сама водойма запінилася, засвітилася, і з неї до стелі вистрелив стовп яскравого синього світла.

— Я знаю, що це! — тремким голосом мовив Бентам. — Це називається водойма духів. Старовинне знаряддя для викликання мертвих і розмов із ними.

Понад поверхнею водойми в стовпі світла зависла примарна біла пара, поволі набуваючи обрисів людини.

— Але якщо хтось живий зайде у водойму під час викликання…

— Він поглине дух, якого викликають, — закінчив за нього Коул. — Ось вам і відповідь! Ми її знайшли!

Дух непорушно застиг над водою. Був він убраний в просту туніку, під якою прозирала луската шкіра й спинний плавець, що стирчав іззаду. То була душа Йет-Фару, морської людини, яку вибрав охоронець. Здавалося, той стовп сяйва править йому за в’язницю, з якої він не може втекти.

— Ну? — Бентам жестом показав на водойму. — Ти йдеш?

— Чужі недоїдки мене не цікавлять, — презирливо скривився Коул. — Я хочу оцей. — І він показав на глечик, по якому я постукував на його вимогу раніше. Найбільший поміж них. — Вилий його у воду, хлопче. — Він націлив револьвер мені в голову. — Зараз же.

Я підкорився. Із великої западини я тягнув глека обома руками, потім нахилив шийкою до себе — обережно, щоб бризки не знищили мені обличчя.

Ясно-синя рідина потекла по стіні в канал. Вода оскаженіла — сичала, пухирилася й вистрілювала таким сліпучим світлом, що довелося замружитися. Коли рідина з урни попливла через усю залу до водойми, я метнув погляд на пані Сапсан та Емму. То був наш останній шанс зупинити Коула, і всього один охоронець залишився, але той не спускав очей та зброї з жінок, а Коул досі цілив зі свого револьвера акурат мені в голову. Ми досі були в їхній владі.

Рідина з великої урни досягла водойми, і поверхня спінилася та захвилювала, неначе з глибин от-от мало постати морське чудовисько. Сніп світла, що вистрелив догори, був ще яскравіший, і Йет-Фару випарувався безслідно.

Над водою вже збиралася інша хмара, значно більша за попередню. Обриси чоловіка, яких вона набувала, були гігантськими, вдвічі вищими за будь-кого з нас, із удвічі ширшими грудьми. Замість рук у нього були лапи з пазурами і здіймав він їх долонями догори, засвідчуючи свою величезну й жахливу владу.

Побачивши це створіння, Коул посміхнувся.

— Мій вихід, як-то кажуть. — Вільною рукою він сягнув до кишені плаща, витяг складений аркуш паперу й струснув його, розгортаючи. — Хочу лише сказати кілька слів перед тим, як офіційно змінити форму життя.

До нього покульгав Бентам.

— Брате, я думаю, краще нам не баритися…

— Неймовірно! — викрикнув Коул. — Невже ніхто не дозволить мені пережити хвилинку слави?

— Послухай! — просичав Бентам.

Ми прислухалися. Кілька секунд я нічого не чув, та потім здалеку долинув високий різкий звук. Я побачив, як напружилась Емма, як широко розплющилися її очі.

Коул сердито насупився.

— Це що… пес?

Так! Пес! Там, далеко, загублений у відлуннях, гавкав собака.

— У дивних був при собі пес, — сказав Бентам. — Якщо він вистежив нас за слідом, то навряд чи він прийшов сюди сам-один.

А це могло означати тільки одне: наші друзі подужали своїх вартових і з Едисоном на чолі прийшли нас рятувати. Так — наближалася клята кавалерія! Але до здобуття безмежної влади Коулу залишалися лічені секунди, і невідомо було, як далеко розноситься луна в цих печерах. Можливо, щоб дістатися сюди, нашим потрібно ще кілька хвилин, а на той час буде вже запізно.

— Ну що ж, — промовив Коул, — напевно, мої зауваги почекають більш слушної нагоди. — І на цих словах він заховав папірець назад у кишеню. Здавалося, він зовсім не поспішає, а це доводило Бентама до сказу.

— Джеку, ворушися! Забирай свого духа, а потім я свого!

