— Ця поїздка може стати переломним моментом для вашого сина, — якось сказав він моєму батьку після чергового сеансу психотерапії. — Оте місце було настільки міфологізоване його дідом, що для демістифікації цієї легенди вашому сину конче необхідно особисто відвідати той острів. Там він переконається, що то є звичайне і аж ніяк не містичне місце, і фантазії діда втратять для вашого сина всю свою силу. Ця поїздка може стати дуже ефективним засобом подолання хворобливих фантазій за допомогою реалій.

— Але ж мені здавалося, що насправді мій син не вірив у всі ці дурниці, — сказала мати, обертаючись до мене. — Хіба ж не так, Джейку?

— Так, мамо, так, — заспокоїв я її.

— Свідомо він справді не вірить у них, — підтвердив лікар Голан. — Але вся річ у його підсвідомості — ось що призводило й призводить до нинішніх проблем з вашим сином. Підсвідомість породжує тривогу й кошмарні сни.

— То ви гадаєте, що поїздка на острів допоможе йому? — перепитала моя мати, глянувши на нього примруженими очима так, немов приготувалася почути неприховану правду. Стосовно того, що мені слід чи не слід робити, слово лікаря Голана було для батьків законом.

— Так, я в цьому переконаний, — відповів він.

Цих слів було достатньо, щоби остаточно переламати ситуацію на мою користь.

Далі все пішло як по маслу і напрочуд швидко. Були придбані авіаквитки, складені розклади і розплановані плани. Ми з батьком вирушали на три тижні на острів наприкінці червня. Мені здалося, що то занадто тривалий термін, але батько заявив, що саме стільки часу він потребує для того, щоб досконально дослідити пташині колонії. Я гадав, що мамця заперечуватиме — аж три тижні! — але чим ближче до часу поїздки, тим більшою була її радість за нас.

— Це ж треба — двоє моїх чоловіків вирушають у велику пригодницьку подорож! — час від часу повторювала вона, сяючи від захвату.

Мені її ентузіазм і справді здавався зворушливим та щирим, допоки одного вечора я не підслухав, як вона базікала по телефону з подругою, розводячись про те, як вона нарешті «зможе пожити своїм колишнім життям», і що їй аж три тижні не доведеться панькатися з двома безпорадними дітьми.

«І я тебе люблю — як і ти мене» хотілося сказати мені з сарказмом, але вона говорила не зі мною, мене не бачила, і тому я промовчав. Я й справді любив її, але здебільшого тому, що любити свою матір вважається за належне, а не тому, що вона була однією з тих жінок, до якої я відчув би сильну симпатію, стрівши її на вулиці. Втім, такого не сталося б у принципі, бо вона їздить на авто, а вулицею ходять лише незаможні люди.

Упродовж тритижневого вікна, що випало між закінченням школи та початком поїздки, я зробив усе, щоби перевірити в Інтернеті — чи, бува, не значиться пані Сапсан серед живих, але безрезультатно. Припускаючи, що вона й досі жива, я сподівався зв’язатися з нею телефоном і хоча би попередити про наш приїзд, але невдовзі виявилося, що на острові Кернгольм телефону не мав майже ніхто. Я знайшов один-єдиний номер на увесь острів, і на нього подзвонив.

На з’єднання пішла хвилина, у лінії чулися сичання та тріскіт, вони то припинялися, то знову оживали, тож я мало не фізично відчув кожну милю відстані, яку долав мій дзвінок. Нарешті я почув отой дивний суто європейський гудок: «Уа-а-ап, уа-а-ап!» і слухавку взяв якийсь чолов’яга, що, як я міг судити, був добряче напідпитку.

— Волоцюжна діра слухає! — загорлав він. Потім на задньому фоні почувся якийсь жахливий гармидер, типу того, що зчиняється у розпал студентської гулянки. Я спробував назватися, але він, здавалося, мене не розчув.

— Діра слухає! — знову загорлав чоловік. — Хто питає? — Та не встиг я хоч щось сказати, як він відірвав трубку від рота і на когось заволав: — Я сказав стуліть пельки, пришелепки чортові! Я по телефону роз…

І в цю мить зв’язок перервався. Я просидів з хвилину, отетеріло притиснувши слухавку до вуха, а потім поклав її. І не завдав собі клопоту повторним дзвінком. Якщо єдиний телефон на Кернгольмі встановлений у лиховісному лігві під здогадною назвою «Волоцюжна діра», то про решту острова годі й казати. Невже моя перша поїздка до Європи перетвориться на нескінченне уникання п’янючих маніяків і спостерігання, як птахи випорожнюють свої кишки на скелястих берегах острова? Можливо, що так. Але якщо це означатиме й остаточне розкриття таємниці мого діда, після чого я зможу повернутися до звичайного непоказного життя, то заради цього можна перетерпіти все, що мені трапиться.

