А в один конверт вона вклала кілька фотографій. І написала ось що:

Милий Джейкобе, у нас тут нарешті стало цікаво. Пам’ятаєш людей на виставці в підвалі, тих, про кого Бентам казав, що то воскові фігури? Виявилося, що він брехав. Він викрав їх із різних контурів і за допомогою порошку Матінки Пилок тримав у стані анабіозу. Ми тепер думаємо, що він намагався запустити свою машину, використовуючи замість акумулятора різних дивних людей. Але до твого порожняка нічого не працювало. А Матінка Пилок зізналася, що їй було про це відомо, ось чому вона так дивно поводилась. Я думаю, Бентам її шантажував чи погрожував убити Рейналдо, якщо вона йому не допомагатиме. Хай там як, але вона допомогла нам усіх розбудити й розвести по їхніх контурах. Скажи, божевілля якесь?

А ще ми використовуємо Панконтуркон, щоб досліджувати різні місцини й знайомитися з новими людьми. Пані Сапсан каже, що нам корисно подивитись, як живуть інші дивні в різних куточках світу. В будинку я знайшла фотоапарат, брала його на останню екскурсію і вкладаю кілька своїх фоток. Бронвін каже, ще трохи — і буде з мене майстер!

Шалено за тобою скучила. Я знаю, що я не повинна такого казати… бо це тільки все ускладнює. Але іноді я просто нічого не можу з собою вдіяти. Може, навідаєшся до нас? Я дуже хочу тебе побачити. Чи, може…

Останні слова вона викреслила й натомість написала: «Ой-ой, мене кличе Шарон. Він уже відпливає, а мені треба, щоб цей лист потрапив на пошту сьогодні. Відписуй швидше! З любов’ю, Емма».

І що могло означати те «чи, може», подумав я.

Я пороздивлявся фотографії, які вона вклала в конверт. Ззаду на кожній був опис буквально на кілька рядків. На першому знімку дві дами у вбранні вікторіанських часів стояли перед смугастим наметом під табличкою з написом «ЦІКАВИНКИ». Ззаду Емма приписала: «Пані Боболінк і пані Гагара відкривають виставку для мандрівників, застосовуючи Бентамові старі артефакти. Тепер, коли дивні можуть мандрувати більше, вони стали на цьому непогано заробляти. Багато хто з нас нічого не знає про нашу історію…»

Далі була фотографія кількох дорослих, що спускалися вузькими сходами до пляжу й шлюпки, що гойдалася на хвилях. «На узбережжі Каспійського моря є один чудовий контур, — написала Емма, — і минулого тижня Нім із кількома імбринами подалися туди покататися на човні. Ми з Г’ю та Горацієм пішли з ними, але залишилися на березі. Годі вже з нас човнів, дякую».

На останній фотокартці були нерозділені дівчатка-близнючки з велетенськими бантами у волоссі кольору воронячого крила. Вони сиділи одна біля одної, відтягуючи руками сукні, щоб видно було те місце, в якому їхні тіла з’єднувалися між собою. «Карлотта й Карліта — сіамські близнючки, — повідомляв напис на звороті, — але це не найбільше їхнє дивацтво. Їхні тіла виробляють клей; коли він висихає, то стає міцнішим за бетон. Єнох на нього сів і потім два дні ще ходив, приклеєний до стільця! Він так казився від люті, що я думала, в нього голова трісне. От би ти це бачив…»

Відписав я одразу ж. Що ти мала на увазі під «чи, може»?

Минуло десять днів, а від Емми — ні слуху ні духу. Мене тривожило, що вона могла подумати, ніби забагато вибовкала в листі, забула про нашу «дружню» угоду і тепер дала задній хід. Я навіть сумнівався, що вона підпише наступного листа «З любов’ю, Емма», трьома маленькими словами, яких я завжди так чекав. А за два тижні я вже засумнівався, що наступний лист коли-небудь надійде.

Коли пошта перестала приходити взагалі, я, мов одержимий, виглядав листоношу, та він не показувався вже чотири дні. Отоді я й збагнув — щось не так. Батьки завжди отримували тонни різних каталогів і рахунків. Якомога недбалішим тоном я в них запитав, що за дивина, чому ми останнім часом не одержуємо пошти? Батько пробурмотів щось про національне свято й змінив тему. Після цього мене охопила ще більша тривога.