Коул зітхнув.

— Щодо цього. Ти знаєш, я тут подумав… Навряд чи ти зможеш упоратися з такою великою владою. Розумієш, ти слабодухий. Я в жодному разі не хочу сказати, що ти не розумний, ні. Навпаки, ти розумніший за мене! Але мислиш ти як слабка людина. Воля в тебе слабка. Знаєш, бути розумним недостатньо. Треба ще мати норов!

— Ні, братику! Не роби цього! — заскиглив Бентам. — Я буду твоєю правою рукою, твоєю відданою довіреною особою… ким завгодно буду, ким схочеш…

«Так тобі й треба, — подумав я. — Говори-говори…»

— Оце плазування на пузі… саме його я й мав на увазі, — похитав головою Коул. — Змінити думку може лише слабка духом людина. Така, як ти. Але мене благаннями й рюмсанням не візьмеш.

— Ні, ти просто хочеш помститися, — з гіркотою в голосі промовив Бентам. — Неначе того, що ти переламав мені ноги й ув’язнив на довгі роки, було недостатньо.

— Та ні, цього вистачило, — сказав Коул. — Так, це правда, я був злий за те, що ти перетворив нас усіх на порожняків. Але з іншого боку, мати в розпорядженні армію монстрів було не так уже й погано. Та, якщо вже зовсім чесно, то річ навіть не у твоєму кволому характері. Просто… мені погано вдається грати роль брата. Напевно, так. Альма про це може більше тобі розказати. Я не люблю ні з ким ділитися.

— То вперед! — виплюнув Бентам. — Не зволікай довго, застрель мене, та й по всьому!

— Я міг би, — сказав Коул. — Але, думаю, кращого ефекту я досягну, якщо застрелю… його.

Він націлив револьвер мені в груди й натиснув на гачок.

Удар кулі я відчув чи не раніше, ніж гуркіт револьвера. Відчуття було таке, неначе по мені вгатили невидимі гігантські кулаки. Мене збило з ніг і відкинуло на спину. Після того все стало якимось абстрактним. Я дивився в стелю, й поле зору звузилося до шпилькового отвору. Хтось викрикував моє ім’я. Заговорила інша зброя. Знову постріл.

Ще крики.

Я невиразно усвідомлював, що моє тіло відчуває величезний біль. Що я помираю.

А потім наді мною схилились Емма й пані Сапсан. Їхні обличчя виражали біль, вони кричали, вартовий десь подівся. Я не міг зрозуміти їхніх слів — здавалося, що я під водою. Вони намагалися перемістити мене, відтягти за плечі до дверей, але обважніле тіло не слухалося. А потім десь із водойми пролунало виття ураганного вітру, і, всупереч нестерпному болю, я спромігся повернути голову й подивитися в той бік.

Коул стояв, по литки занурившись у воду. Він розпростер руки й відкинув голову назад, паралізований випаром, що його охопив і зливався з ним. Той туман затікав у кожен отвір у його голові. Завитки ковзали вниз по горлу, мотузки проникли догори носом, клуби просочувалися в очі та вуха. А тоді за лічені секунди все зникло, і синє світло, що осявало печеру, наполовину пригасло, неначе Коул поглинув і його силу також.

Я чув, що пані Сапсан кричить. Емма взяла пістолет одного з вартових і спорожнила магазин, стріляючи в Коула. Він стояв неподалік, а вона добре стріляла. І напевно влучила в нього, але Коул навіть не здригнувся. Замість упасти, він цілком навпаки — розростався. Він ріс дуже швидко, за кілька секунд удвічі збільшившись заввишки та завширшки. Його шкіра рвалася й гоїлася, рвалася й гоїлася, і Коул по-тваринному кричав. Невдовзі він уже більше нагадував вежу з сирої рожевої плоті й подертого одягу. Його велетенські очиська горіли електричним синім вогнем, бо вкрадена душа нарешті заповнила ту давню порожнечу, яку він так довго плекав. Та найстрашнішими були його руки. Вони стали гігантськими, вузлуватими, товстими й покрученими, як коріння дерев. І на кожній було по десять пальців.