Вона прочитала папірець. Враз її очі загорілися, й вона подивилася на Бентама.

— Ти певен, що це подіє?

— Одного разу вже подіяло, — сказав він. — Не бачу причин, чому б не спрацювало тепер. Імбрин тут навіть більше…

— Відпусти його, — наказала вона мені.

Я шоковано подивився на неї.

— Що? Але він збирається…

Пані Сапсан поклала руку мені на плече.

— Я знаю.

— Він украв душу в мого дідуся! І спожив її… вона зараз у ньому, всередині!

— Джейкобе, я знаю. — Вона подивилася на мене згори вниз; її обличчя випромінювало доброту, та водночас і твердість. — Усе це правда і ще гірше. І добре, що ти його спіймав. Але зараз ти повинен його відпустити.

Тож я пустив руку Бентама. За допомогою пані Сапсан підвівся. А потім встав і Бентам, печальний, зігнутий старий з блискучо-чорними смугами, рештками душі мого діда, що стікали по його щоках. Мені навіть здалося, що в його очах на мить прозирнув Ейб — що в них спалахнула іскорка його духу і підморгнула мені.

Притьмом розвернувшись, Бентам побіг до стовпа світла й водойми духів. Випар збирався у форму гіганта, майже такого самого, як у Коула, та тільки з крилами. Якщо Бентам встигне скупатися, в Коула з’явиться гідний супротивник. А Коул тим часом майже вибрався з коридору і лютував неймовірно.

— ЩО ТИ НАКОЇВ? — заволав він. — Я ТЕБЕ ЗНИЩУ!

Пані Сапсан штовхнула мене на землю й лягла поряд.

— Нема часу ховатися, — сказала вона. — Вдай мертвого.

Бентам заліз у водойму, і одразу ж випар почав проникати в усі отвори його тіла. Коул нарешті проліз у дверний прохід і одразу ж важко скочив на ноги та побіг до Бентама. Його ножисько опустилося недалеко від наших голів і ледь нас не розчавило. Але Коул запізно добіг до водойми й не встиг завадити Бентаму злитися зі старезною душею, яка покоїлася в тому глечику. Молодший і слабший брат пані Сапсан уже розрісся й став удвічі більшим за свій оригінальний зріст.

Ми з директрисою допомогли одне одному зіп’ястися на ноги. Поза нашими спинами Коул і Бентам уже чубилися із такими звуками, наче розривалися бомби. Ніхто не підказував мені, що треба тікати, я сам зрозумів.

Уже на середині коридору нам назустріч вибігли Емма та Бронвін. Вони підхопили нас попід руки й повели у сховок швидше, ніж туди могли б дістатися наші кволі й понівечені тіла. Ми не розмовляли — часу лишалося тільки на те, щоб бігти, та в жодному разі не кричати, бо нас могли почути. Але Еммине обличчя, наелектризоване зачудуванням і полегкістю від того простого факту, що я лишився живим, промовляло все без слів.

Нас поглинув чорний тунель. Ми встигли. Озирнувся я лише раз, щоб одним оком побачити бійню, що вибухла у нас за спинами. Крізь хмари куряви й пари я угледів двох істот, вищих за два будинки, і вони намагались одна одну прикінчити: однією рукою, всіяною шпичаками, Коул душив Бентама, а іншою вичавлював йому очі. Бентам, з комашиною головою й тисячею запасних очей, встромив довгі гнучкі жвала Коулу в шию й лупцював його велетенськими шкірястими крилами. У дивному танці мелькали кінцівки; вони гатили один одного об стіну, усе навколо них сипалося на землю, незліченні глечики з душами злітали в повітря й розбивалися, проливаючись осяйним дощем.

Ця картинка моїх майбутніх нічних жахіть міцно закарбувалася в моїй пам’яті, і я дозволив Еммі потягти мене в темряву.

Друзів ми знайшли в сусідній печері: вони сиділи майже в повній темряві, єдиним промінчиком світла тут був ліхтарик у пащі в Едисона, який теж мав от-от згаснути. Коли Емма розпалила вогник і всі побачили, що ми розгонистим кроком підходимо до них, пошарпані, але живі, вони хором радісно закричали. Побачивши їх в Емминому світлі, я здригнувся. Вони самі мали жахливий вигляд, скривавлені та вкриті синцями після того, як їх пом’яв Коул. Декотрі накульгували, бо розтягнули зв’язку чи поламали ногу.

Вибухові звуки, що долинали з печери, де билися велетні, ненадовго вщухли, й Емма нарешті змогла мене обійняти.

