Доктор Спенґер щось занотувала, а тоді задумливо постукала ручкою об підборіддя.

— А коли ти її уявляєш, то який вона має вигляд?

Я втиснувся в спинку крісла.

— Що ви маєте на увазі — уявляю її?

— О. — Доктор Спенґер склала губи бантиком. Вона зрозуміла, що впорола дурницю. — Я маю на увазі, що…

— Ну все, вистава затягнулася, — сказав батько. — Джейкобе, ми знаємо, що це ти написав ці листи.

Я мало не підскочив у кріслі.

— Що?! Там же не мій почерк!

Батько витяг з кишені листа — того самого, який колись залишила для нього Емма.

— Це теж написав ти, правда? Почерк той самий.

— Ні, теж Емма! Подивися, вона його підписала своїм ім’ям! — я хотів вихопити в батька листа, але він його відвів назад.

— Іноді нам так сильно чогось хочеться, що ми уявляємо, ніби це насправді існує, — сказала доктор Спенґер.

— Ви мене божевільним вважаєте? — прокричав я.

— У моєму кабінеті цього слова ніхто не вживає, — запевнила доктор Спенґер. — Джейкобе, будь ласка, заспокойся.

— А як же марка на конверті? — не вгавав я, показуючи на листи, що лежали перед Спенґер на столі. — Вони всі з Лондона!

Батько зітхнув.

— Минулого семестру в школі ти вивчав «Фотошоп». Я, може, й старий, але знаю, як легко підробити марки.

— А фотографії? Їх я теж підробив?

— Вони дідусеві. Я впевнений, що вже бачив їх раніше.

Голова в мене йшла обертом. Відчуття було таке, що мене викрили, зрадили, страшенно зганьбили. А потім я перестав говорити, бо все, що я казав, наче тільки утверджувало їх у думці, що я збожеволів.

Я сидів і кипів од злості, поки вони обговорювали мене так, ніби мене й нема в кімнаті. Доктор Спенґер поставила мені новий діагноз — «радикальна втрата зв’язку з реальністю» і сказала, що ці «дивні» — частина світу галюцинацій, який я створив для себе сам, та ще й уявну подружку вигадав. Оскільки я дуже розумний, то багато тижнів у мене виходило вдавати, ніби я цілковито нормальний, але ці листи доводять, що до зцілення ще далеко. Я навіть можу бути небезпечним сам для себе. Вона порадила одразу ж, не зволікаючи ні хвилини, відправити мене в «стаціонар» на «реабілітацію і нагляд» — як я зрозумів, психіатри так завуальовано називають «дурку».

Вони вже все розпланували.

— Лише на тиждень-два, не більше, — сказав батько. — Це чудова клініка, надзвичайно дорога. Вважай, що це будуть маленькі канікули.

— Віддайте мої листи.

Доктор Спенґер поклала їх назад у теку.

— Вибач, Джейкобе, — сказала вона. — На нашу думку, буде краще, якщо вони залишаться в мене.

— Ви мені збрехали! — я підскочив до її стола й спробував забрати листи, але Спенґер відреагувала блискавично й відстрибнула з текою в руках. Батько закричав і схопив мене, а вже наступної миті в двері ввалилися двоє моїх дядьків. Весь цей час вони чекали в коридорі. Особисті охоронці, на випадок, якщо я схочу втекти.

Усі разом вони відвели мене на паркувальний майданчик, до машини. Мама нервово пояснила, що дядьки поживуть із нами кілька днів, поки в клініці для мене не звільниться палата.

Вони боялися лишатися зі мною наодинці. Мої рідні батьки. А потім відправлять мене туди, де я вже буду головним болем якихось чужих людей. У клініку. Наче я ліктя ушкодив і його треба перев’язати. Називаймо речі своїми іменами: то лікарня для душевнохворих, нехай навіть і дорога. Там я точно не зможу вдавати, ніби проковтнув пігулки, а потім їх випльовувати. Там я вже не обдурю лікарів історійками про дезорієнтацію і втрату пам’яті. Мене накачуватимуть нейролептиками й сироваткою правди, доки я не розповім їм усе до останньої найдрібнішої детальки про царство дивних. І остаточно переконавшись, що я схибнувся і виправити це вже не можна ніяк, вони не матимуть іншого вибору, крім замкнути мене в повстяній кімнаті й змити ключ в унітаз.

У мене попереду маячив повний і безповоротний гаплик.

