Кев віддав батьку ключі до нашого номера.

— Якщо виникнуть якісь запитання, — сказав він, — то ви вже знаєте, де мене знайти.

— У мене вже виникло питання, — озвався я. — А що таке «Попівська нора»?

Чоловіки у барі вибухнули сміхом.

— Ну як тобі пояснити. Це просто нора для священиків, — сказав один із них, і решта розреготалися ще голосніше.

Кев підійшов до латки з кривих дощок у підлозі саме біля каміна, де спав шолудивий пес.

— Ось тут, — сказав він, постукавши черевиком по латці, яка виявилася лядою в підлозі, — ось тут сотні років тому, коли бути католиком означало, що вас запросто можуть повісити на гілляці, ховалися від небезпеки церковники. Якщо у пошуках католиків сюди заявлялися горлорізи королеви Єлизавети, ми ховали всіх, кому загрожувала небезпека, в отаких маленьких затишних місцинках, які називалися «попівськими норами». — Мене вразило, як він сказав «ми», наче особисто знав тих острів’ян, котрі померли сотні років тому.

— І справді — зручна й затишна місцина! — вигукнув один із завсідників бару. — Напевне, їм було тут так тепло й затишно, що вони напивалися до поросячого вереску!

— Може, воно й так, але як не напиватися до всирачки, коли мисливці за католиками щодня могли підвісити тебе на гілляці, мов тараньку! — озвався інший пияк.

— Слухайте-но, хлопці! — сказав перший чоловік. — Випиймо за Кернгольм! Най він завжди буде нашою непохитною скелею-притулком!

— За Кернгольм! — хором гукнули завсідники і всі разом підняли свої склянки.

Виснажені та отетерілі від різкої зміни часових поясів, ми повкладалися рано, чи то пак, полягали у ліжка і понакривали голови подушками, щоби не чути тієї жахливої какофонії, яка лунала крізь дошки долівки, а в якусь мить стала такою гучною, що я підскочив на ліжку, гадаючи що то до кімнати увірвалися гуляки. А потім, напевне, годинник вдарив десяту, бо генератори чмихнули і враз замовкли, а разом із ними замовкла й музика внизу і згасли вуличні ліхтарі, що світили мені у вікно. Раптом мене, немов коконом, огорнула благословенна й мовчазна темрява, і лишень шепіт далеких хвиль нагадував мені про те, де я опинився.

Уперше за багато місяців я провалився в глибокий, вільний від кошмарів сон. Натомість мені наснився мій дід, коли він був іще хлопчиком, наснилася перша ніч, яку він тут провів, — чужинець на чужому острові, під чужим дахом, чужинець, що завдячував своїм життям людям, які розмовляли чужою мовою. Коли я прокинувся, у вікно лилося сонячне світло, і я збагнув, що пані Сапсан урятувала життя не лише мого діда, а й моє життя, і життя мого батька. І сьогодні, якщо мені поталанить, я нарешті зможу подякувати їй за це.

Я спустився до бару і застав там свого батька. Він сидів, притулившись животом до стола, сьорбав каву і протирав свої наворочені супербіноклі. Щойно я всівся, як з’явився Кев з двома тарілками м’яса невідомого походження і грінками.

— Не думав, що ви вмієте смажити грінки, — зауважив я, на що Кев відказав, що він не знає таких харчів, смакові властивості яких не можна покращити підсмажуванням.

За сніданком ми обговорили з батьком наш план на день. То мало бути щось на кшталт розвідувального походу, щоб ознайомитися з островом. Спершу ми обдивимося таткові зони потенційного спостереження за птахами, а потім пошукаємо дитячий притулок. Я поспіхом запхав у себе залишки страви, бо мені кортіло якомога швидше вирушити в дорогу.

Взявши з собою пристойну суму грошей для «підмазування» місцевих мешканців, щоб вони були більш зговірливими, ми покинули бар і пішли через місто, оминаючи трактори і перекрикуючи гуркіт генераторів, аж поки вулиці змінилися полями, а шум позаду нас ущух. День був прохолодний, вітряний — сонце ховалося за гігантськими скупченнями хмар і пробивалося крізь них лише на якусь мить, щоби всипати довколишні пагорби неймовірними променями світла — і це додавало мені енергії та надії. Ми прямували до скелястого узбережжя, де вчора з порома мій татко помітив зграю якихось птахів. Втім, я не знав, як ми туди дістанемось, бо острів мав дещо чашкоподібну форму: пагорби здіймалися угору ближче до його країв і обривалися прибережними стрімчаками, але в цій конкретній точці місцевості отой край був трохи згладжений, і до маленької, схожої на бризку, плями піску біля води вела вузенька стежина.

