— Як і окупанти, — огризнулась Ізабель.

Бек розсміявся.

Ізабель видала звук, який нагадував гарчання, і крутнулася на підборах. Вона кинулась нагору і так грюкнула дверима, що будинок аж затрусився.

— Думаю, вам варто з нею поговорити, — сказав Бек. Він подивився на В’янн, і жінка відчула, що вони розуміють один одного.

— Така… вистава не в тому місці може бути дуже небезпечною.

В’янн залишила його у вітальні та пішла нагору. Ізабель сиділа на ліжку Софі й тремтіла від люті.

Подряпини, які вкривали її шию та щоки, нагадували їй про те, що вона побачила й пережила. А тепер ще й волосся було нерівно відрізане.

В’янн кинула речі Ізабель на незастелене ліжко та зачинила за собою двері.

— Що, в ім’я всіх святих, ти собі думала?

— Я можу вбити його уві сні. Просто перерізати йому горлянку.

— І ти думаєш, що вони не шукатимуть капітана, у якого є наказ розквартируватися тут? Боже мій, Ізабель! — Вона глибоко вдихнула, аби заспокоїтись. — Я знаю, що між нами не все гаразд, Ізабель. Я знаю, що погано ставилася до тебе в дитинстві. Я була надто молодою й наляканою, щоб допомагати тобі. Тато ставився до тебе ще гірше. Але зараз справа не в нас. Ти більше не можеш бути імпульсивною дівчинкою. Ідеться про мою доньку. Твою небогу. Ми мусимо її захищати.

— Але…

— Франція капітулювала, Ізабель.

— Хіба ти не чула генерала де Голля? Він сказав…

— А хто такий цей генерал де Голль? Чому ми маємо його слухати? Маршал Петен — герой війни і наш лідер. Ми мусимо довіряти своєму урядові.

— Ти жартуєш, В’янн? Режим Віші співпрацює з Гітлером. Як ти можеш не усвідомлювати всієї небезпеки? Петен помиляється. Невже треба сліпо йти за лідером?

В’янн обережно підсунулась до Ізабель. Вона вже починала трохи її боятися.

— Ти не пам’ятаєш останньої війни, — сказала вона, склавши руки разом, щоб не тремтіли. — А я пам’ятаю. Я пам’ятаю батьків, братів та дядьків, які не повернулися додому. Я пам’ятаю, як діти в моєму класі тихо плакали, коли приходили телеграми з поганими новинами. Я пам'ятаю чоловіків, які поверталися додому на милицях із порожніми штанинами, або ж без рук, або з понівеченими обличчями. Я пам’ятаю, яким був тато до війни і як він змінився, коли повернувся. Як він пив, грюкав дверима і кричав на нас. Я пам’ятаю історії про Верден та Сомму й мільйони французів, які гинули в окопах, залитих кров’ю. І пам’ятаю звірства німців. Вони були жорстокими, Ізабель.

— Я про це й кажу. Ми мусимо…

— Вони були жорстокими тому, що ми воювали з ними, Ізабель. Петен не дав нам знову пройти крізь це. Він нас урятував. Він зупинив війну. Тепер Антуан й інші чоловіки повернуться додому.

— У світ Гітлера? — в’їдливо посміхнулась Ізабель. — Полум’я французького опору ніколи не згасне. Так сказав де Голль. Ми щосили мусимо боротися. За Францію, Ві.

— Годі, — сказала В’янн.

Вона сиділа так близько до Ізабель, що могла прошепотіти їй щось на вухо чи поцілувати її. Однак вона цього не зробила. Натомість жінка монотонно мовила:

— Ти займеш кімнату Софі нагорі, а вона житиме зі мною. І пам’ятай, Ізабель, він міг би застрелити нас. І всім було б байдуже. Ти не провокуватимеш цього солдата в моєму домі.

В’янн побачила, що її слова нарешті було почуто.

— Я постараюсь тримати язик за зубами, — сказала Ізабель.

— Роби, а не старайся.

В’янн зачинила двері спальні й притулилася до них, намагаючись заспокоїтися. Вона чула, як у своїй кімнаті Ізабель роздратовано ходить туди-сюди, і від її кроків тремтить підлога. Як довго В’янн стояла там, намагаючись опанувати себе? Здавалося, ніби вона годинами бореться зі своїм страхом.

За звичайних обставин вона знайшла б раціональні аргументи для сестри, сказала б те, про що вони так довго мовчали. В’янн розповіла б Ізабель, як шкодує через те, що погано ставилася до неї, коли та була маленькою. Хтозна, може, Ізабель зрозуміла б її.

