Пором пришвартувався, і ми знесли наші пожитки на берег. Придивившись, я помітив, що, як і більшість предметів, те місто виявилося не таким гарним, як здалеку. Вздовж невеличкої мережі багнистих, всипаних гравієм вулиць тягнулися білені будиночки — такі дивовижні й незвичайні, за винятком супутникових антен, що стирчали на їхніх дахах. Острів Кернгольм розташовувався надто далеко і був надто малозначущим, щоби прокладати сюди силові кабелі з материка, тому на кожному розі лютими осами гуділи смердючі дизельні генератори, що гармонійно поєднувалося з гуркотом тракторів — єдиним видом колісного транспорту на острові. На околицях містечка виднілися старезні покинуті будинки без дахів — як ознаки скорочення населення, бо молодь острова виїжджала геть, приваблювана деінде більш ефектними та багатообіцяльними перспективами за традиційні рибальство та фермерство, якими місцеві мешканці займалися вже кілька сторіч.

Ми тягнули на собі свої пожитки, видивляючись щось типу готелю під назвою «Попівська хата», де мій батько замовив нам номер. Я уявив собі старезну церкву, переобладнану на пансіон — нічого особливого, було б де переспати після спостереження за птахами чи ходіння по слідах мого діда. Кілька разів ми питали у місцевих мешканців дорогу, але у відповідь ті лише кидали на нас знічені погляди.

— Вони розмовляють англійською чи ні? — вголос здивувався мій батько. Моя рука страшенно заболіла від надмірної ваги валізи, коли ми вийшли на церкву. Нам здалося, що ми нарешті знайшли, що шукали, аж поки не зайшли всередину. Там ми побачили, що то справді була переобладнана церква, але переобладнали її під невеличкий тьмяний музейчик, а не під пансіон.

У кімнаті, завішаній старими рибальськими сітками та овечими шкурами, ми знайшли куратора, що працював тут неповний день. Його обличчя просяяло, але вмить згасло, щойно він дізнався, що ми лише заблукали.

— Напевне, ви шукаєте «Попівську нору», — підказав нам куратор. — То єдина споруда на острові, де здаються номери.

І чоловік дав нам кілька порад, як знайти дорогу, говорячи з якимось ритмічним акцентом, котрий мені страшенно сподобався. Я любив слухати, як говорять валлійці, навіть якщо я не розумів половину зі сказаного. Батько подякував чоловіку і вже приготувався піти, але я, побачивши доброзичливе бажання куратора допомогти нам, трохи затримався і поставив йому ще одне запитання.

— А де тут можна знайти старий дитячий притулок?

— Старий що? — примружено поглянув він на мене.

На якусь жахливу мить мені подумалося, що ми приїхали не на той острів або ще гірше: отой притулок виявився ще одною дідовою фантазією.

— На вашому острові колись був притулок для дітей-біженців, еге ж? — спитав я. — Під час війни? Такий великий будинок?

Куратор замислено прикусив губу, немов роздумуючи — допомагати мені чи відразу ж відкараскатися від усього цього. Та, зрештою, він мене пожалів.

— Не знаю стосовно біженців, — відповів нарешті він, — але мені здається, що я знаю місце, про яке ви кажете. Воно ген там — на протилежному боці острова, за болотом та лісом. Але на вашому місці я не плентався б туди сам. Варто лишень трохи відхилитися від стежини — і більше вас ніхто й ніколи не побачить: можна послизнутися на мокрій траві чи овечому кізяку і беркицьнутися в провалля.

— Дякую, що попередили, — сказав татко. — Обіцяй мені, що ніколи не підеш туди сам-один.

— Гаразд, гаразд.

— А що саме цікавить вас там? — спитався чоловік. — Бо цей будинок не позначений на туристичній карті.

— Та так — невеличка справа, пов’язана з нашим генеалогічним деревом, — пояснив батько, затримавшись у дверях. — Мій батько у дитинстві провів там кілька років. — Я побачив, що він ретельно уникає будь-яких згадок про психіатрів та померлого діда. Іще раз подякувавши чоловікові, він швидко витягнув мене на вулицю.