Туман огортав нас щільною завісою. Коли капітан заявив, що ми майже прибули, то спершу мені здалося, наче він жартує, бо все, що я спромігся бачити з хиткої палуби порома, — це нескінченну сіру портьєру. Вчепившись пальцями в поруччя, я витріщався на зелені хвилі й думав про риб, яким, можливо, пощастить ласувати моїм сніданком, а батько стояв поруч зі мною в безрукавці і тремтів від холоду.

Я й гадки не мав, що в червні може бути так холодно й вогко, і сподівався — заради себе й батька, — що наша виснажлива півторадобова подорож, яку ми витримали, щоб заїхати так далеко (три літаки, дві затримки рейсу, короткий сон на брудних вокзалах під час пересадок, а тепер оця нескінченна подорож поромом, від якої кишки вивертало), подарує очікуваний результат. Раптом мій батько скрикнув: «Поглянь!» Я підняв голову і побачив, як перед нами зі схожого на сірий брезент туману виринула височенна скеля.

То був острів мого діда. Примарно бовваніючи в тумані, охоронюваний мільйоном верескливих птахів, він скидався на таку собі середньовічну фортецю, споруджену гігантами. Я поглянув угору на прямовисні скелі — і ідея про те, що це острів зачаклований, видалася мені не такою й абсурдною.

Моя нудота начебто щезла. А татко носився туди-сюди, прикипівши поглядом до птахів, що кружляли над нами; він був схожий на маленького хлопчика в очікуванні різдвяних подарунків.

— Ти лишень поглянь, Джейкобе! — скрикнув він, тицяючи пальцем на зграйку птахів над нашими головами. — Це ж буревісник звичайний!

Ми наближалися до скель, і я помічав під водою якісь химерні обриси. Член екіпажу, який проходив повз мене, побачив, як я витріщився на них, перегнувшись через поруччя, спитав:

— Ти що, ніколи не бачив затонулих кораблів?

Я обернувся.

— Та невже?

— Увесь прилеглий район — це справжній корабельний цвинтар. Недарма ж казали колись старі морські вовки: «Мис Твікст Гартленд і затока Кернгольм-бей — це могила для моряка і вночі, і вдень!»

У ту мить ми пройшли повз затонуле судно. Воно лежало близько до поверхні води, а його зеленуватий корпус виднівся так чітко, що, здавалося, воно ось-ось вирине з води, як той зомбі з неглибокої могили.

— Ось бачиш отой корабель? — спитав моряк, показуючи на те судно. — Його потопив підводний човен, це правда.

— Невже підводні човни запливали аж сюди?

— Зграями. Все Ірландське море аж кишіло німецькими субмаринами. Б’юся об заклад, якщо підняти всі торпедовані ними кораблі, то набереться чималенький військово-морський флот.

І щоби посилити враження від сказаного, моряк красномовно насупив брови і з усмішкою пішов геть.

Я підтюпцем перебіг з носа на корму і провів поглядом потонулий корабель, аж поки той не зник у пінистому сліді нашого порома. А потім, щойно я замислився, чи не знадобиться нам альпіністське спорядження, щоби вибратися на острів, як його скелі розступилися і знизилися нам назустріч. Ми обігнули мис і ввійшли до скелястої затоки у формі півмісяця. Віддалік я помітив маленьку бухту, де підстрибували на хвилях барвисті риболовецькі човни, а за нею, в зеленій чаші острова, виднілося невелике містечко. Клаптики полів, всіяні подекуди цятками овець, тягнулися пагорбами вгору аж до високого кряжа, за який вчепилася схожа на бавовняну ширму стіна хмарин. Краєвид був надзвичайний. Такої гарної місцини я ще ніколи в житті не бачив. Коли пором, чмихаючи двигуном, поволі увійшов до затоки, я відчув приємне передчуття пригоди, немов побачив нерозвідану землю, позначену на карті лише блакитними обрисами.