Загадку було розгадано під час наступного ранкового сеансу в доктора Спенґер, відвідати який запросили й моїх батьків, хоч це було незвично. Вони сиділи напружені й з попелясто-сірими обличчями, навіть світську бесіду підтримувати не могли. Почала Спенґер з простих невинних запитань. Як я почуваюся? Чи не бачив я цікавих сновидінь? Я розумів, що вона підводить до чогось важливого, і зрештою не витримав напруги й невідомості.

— А чому батьки тут? — спитав я. — І чому в них такі обличчя, наче вони щойно з похорону?

Уперше за весь час нашого знайомства незмінна усмішка доктора Спенґер зблякла. Відкривши шухляду письмового стола, вона витягла звідти три конверти.

Листи від Емми. Усі розпечатані.

— Нам треба про це поговорити, — сказала вона.

— Ми ж домовилися, що між нами не буде жодних таємниць, — озвався тато. — Джейкобе, це погано. Дуже погано.

У мене затрусилися руки.

— Це приватне, — я силкувався оволодіти своїм голосом, але мені це погано вдавалося. — Це для мене листи. Ви не повинні були їх читати.

Що там було, в тих листах? Що побачили батьки? То була катастрофа, справжнісінька катастрофа.

— Хто така Емма? — спитала доктор Спенґер. — Хто така пані Сапсан?

— Так нечесно! — закричав я. — Ви вкрали мої приватні листи і влаштували мені засідку!

— На півтону нижче, — порадив батько. — Усе розкрилося. Просто будь чесним, і нам усім легше буде через це пройти.

Доктор Спенґер підняла зі стола фотографію, ту, яку Емма вклала в один з листів.

— Хто ці люди?

Я нахилився вперед, щоб подивитися. На фотографії дві старенькі жіночки сиділи в кріслі-гойдалці, і одна пригортала до себе іншу, наче немовля.

— Гадки не маю, — різко відповів я.

— Тут на звороті є напис, — і вона прочитала: — «Ми шукаємо способи допомогти тим, у кого забрали частку душі. Тісний контакт творить дива. Лише за кілька годин пані Рогодзюб була як новенька імбрина».

«Ем-брина», прочитала лікарка.

— Імм-бринна, — мимохіть виправив я. — «І» має звучати як «і».

— Зрозуміло. — Доктор Спенґер поклала фото на стіл і сперлася підборіддям на переплетені руки. — А що таке… імм-бринна?

Озираючись назад, можна сказати, що, напевно, то було по-дурному, але тоді я почувався загнаним у глухий кут і не вигадав нічого кращого, ніж розповісти всю правду. У них були листи, фотографії, і зрештою всі мої непереконливі історії розлетілись, мов картковий будиночок.

— Вони нас захищають.

Доктор Спенґер зиркнула на моїх батьків.

— Усіх нас?

— Ні. Лише дивних дітей.

— Дивних дітей, — повільно повторила доктор Спенґер. — І ти вважаєш себе одним з них.

Я простягнув руку.

— Віддайте мені листи.

— Ти їх отримаєш. Але спершу нам треба поговорити.

Я склав руки на грудях. Вона розмовляла зі мною так, наче ай-к’ю в мене був сімдесят, не більше.

— Чому ти думаєш, що ти дивний?

— Бо я бачу те, чого не бачать інші люди.

Краєм ока я помітив, як бліднуть батьки. Для них це був сильний удар.

— У листах ти згадуєш якийсь… Пан…контуркон? Що ти можеш мені про нього розказати?

— Не я писав ті листи. То Емма.

— Авжеж. Тоді змінимо ракурс. Розкажи мені про Емму.

— Докторе, — втрутилася мама, — мені здається, не варто заохочувати…

— Пані Портман, прошу вас. — Доктор Спенґер застережно підняла руку. — Джейкобе, розкажи мені про Емму. Це твоя дівчина?

Татові брови поповзли вгору. У мене ще ніколи не було дівчини. Я навіть на побаченні жодного разу не був.

— Мабуть, була моєю дівчиною. Але потім ми ніби як… узяли паузу.