Ми обережно пробралися до берега, де, здавалося, ціла популяція птахів ляскала крилами, верещала та ловила рибу в припливних калюжках. Я помітив, як розширилися батькові очі.

— Неймовірно, — пробурмотів він, дряпаючи гострим кінцем своєї ручки закам’янілий пташиний послід. — Мені доведеться пробути тут певний час. Ти як — не проти?

Мені вже доводилося бачити такий вираз на його обличчі, я вже знав, що отой «певний час» міг тривати годинами.

— Тоді я сам піду шукати будинок.

— Ні, сам ти не підеш. Ти ж обіцяв.

— Ну тоді я знайду кого-небудь, хто мене туди відведе.

— Кого саме?

— Може, Кев когось знає.

Мій татко поглянув у бік моря, де з купи скелястих валунів стирчав великий іржавий маяк.

— Ти ж знаєш, якою була б відповідь, якби тут була твоя мати, — завважив він.

Мої батьки мали різні теорії стосовно того, якого обсягу виховання я потребував. Мамця завжди тиснула на мене, завжди висіла над душею, зате батько тримався осторонь. Він вважав, що я мушу час від часу робити власні помилки. До того ж, якщо він дозволить мені піти самому або у чиємусь супроводі, то матиме змогу хоч цілий день длубатися в отому скам’янілому пташиному гівні.

— Гаразд, — погодився він. — Але не забудь дати мені номер телефону тієї людини, яка тебе супроводжуватиме.

— Татку, тут ніхто не має телефонів.

Він зітхнув.

— Добре. Можеш іти. Але то мають бути надійні люди.

Кева не було на місці — він кудись подався у справах, а через те, що прохати одного з його підпилих завсідників супроводжувати мене здалося мені ідеєю, не вартою уваги, я пішов до найближчої крамниці спитати кого-небудь, хто непогано заробляв і міг би приділити мені трохи часу. На дверях крамниці виднівся напис: «Риботорговець». Я поштовхом розчахнув двері — і мало не наскочив на бородатого велетня в закривавленому фартуху. Він кинув відрізати голову рибині і, тримаючи в руці великий ніж, з якого капала кров, невдоволено вирячився на мене. А я поклявся самому собі більше ніколи не ставитися з неповагою до людей напідпитку.

— На біса? — прогарчав він, коли я пояснив йому, куди збираюся піти. — Нічого цікавого там немає, тільки болота і скажена погода.

Я розповів йому про свого діда і про дитячий притулок. Риботорговець насуплено зиркнув на мене, а потім сперся на прилавок і кинув сповнений сумніву погляд на мої черевики.

— Здається, Ділан не дуже занятий і зможе тебе провести, — нарешті сказав він, показавши ножем на хлопця приблизно мого віку, який розкладав у холодильнику рибу. — Але тобі знадобиться належне взуття. Туди не пройдеш у таких кросівках — їх відразу ж засмокче багнюка, і тобі доведеться йти далі босяка!

— Та невже? — спитав я. — А звідки ви знаєте?

— Ділане, принеси нашому добродію парочку «велінгтонів».

Хлопець роздратовано простогнав, картинно зачинив холодильну камеру і, витерши руки, невдоволено поплентався до стіни з полиць, де лежала мануфактура.

— Принагідно ми можемо запропонувати вам гарні й міцні чоботи, — сказав риботорговець. — Купіть парочку — і отримаєте безкоштовну дулю на додачу! — Він заливчасто розреготався і гепнув ножем по лососю, голова якого кулею промчала по слизькому від крові прилавку і приземлилася точнісінько у гільйотинне цебро.

Я видобув з кишені «аварійні» гроші, які дав мені татко, бо прикинув, що оце здирництво є невеликою ціною за те, щоби знайти жінку, заради зустрічі з якою я перетнув Атлантичний океан.

Тож із крамниці я вийшов у нових гумових чоботях — таких великих, що пречудово увібрався в них разом із кросівками, і таких важких, що я насилу встигав за моїм буркотливим гідом.