Емма та пані Сапсан знову спробували відтягти мене до дверей, але Коул рушив у наш бік. Він по-слонячому гупнув ногою, виходячи з водойми, й голосом, що проймав до кісток, закричав:

— АЛЬМО, АНУ ВЕРНИСЯ!

Коул здійняв страхітливі ручиська. Якась невидима сила відірвала од мене пані Сапсан та Емму. Їх підкинуло вгору, й там вони зависли, на висоті десяти футів над землею, відчайдушно розмахуючи руками. Так тривало, поки Коул не опустив долоні. Швидко, мов м’ячик одскочив від стіни, вони впали на землю.

— Я ВАС ЗУБАМИ НА ПОРОХ ПЕРЕТРУ! — проревів Коул і рушив через усю печеру в їхній бік. Кожен його крок був наче землетрус.

Напевно, від адреналіну мій зір і слух трохи сфокусувалися. Уявити собі гіршу смерть, ніж ця, я не міг: провести останні хвилини, дивлячись, як на моїх очах роздирають живцем жінок, яких я люблю. Та, зачувши собачий гавкіт, я зрозумів, що може статися й гірше: я побачу, як гинуть і мої друзі.

Емма й пані Сапсан побігли. Але вони не мали вибору. Повернутися й забрати мене було б неможливо.

З коридору стали з’являтися наші. Діти й імбрини — всі навпереміш. Шарон зі споруджувачами шибениць теж. Напевно, їх привів сюди Едисон, бо першим у залу забіг він. У зубах у нього теліпався ліхтар.

Вони й гадки не мали, з чим їм доведеться зіткнутися. Я шкодував, що не можу попередити їх — навіть не намагайтеся з ним боротися, біжіть, — але вони б мене й не послухалися. Побачивши велетенське чудовисько, вони стали кидати в нього всім, що було напохваті. Теслярі витягли з-за поясів молотки. Бронвін жбурнула шматком стіни, який принесла з собою, — з розмаху, наче гранату метнула. У декого з дітей були пістолети, які вони забрали у витворів, і вони стріляли в Коула. Імбрини перекинулися на птахів і хмарою кружляли довкола його голови, дзьобаючи всюди, куди могли.

Але все це йому нітрохи не зашкодило. Кулі відскакували. Шмат стіни він відбив рукою. Зловив молотки гігантськими зубами й виплюнув. А імбрини, наче рій мошкари, тільки дратували його. Він розвів руки й вузлуваті пальці (корінці, що на них теліпалися, затанцювали, мов живий дріт), а потім повільно звів долоні. І коли він це зробив, усіх імбрин, що кружляли довкола його голови, невидима сила відштовхнула, а всіх дивних зігнала в щільну купу.

Він стулив долоні й пожмакав ними, наче хотів зібгати аркуш паперу. Імбрин і дивних підняло з землі й зігнало в сферичне місиво, з якого стирчали тільки кінцівки й крила. Лишився тільки я (крім Бентама — куди подівся Бентам?). Я силкувався підвестися, встати й зробити щось, та ледве міг підняти голову. О Господи, їх перетирало на порох. Відлуння наляканих криків одбивалося від стін. І я подумав, що це кінець, ще мить — і з них, мов сік із розчавленого фрукта, поллється кров. Але раптово Коул підняв руку догори й замахав перед самісіньким своїм носом, щось відганяючи.

Бджоли. Рій бджіл Г’ю вирвався із сокодавки й налетів на Коула, жалячи його в очі. Відповіддю їм було виття такої руйнівної сили, що здригнулася вся зала. Імбрини й дивні попадали на землю, щільний шар з їхніх стиснутих тіл розпався, і вони розсипалися навсібіч. Слава Богу, їх не почавило.

Пані Сапсан у вигляді птахи пронизливо кричала, підіймала людей на ноги й гнала до дверей, у бік коридору. Біжіть! Біжіть! Тікайте!

А потім налетіла на Коула. Той уже розправився з бджолами й знову розводив руки, ладний підняти всіх з підлоги й розплющити об стіну. Але не встиг — пані Сапсан каменем упала на нього згори й вгородила йому кігті в обличчя, проорюючи широкі криваві борозни. Та він, рвучко розвернувшись, вдарив її навідліг ручиськом. Пані Сапсан перелетіла через усю залу, вдарилася об стіну і впала на долівку, та вже більше й не ворушилася.

Коли нарешті Коул розвернувся, щоб розправитися з іншими, майже всі вже зникли в коридорі. Коул простягнув до них долоню, стулив її, потягнув до себе, але вони вже були далеко, далі, ніж сягала його сила телекінезу, очевидно. Невдоволено заревівши, він подався навздогін, потім гепнувся на пузо й спробував пролізти крізь отвір у коридор. Хоч і насилу, та протиснутися він усе-таки міг.

Отоді я нарешті й побачив Бентама. Він сховався в каналі з водою, а тепер виліз, мокрий, як курка, зате неушкоджений. Він зігнувся в три погибелі, спиною до мене, і щось там робив, але що саме, я не бачив.

Що ж до мене, то я відчував, ніби повертаюся до життя. Біль у грудях потроху слабшав. Я спробував поворухнути руками, суто задля експерименту, і зрозумів, що можу. Я обережно поклав їх собі на груди, думаючи, що намацаю багато кульових отворів і крові. Але мої груди були сухими. А замість дірок пальці знайшли шматочок металу, сплющений, як монета. Я зімкнув на ньому руки, підніс до очей, щоб роздивитися.

То була куля. Вона не пробила мого тіла. Я не помирав. Куля залишилася в шарфі.

У шарфі, який сплів для мене Горацій.

Звідкілясь він знав, що це станеться, й примусив мене начепити цей шарф із вовни дивної вівці. Дякую Тобі, Господи, за Горація…

На іншому боці кімнати щось спалахнуло, і я підвів голову — усе, на що був здатен, — та побачив, що очі в Бентама палають і з них вистрілюють конуси розжареного білого світла. Ось він кинув щось на землю, і я почув дзенькіт скла.

Він вжив пляшечку амбро.

Зібравши всю свою силу в кулак, я перевернувся на бік, підтягнув ноги до грудей і почав вставати. Бентам накульгував уздовж стін, шукаючи глечики. І кожен дуже уважно роздивлявся. Так, наче міг їх бачити.

І тут я зрозумів, що він зробив. Що він якусь хвилю тому прийняв. Усі ці роки він приберігав душу мого діда для цієї миті і от тепер її спожив.

Він бачив ті глечики. Він був спроможний на це так само, як і я.

Я стояв на колінах. Спираючись долонями на землю. Підтягнув одну ногу, сперся на неї й через силу встав. Мені це нагадувало воскресіння з мертвих.

А Коул уже проштовхався в коридор і половину його подолав. Я чув на іншому кінці луну від голосів моїх друзів. Вони ще не втекли. Може, не схотіли кидати пані Сапсан (чи, можливо, мене). Вони досі боролися.

Бентам, наскільки йому дозволяло каліцтво, пустився бігти. Бо помітив ще один великий глечик і на нього націлився. Я зробив кілька нетвердих кроків у його бік. Він уже був біля глечика. Перевернув його. Синя рідина засичала в каналі й розпочала свій забіг до водойми духів.

Бентам розвернувся й побачив мене.

Пошкутильгав до водойми, а я, теж на непевних ногах, рушив за ним. Рідина з глечика досягла водойми. Вода люто зашумувала, і до стелі вистрелив стовп сліпучого світла.

— ХТО ТУТ ЧІПАЄ МОЇ ДУШІ? — проревів у коридорі Коул. І знову змією поліз у двері.

Я схопив Бентама. Ну, або впав на нього — це вже як забажаєте. Я був слабкий, потерпав од запаморочення, а старий нетвердо стояв на ногах. Чудова з нас була пара рівних суперників. Ми трохи поборюкалися, та коли стало зрозуміло, що я переважаю його в силі, він здався.

— Послухай мене, — сказав він. — Я повинен увійти у водойму. Я — ваша єдина надія.

— Заткнися! — Я вхопив його за руки, якими він досі намагався відбиватися. — Я твої брехні не слухатиму.

— Якщо ти мене не відпустиш, він нас повбиває!

— Ти з глузду з’їхав? Якщо я тебе відпущу, ти йому допоможеш. — Врешті мені вдалося схопити його за зап’ястя. Бо він усе силкувався видобути щось із кишені.

— Ні, ні! — закричав він. — Я стільки помилок скоїв… але я все виправлю, якщо ти дозволиш мені допомогти тобі.

— Допомогти мені?

— У мене в кишені!

Коул повільно протискувався з коридору, ревучи щось про свої душі.

— У нагрудній кишені камізельки! — викрикнув Бентам. — Там цидулка. Я завжди її з собою ношу, про всяк випадок.

Відпустивши його руки, я сягнув у його нагрудну кишеню. І там знайшов клаптик складеного паперу, який нетерпляче розгорнув.

— Що це? — спитав я. Написано було давньою дивною, якою я не володів.

— Рецепт. Покажи його імбринам. Вони зрозуміють, що треба робити.

Над моїм плечем виникла чиясь рука й вихопила в мене папірець. Пані Сапсан, пом’ята, однак у людській подобі.