Йдучи за вказівками куратора, ми повернулися тією самою дорогою, аж поки не опинилися перед похмурою статуєю, викарбуваною з чорного граніту. То був пам’ятник під назвою «Жінка чекає», присвячений всім загиблим у морі острів’янам. Зі скорботним обличчя та жінка стояла, простягнувши руки до бухти, що була на відстані кількох кварталів; а ще її руки простягалися до «Попівської нори», розташованої прямісінько через дорогу. Я не знавець готелів, але одного погляду на вицвілу й потріпану вітрами вивіску було достатньо, щоб виснувати: наше перебування у «Норі» навряд чи нагадуватиме життя в чотиризірковому готелі, де вдячна адміністрація залишає постояльцям на подушках м’ятні льодяники та інші солодощі. У верхній частині вивіски величезними друкованими літерами було написано: «ВИНО, ПИВО, МІЦНІ НАПОЇ». Нижче, вже скромнішими літерами, додали: «Добра їжа». А внизу, від руки, немов поспіхом пригадавши, хтось написав: «Номери в оренду». Літера «И» в слові «номери» кудись зникла, і тому було незрозуміло, одна кімната здається чи декілька. Коли ми підтягували наш багаж до дверей, а батько щось стиха бурмотів про шахраїв та недобросовісну рекламу, я озирнувся на «Жінку чекає», і мені спало на думку: «А може, то вона чекає, що їй хтось випити принесе?»

Насилу пропхавши наші торби у двері, ми раптом опинилися в тьмяному барі з низькою стелею, і від несподіванки закліпали очима. Коли мої очі звикли до напівтемряви, я збагнув, що слово «нора» було досить точною характеристикою цього закладу: малесенькі вітражі пропускали світла достатньо для того, щоби знайти пивний кран і не перечепитися через столи та стільці. Столи, подерті та хиткі, більше годилися на дрова. Навіть у таку ранню годину бар був наполовину заповнений відвідувачами — чоловіками різного ступеня сп’яніння; вони сиділи, звісивши голови, немов у молитві, над келихами з янтарною рідиною.

— Ви, напевне, прийшли орендувати номер? — поцікавився чоловік за шинквасом. Він хутко підійшов до нас і потиснув нам руки. — Мене звуть Кев, а ото — мої хлопці. Поздоровкайтеся, хлопці!

— Привіт, — промимрили вони, закивавши над своєю випивкою.

Ми пішли слідком за Кевом вузькими сходами до номера люкс (літера «и» таки відпала недарма — тут був лише один номер люкс), який милосердно й поблажливо називався таким, що має базові зручності. У номері були дві спальні, їдальня та житлова кімната, а це означало, що в ній був один стіл, одна побита міллю софа та одна газова плитка. Як заявив Кев, туалет функціонував більшу частину часу, «та коли з ним щось трапиться, то завжди можна скористатися старим і надійним пристроєм». І з цими словами Кев кивнув у бік мобільного біотуалету, зручно розташованого так, що його було видно з вікна моєї спальні.

— Ага, а ще вам знадобиться ось це, — додав Кев, витягаючи з шафки дві гасові лампи. — Генератори зупиняються о десятій вечора, оскільки доставляння пального до острова морем влітає в чималу копієчку, тому вам доведеться або рано лягати, або звикати до свічок та гасових ламп. — З цими словами Кевін вишкірився. — Сподіваюся, наші умови не здадуться вам аж надто середньовічними.

Ми запевнили його, що нужник у дворі та гасові лампи — це те, що треба, класна екзотика, навіть дещо романтично, так, сер, аякже — це додає певної пікантності, і після цього він повів нас униз, до завершальної стадії нашого турне.

— Ми ласкаво запрошуємо вас харчуватися отут, — сказав Кевін, — і я сподіваюся, що ви скористаєтеся моїм запрошенням з огляду на те, що тут більше нема де поїсти. Якщо вам треба буде зателефонувати, то ми маємо отам в кутку телефон-автомат. Втім, інколи до нього утворюється чималенька черга, оскільки мобільний зв’язок сюди не сягає, тож перед вами — єдиний стаціонарний телефон на всьому острові. Ми — свого роду монополісти: їжа тільки у нас, номери тільки у нас, і телефон теж тільки у нас. — І Кев, закинувши назад голову, розсміявся — довго і гучно.

«Єдиний телефон на острові». Я поглянув на нього — він містився у телефонній будці, тому для конфіденційності можна зачинити дверцята. Точнісінько як у старих фільмах. І тут мене охопив жах, бо я збагнув, що саме отут шаленіла ота оргія, тут гуділа ота гулянка, яку я почув по телефону, коли дзвонив на острів кілька тижнів тому. Оце й була та сама «волоцюжна діра». Авжеж, діра.