— Я бачила, як він у тебе стріляв! Яким дивом ти вижив?

— Дивом шарфа з вовни дивної вівці, дивом Горацієвих снів! — я розцілував Емму й відсторонився, щоб пошукати в юрбі Горація. А коли знайшов, обійняв його так міцно, що його ноги в лакованих туфлях аж трохи піднялися над підлогою.

— Дуже надіюся, що настане день, коли я зможу тобі за нього віддячити, — я посмикав за шарф.

— Я такий радий, що він допоміг! — просяяв Горацій.

Руйнування відновилися, гуркіт стояв неймовірний. З коридору до нас викотилися уламки породи. Хай навіть Коул і Бентам не могли тепер дістатися до нас, та завалити весь цей лабіринт нам на голови вони ще цілком були здатні. З Бібліотеки треба було вибиратися, а потім — і з цього контуру.

Ми побігли, човгаючи й припадаючи на ноги, тим самим шляхом, яким сюди прийшли. Половина з нас жахливо шкутильгала, інші підтримували нас, як костури. Едисон вів нас уперед, керуючись своїм нюхом, назад через лабіринт, до виходу. Гуркіт битви Коула й Бентама, здавалося, переслідував нас — що більше ми віддалялися, то гучнішим він ставав, неначе вони досі росли. До яких розмірів вони могли збільшитися, якої сили набути? Можливо, душі з усіх глечиків, які вони побили, дощем опали у водойму й тепер підживлювали їх, роблячи з них ще більших монстрів.

Чи поховає Бібліотека душ їх під собою? Чи стане їхньою могилою, їхньою тюрмою? Чи вона трісне, мов яйце, і випустить два ці жахіття у світ?

Ми досягли виходу з печер і знову опинилися в оранжевому світлі дня. Гримотня позаду вже не вщухала ні на мить, землетрусом розкочувалася по всіх пагорбах.

— Нам не можна зупинятися! — закричала пані Сапсан. — Усі до виходу з контуру!

Ми вже пробігли половину шляху, коли землю під нами струсонуло так сильно, що ми всі попадали. Сам я ніколи не чув і не бачив виверження вулкану, але, напевно, й воно звучить не набагато страшніше, ніж той громовий гуркіт, що розлігся з низьких пагорбів за нашими спинами. Ми шоковано обернулися, й нашим очам відкрилася картина — стерте на порох каміння знялося в повітря понад акрами землі. І пролунали крики Коула та Бентама, їх ми чули чітко й виразно.

Вони вибралися з Бібліотеки. Пробилися крізь стелю підземних печер, невимовно товсті шари каменю, на денне світло.

— Більше ми зволікати не можемо! — вигукнула пані Сапсан. Зіп’явшись на ноги, вона розгорнула Бентамову цидулку. — Сестри, настав час закрити цей контур.

Тільки зараз я збагнув, що за папірець він нам дав і чому пані Сапсан його відпустила. Рецепт, як він його назвав. Одного разу вже подіяло…

На папірці було описано процедуру, за допомогою якої він ошукав Коула та його послідовників у далекому 1908 році. Процедуру, внаслідок якої контур, де вони перебували, завалився, замість перезапустити їхні внутрішні годинники, як вони сподівалися. Цього разу колапс буде продуманим. От тільки була одна проблема…

— А це не перетворить їх на порожняків? — запитала пані Королик.

— Порожняки — це не проблема, — запевнив я. — Але минулого разу закриття контуру спричинило вибух, який знищив половину Сибіру, хіба ні?

— Імбрини, яких мій брат примусив їм допомагати, були юні й недосвідчені, — пояснила пані Сапсан. — Ми впораємося ліпше.

— Дуже на це сподіваюся, — уточнила пані Королик.

Понад пагорбом, затьмарюючи собою обрій, вилізло, мов друге сонце, велетенське обличчя. То був Коул, величезний, як десять будинків.

— АЛЬМО-О-О-О-О! — страхітливим трубним голосом, що розлігся над пагорбами, проревів він.

— Пані, він хоче вас упіймати! — запищала Оливка. — Нам треба десь заховатися!

— За хвильку, люба.

Пані Сапсан наказала всім нам, дивним дітям (а також Шарону з його кузенами), відійти якнайдалі й зібрала навколо себе імбрин. Разом вони нагадували якесь містичне таємне товариство, яке зараз виконуватиме старовинний ритуал. Хоча я сподівався, що так воно й буде. Прочитавши папірець, пані Сапсан сказала: