— Ага, Френку, це що за чортівня? — спитав другий.

— Не знаю, — відповів батько й опустив скло. — Ану геть з моєї доріжки! — прокричав він.

Карбуючи крок, пані Сапсан підійшла до дверцят водія.

— Ми не підемо. Будь ласка, вийдіть iз автомобіля.

— Ви хто така? — спитав батько.

— Альма Ле Фей Сапсан, тимчасова голова Ради імбрин і директриса цих дивних дітей. Ми вже зустрічалися раніше, хоча навряд чи ви пам’ятаєте. Діти, привітайтеся.

У батька відвисла щелепа, а мама стала дихати часто-часто. Діти помахали руками, Оливка левітувала, Клер відкрила рота на потилиці, Мілард — костюм без тіла — покрутився на місці, а Емма, ідучи до відчиненого вікна з боку мого батька, запалила в долоні вогник.

— Здрастуйте, Френку! — мовила вона. — Я Емма. Ми з вашим сином — добрі друзі.

— Бачите? — спитав я. — Я ж вам казав, що вони існують!

— Френку, забери нас звідси! — пронизливо заверещала мати і вдарила його по плечу.

Доти батько сидів, мов закляклий, але після цього наліг на клаксон і вдарив ногою по педалі газу. З-під колес бризнули мушлі, й машина рвонула вперед.

— СТІЙ! — закричав я, бо ми помчали просто на моїх друзів. Вони всі порснули в обидва боки — всі, крім Бронвін. Дівчина просто вперлася для надійності ногами, виставила вперед руки й ухопила нашу машину спереду. Нас інерцією кинуло вперед, і авто спинилося. Колеса марно крутилися в повітрі, а мама й дядьки аж завили від жаху.

Машина заглухла. Фари згасли, затих двигун. Поки мої друзі оточували її з усіх боків, я спробував переконати рідних заспокоїтися.

— Не бійтеся, це мої друзі, вони вам нічого не зроблять.

Дядьки зомліли, їхні голови безсило похилилися на мої плечі. А материні крики мало-помалу стихли до схлипувань. Знервований тато сидів з широко розплющеними очима.

— Здуріти здуріти здуріти можна, — усе бурмотів він собі під носа.

— Залишайтеся в машині, — попередив я. Потім простягнув руку над непритомним дядьком, відчинив дверцята, переліз через нього й вискочив надвір.

Ми з Еммою бурхливо обійнялися: стиснули одне одного міцно й кружляли до запаморочення. Від хвилювання я навіть говорити не міг.

— Що ти… як ви…

Я весь тремтів і досі думав, що сплю.

— Я отримала твого електричного листа! — радісно відповіла вона.

— Мого… імейла?

— Так, не знаю, як там воно називається! Від тебе довго не було звістки, я стала хвилюватися, а потім згадала про ту машинну скриньку, яку ти для мене зробив. Горацій відгадав твій пароль, і…

— Ми вирушили одразу ж, як дізналися, — дивлячись на моїх батьків, пані Сапсан осудливо похитала головою. — Я дуже розчарована, але не скажу, що надто здивована.

— Ми прийшли тебе врятувати! — гордо промовила Оливка. — Як ти нас врятував!

— Я дуже радий вас бачити, — сказав я. — Але хіба вам не пора вже вертатися? Ви ж постарієте!

— А ти не читав моїх останніх кількох листів? — спитала Емма. — Я ж усе пояснила…

— Їх забрали батьки. Прочитали і страшно перелякалися.

— Що? Який жах! — Емма сердито зиркнула на батьків. — Щоб ви знали, це крадіжка! Та байдуже. Ми зробили дивовижне відкриття!

— Тобто я зробив дивовижне відкриття, — уточнив Мілард. — А все завдяки Перплексусу. Я багато днів сушив собі голову, як повернути його до контуру через Бентамову химерну машину. За цей час Перплексус повинен був стрімко постаріти. Але не постарів. Більше того — в нього волосся знову стало чорним! Отоді я й зрозумів, що з ним щось відбулося, коли він був із нами в Абатоні. Повернувся його справжній вік. Коли імбрини зруйнували контур, то його годинник перевівся назад і повернулася молодість, хоч насправді йому вже п’ятсот сімдесят один рік.

— І не лише в Перплексуса годинник перевівся, — схвильовано пояснювала далі Емма, — але й у нас усіх! У тих, хто того дня був у Абатоні!

— Очевидно, це побічний ефект від руйнування контуру, — сказала пані Сапсан. — Вкрай небезпечний фонтан молодості.

— То це означає… що ви не постарієте стрімко? Ніколи?

— Не швидше за тебе! — розсміялася Емма. — Старітимемо день у день.

— Це ж… дивовижно! — радість накрила мене з головою, але я силкувався осягнути все. — А я точно не сплю?

— Точніше не буває, — підтвердила пані Сапсан.

— Джейкобе, а можна нам трошки погостювати? — до мене підстрибом підійшла Клер. — Ти казав, що чекатимеш нас.

— Я вирішила, що в нас будуть канікули, — сказала пані Сапсан ще до того, як я встиг відповісти. — Діти майже нічого не знають про двадцять перше століття. До того ж цей будинок здається набагато комфортабельнішим за стару діряву Бентамову мишоловку. Скільки тут спалень?

— Е-е… здається, п’ять.

— Так, тоді вистачить. Цілком достатньо буде.

— А що робити з батьками? І з дядьками?

Глянувши на машину, пані Сапсан махнула рукою.

— Твоїм дядькам ми легко витремо пам’ять. А щодо батьків… я вважаю, що кота вже випущено з мішка, як-то кажуть. Доведеться певний час за ними поспостерігати, тримати на короткому повідці. Але якщо якихось двох нормальних і можна навчити бачити світ нашими очима, то це батьків великого Джейкоба Портмана.

— А ще сина й невістку великого Абрахама Портмана! — додала Емма.

— Ви… ви знали мого батька? — несміливо спитав тато, виглядаючи на нас у вікно машини.

— Я любила його, як сина, — відповіла пані Сапсан. — Так, як люблю тепер Джейкоба.

— Вони в нас трохи погостюють, — сказав я. — Можна?

Татові очі стали круглими, і він сахнувся.

— Це… ну… краще спитай у мами…

Вона зіщулилася на пасажирському сидінні, затуляючи долонями очі.

— Мам? — покликав я.

— Ідіть геть, — відповіла вона. — Просто йдіть геть. Усі!

Пані Сапсан нахилилася до неї.

— Пані Портман, подивіться на мене, будь ласка.

Мама визирнула крізь розчепірені пальці.

— Насправді вас тут нема. Я забагато вина за вечерею випила, от і все.

— Запевняю вас, ми справжні, з плоті й крові. Може, зараз вам і важко в це повірити, але зрештою ми подружимося.

Мама відвернулася.

— Френку, пошукай іншу хвилю. Мені не подобається ця передача.

— Добре, люба, — мовив тато. — Синку, я думаю, краще буде, е-е… е-е… — а тоді він заплющив очі й підняв скло.

— А як ви думаєте, в них не поїде дах? — спитав я у пані Сапсан.

— Вони прийдуть до тями й звикнуть, — відповіла вона. — Просто деяким потрібно трохи більше часу, ніж іншим.

Усі разом ми пішли до мого будинку. Сходив ясний місяць, вітер ворушив пальми, у спекотній нічній темряві співали цикади. Бронвін штовхала заглухлу машину (досі з моїми батьками в салоні) слідом за нами. Я йшов, тримаючи за руку Емму, і від думок про все, що сталося, досі йшла обертом голова.

— Але одного я зрозуміти не можу, — сказав я. — Як ви сюди потрапили? І так швидко?

Я спробував уявити, як дівчинка з ротом на потилиці й хлопчик з роєм бджіл, що кружляють навколо його голови, проходять митний контроль в аеропорту. А Мілард: вони його потайки на літак провели? І де вони взагалі паспорти роздобули?

— Нам пощастило, — відказала Емма. — Одна з Бентамових кімнат вела в контур за сто миль звідси.

— Там якесь огидне болото, — додала пані Сапсан. — Крокодили й грязюки по коліно. Гадки не маю, що мій брат хотів там знайти. Зате звідти я змогла влаштувати нам вихід у теперішнє, а вже після цього залишалося зовсім трохи — сісти на два автобуси й пройти пішки три та половину милі. Уся ця подорож забрала в нас менше доби. Думаю, не варто й згадувати про те, що ми втомилися й нас мучить спрага.

Ми підійшли до парадного ґанку. Пані Сапсан вичікувально подивилася на мене.

— Точно! Здається, в холодильнику є напої…

Я навпомацки вставив у двері ключ і відімкнув їх.

— Гостинність, пане Портман, де ваша гостинність? — і пані Сапсан першою зайшла в будинок, здіймаючи за собою легенький вітерець. — Діти, залишаємо взуття надворі, ми вже не в Диявольському Акрі!