Упродовж наступних кількох днів за мною наглядали, мов за злочинцем; у сусідній кімнаті завжди чергував хтось із батьків і дядьків. Усі чекали дзвінка з клініки. Судячи з усього, то був популярний заклад, але щойно там звільниться місце, тобто будь-якого дня, мене швиденько туди відпровадять.

— Ми навідуватимемо тебе щодня, — пообіцяла мама. — Джейкобе, це лише на кілька тижнів, даю тобі слово.

Лише на кілька тижнів. Ага, аякже.

Я намагався апелювати до їхнього здорового глузду. Благав звернутися до графолога, щоб довести, що то не мій почерк. Та коли це не допомогло, я повністю змінив тактику. Визнав, що сам писав ті листи (хоч то, звісно, була й неправда), сказав, що тепер усвідомив — я все це вигадав, немає ні дивних дітей, ні імбрин, ні Емми. Це їх потішило, але думки не змінило. Згодом я почув, як вони шепочуться, й дізнався, що забезпечити мені місце в списку очікування вони можуть, тільки якщо заплатять за перший тиждень лікування в клініці, дуже дорогій клініці, наперед. Отже, вороття не було.

Я зважував можливості втечі. Вкрасти ключі від машини й накивати п’ятами. Але рано чи пізно мене однаково зловлять і тоді взагалі буде непереливки.

У моїх фантазіях на порятунок приходила Емма. Я навіть написав листа, в якому розповів їй, що сталося. Але відправити його не міг ніяк. Навіть якби зміг прокрастися до поштової скриньки непоміченим — листоноша все одно більше не приходив до нашого будинку. Та якби вона й отримала мого листа, що б це змінило? Я застряг у теперішньому, дуже далеко від контуру. Вона б не прийшла.

Третього вечора, вже у відчаї, я непомітно спер татів телефон (мені електронними пристроями користуватися більше не дозволялося) і відправив з нього імейла Еммі. Ще до того, як зрозуміти, що вона й комп’ютер — несумісні, я створив для неї електронну скриньку — firegirl1901@gmail.com, але вона так затято цим усім не цікавилася, що я ні разу їй туди не писав, і навіть пароля їй не повідомив. Лист у пляшці, викинутий у море, і той би швидше до неї дійшов. Але це був мій єдиний шанс.

Дзвінок пролунав наступного вечора: для мене з’явилося місце. Мої сумки вже давно були зібрані й чекали свого часу. Не мало значення, що вже пробило дев’яту вечора чи що до клініки було дві години їхати машиною. Вирушати ми повинні були негайно.

Ми повантажилися в «універсал». Батьки сіли спереду, а мене причавили між собою дядьки ззаду, неначе боялися, що я можу на ходу вискочити з машини. Насправді я міг би. Та коли загуркотіли, відчиняючись, гаражні двері й тато завів машину, крихітний промінець надії, яку я в собі плекав, почав гаснути. Ані найменших шансів на порятунок у мене тепер не було. Я не міг ні переконати батьків, ні втекти, хіба що бігтиму до самого Лондона, але все одно потрібен паспорт і гроші, і ще інші різні неможливі штуки. Ні, доведеться терпіти. Але на долю дивних випадали й гірші випробування.

Ми заднім ходом виїхали з гаража. Тато увімкнув фари, потім радіо. Рівна безперервна діджейська балаканина заповнила собою увесь салон. Понад пальмами, що росли на краю подвір’я, сходив місяць. Я похилив голову й заплющив очі, намагаючись загнати назад страх, що поволі мене паралізував. Може, силою бажання вдасться перенестися деінде. Може, я зникну.

Ми рушили. Під колесами хрускотіли потрощені мушлі, якими була встелена наша під’їзна доріжка. Дядьки обабіч мене перемовлялися — щось про спорт. Хотіли розрядити ситуацію. Я змусив себе не слухати.

Мене тут немає.

Ми ще не виїхали на проїжджу частину, але машина різко зупинилася.

— Це ще що таке? — почув я батьків голос.

Він посигналив, і я широко розплющив очі. Але побачене лише зайвий раз переконало мене, що я силою волі занурився в сон. Перед нашою машиною, перекриваючи доріжку й світячись у сяйві наших фар, вишикувалися всі мої дивні друзі: Емма, Горацій, Єнох, Оливка, Клер, Г’ю, навіть Мілард — а перед ними, в пальті й із саквояжем у руці, стояла пані Сапсан.

— Не зрозумів. Що тут відбувається? — зачудовано промовив один з моїх дядьків.