Після смерті матері В’янн стала абсолютно безпорадною. Коли тато вислав дівчат до цього маленького містечка під холодний і суворий нагляд жінки, яка не любила їх, у серці В’янн… щось згасло.

В іншій ситуації вона, можливо, поділилася б з Ізабель тим, що в них було спільне: розповіла б, як її зламала смерть мами й те, що батько їх покинув. Як він поставився до неї, коли в шістнадцять років вона прийшла до нього вагітною й закоханою… Тоді він дав їй ляпаса і заявив, що вона його зганьбила. Як Антуан відштовхнув батька і сказав: «Я на ній одружуся».

А тато відповів: «Вона вся твоя. Можете забирати будинок. Але її вересклива сестра теж дістанеться вам».

В’янн заплющила очі. Роками вона намагалася не згадувати про це і майже все забула. Але як тепер вона могла відмахнутися від цих спогадів? Вона повелася з Ізабель точнісінько так, як із ними вчинив їхній батько. Про це В’янн шкодувала найбільше у своєму житті.

Однак тепер був неслушний час, щоб виправляти скоєне.

Зараз вона мусила робити все, щоб уберегти Софі, поки не повернеться Антуан. Ізабель просто доведеться це усвідомити.

Зітхнувши, жінка пішла вниз, щоб поглянути, як там вечеря.

Її картопляний суп кипів занадто сильно, тож вона зняла з каструлі кришку і зменшила вогонь.

— Мадам? Із вами все гаразд?

Вона здригнулася від його голосу. Коли він зайшов? Вона глибоко вдихнула й поправила волосся. Його англійська була жахлива.

— Так, дякую.

— Пахне смачно, — сказав він, стоячи позаду неї.

Вона поклала дерев’яну ложку біля плити.

— Можна глянути, що ви готуєте?

— Звісно, — відповіла вона. Вони обоє вдали, що її думка має значення. — Це просто картопляний суп.

— А моя дружина, на жаль, не дуже добре готує.

Він стояв поруч із нею, як це колись робив Антуан: голодний чоловік, який спостерігає за приготуванням вечері.

— То ви одружений, сказала вона. Чомусь його слова її заспокоїли.

— Скоро в нас ще й син народиться. Ми плануємо назвати його Вільгельмом. Хоч мене й не буде поруч, коли він народиться. Тож, звісно, це рішення мусить прийняти його матір.

Це була така… життєва історія. В’янн обережно поглянула на чоловіка. Він був майже однакового з нею зросту, і це її чомусь нервувало. Дивлячись просто йому в очі, вона почувалася вразливою.

— Дасть Бог, ми всі скоро будемо вдома, — сказав чоловік.

«Він теж хоче, щоб усе це скінчилося», подумала вона з полегшенням.

— Час вечеряти, капітане. Ви приєднаєтеся до нас?

— Я мав би це за честь, мадам. Хоч вам, мабуть, приємно буде дізнатися, що зазвичай я працюватиму допізна й вечерятиму в компанії офіцерів. Також я часто братиму участь у різних операціях. Тож інколи ви взагалі не помічатимете моєї присутності.

В’янн залишила його на кухні й понесла столове срібло в їдальню, де мало не наштовхнулася на Ізабель.

— Не треба тобі лишатися з ним наодинці, — прошипіла Ізабель.

Капітан зайшов у кімнату.

— Ви гадаєте, що я скористаюся вашою гостинністю, а тоді завдам вам шкоди? Подумайте про це. Я приніс вино. Мені подобається «Сансер».

— Ви принесли нам вино? — перепитала Ізабель.

— Як зробив би будь-який вдячний гість, — відповів він.

В’янн злякалася, але вона не могла змусити Ізабель замовкнути.

— Ви знаєте про Тур, капітане? — спитала Ізабель. — Як ваші літаки стріляли в невинних жінок та дітей і скидали на нас бомби?

— «На нас»? — перепитав він задумливо.

— Я була там. Про це свідчать сліди на моєму обличчі.

— Це, мабуть, було дуже неприємно.

Ізабель заклякла. Її зелені очі контрастували з червоними плямами й синцями на блідій шкірі:

— Неприємно.

— Подумай про Софі, — нагадала їй В’янн.

Зціпивши зуби, Ізабель спробувала зобразити на своєму обличчі фальшиву усмішку.

— Капітане Бек, я покажу вам ваше місце за обіднім столом.

В’янн уперше за останню годину видихнула з полегшенням, а тоді повільно пішла на кухню по вечерю.