В’янн мовчки накривала на стіл. Атмосфера за вечерею була неймовірно напружена, й усі сиділи, мов на голках. Від цього нерви у В’янн були на межі. Надворі сідало сонце, заливаючи вікна рожевим сяйвом.

— Не бажаєте вина, мадемуазель? — запропонував Бек Ізабель, наливаючи собі великий келих «Сансер», яке він приніс до вечері.

— Якщо звичайні французькі родини не можуть собі цього дозволити, то як же я ним насолоджуватимусь, капітане?

— Один ковток, мабуть, не буде…

Ізабель доїла суп і встала з-за столу.

— Перепрошую. У мене болить живіт.

— У мене теж, — сказала Софі. Вона звелася на ноги й пішла з кімнати слідом за тіткою, наче цуценя, яке йде за дорослим собакою.

В’янн сиділа рівно, тримаючи ложку над тарілкою супу. Вони залишали її з ним наодинці.

У грудях знову сильно тьохкало. Вона обережно поклала ложку й витерла губи серветкою.

— Пробачте моїй сестрі, капітане. Вона імпульсивна й уперта.

— Моя старша донька така ж. Думаю, коли вона підросте, нам варто чекати неприємностей.

Це настільки здивувало В’янн, що вона повернулась до нього.

— У вас є донька?

— Жизела, — відповів він, усміхаючись. — Їй лише шість, але мати вже навіть не може змусити її почистити зуби. Наша Жизела радше збудує фортецю, ніж читатиме книгу, — зітхнув він і знову всміхнувся.

Її збентежило це відкриття про чоловіка. В’янн намагалася придумати, що відповісти, але нерви були надто напружені. Вона взяла ложку й знову почала їсти.

Здавалося, вони вічність сиділи в ніяковій тиші.

— Дякую, було дуже смачно, — закінчивши вечеряти, сказав капітан, і В’янн почала прибирати зі столу.

На щастя, він не пішов із нею до кухні. Він лишився в їдальні сам, попиваючи вино, яке приніс. Жінка знала, що воно має присмак осені — груш та яблук.

Коли В’янн нарешті домила, витерла тарілки й розставила посуд на свої місця, надворі було вже темно. Вона вийшла на осяяне зорями подвір’я, щоб бодай мить побути в спокої. По кам’яній стіні пробігла тінь. Мабуть, кіт.

Позаду себе В’янн почула кроки, спалах сірника, а тоді вловила запах сірки.

Вона зробила маленький крок назад, прагнучи розчинитися в пітьмі. Якби жінка могла рухатися достатньо тихо, то, можливо, змогла б обійти будинок і прослизнути в інші двері, не привертаючи його уваги. Та, наступивши на гілку, вона почула під ногою тріск і завмерла.

Він вийшов із саду.

— Мадам, — сказав він, — виходить, ви теж любите дивитися на зорі. Вибачте, що потурбував вас.

Вона боялася поворухнутися.

Він підійшов ближче, ставши поруч із нею, наче в цьому не було нічого незвичайного, і дивлячись на її фруктовий сад.

— Одразу й не скажеш, що тут іде війна, — сказав він.

В’янн вловила в його голосі смуток і подумала, що в них є дещо спільне: вони обоє далеко від людей, яких люблять.

— Ваш… командир… він сказав, що всі військовополонені залишаться в Німеччині. Що це означає? А як же наші солдати? Ви ж не захопили їх усіх.

— Я не знаю, мадам. Дехто повернеться. А багато хто — ні.

— Це ж треба! Яка мила картина: двоє нових друзів, — пролунав різкий голос Ізабель, розрізаючи повітря, наче сталевим ножем.

В’янн здригнулася, налякана, що її заскочили тут — із німцем, з ворогом, з чоловіком.

Ізабель стояла в місячному світлі, одягнена в костюм карамельного кольору. В одній руці вона тримала валізу, а в іншій — найкращий капелюшок В’янн.

— У тебе мій капелюх, — сказала В’янн.

— Можливо, мені доведеться чекати на потяг. Моє обличчя ще не загоїлося після нацистської атаки. — Кажучи це, вона всміхалася Бекові. Та насправді це була не усмішка.

Бек легенько схилив голову.

— Здається, вам є про що поговорити. Я піду. — Галантно кивнувши головою, він повернувся в будинок і зачинив за собою двері.

— Я не можу тут лишатися, — сказала Ізабель.

— Звісно, можеш.

— Мене не цікавить дружба з ворогом, Ві.

— Чорт забирай, Ізабель! Не смій…

Ізабель підійшла ближче.

— Я наражу вас із Софі на небезпеку. Рано чи пізно. І ти це знаєш. Ти сказала, що я маю захистити Софі. Лише так я зможу це зробити. Я відчуваю, що вибухну, якщо лишуся, Ві.

Злість В’янн кудись вивітрилася. Без неї вона відчула втому. У цьому між ними завжди була суттєва різниця. В'янн підкорялася правилам, а Ізабель бунтувала проти них. Навіть у дитинстві, коли вони сумували, то по-різному виражали свої емоції. Після смерті матері В’янн постійно мовчала і вдавала, що батькова відмова від них не завдала їй болю, а Ізабель гнівалася, кудись тікала й постійно вимагала до себе уваги. Мама поклялася, що колись вони стануть найкращими подругами. Однак тепер це пророцтво здавалося як ніколи малоймовірним.

У цій ситуації Ізабель мала рацію. В’янн постійно боятиметься того, що її сестра може сказати чи зробити в присутності капітана. Правду кажучи, жінці бракувало сил, щоб усе це витримати.

— Як ти їхатимеш?

— Потягом. Я надішлю телеграму, коли доїду.

— Будь обережна. Не роби дурниць.

— Я? Та ніколи.

В’янн міцно обійняла Ізабель, а тоді відпустила її.

Дорога до міста була така темна, що Ізабель не бачила навіть своїх ніг. Навкруги було неймовірно тихо й тривожно, що аж перехоплювало дух. Нарешті вона дісталася аеродрому. Дівчина почула тупіт чобіт по втоптаній землі та гуркіт мотоциклів і вантажівок, які їздили вздовж натягнутого колючого дроту, що захищав склади боєприпасів.

Раптом, наче нізвідки, із гуркотом з’явилася вантажівка. Її фари були вимкнені. З’їхавши з дороги, вона застрягла в канаві.

У місті орієнтуватися було не легше, адже магазини були зачинені, ліхтарі вимкнені, а вікна запнуті фіранками. Тиша була моторошна й неспокійна. Її кроки здавалися надто гучними. Вона розуміла, що зараз діє комендантська година, і з кожним кроком вона її порушує.

Дівчина опинилася на якійсь алеї й пішла вибоїстим тротуаром, торкаючись рукою фасадів магазинів, аби не збитися зі шляху. Коли вона чула голоси, то завмирала й ховалася в темряві, доки вони не змовкали. Здавалося, до залізничної станції на околиці міста вона йшла вічність.

— Стій!

Ізабель почула це тієї ж миті, коли на неї впало світло прожектора. Під ним вона здавалася згорбленою тінню.

Німецький вартовий із гвинтівкою підійшов до неї.

— Ти ж просто дівчисько, — вигукнув він, підходячи ближче. — Ти хіба не чула про комендантську годину? — спитав він суворо.

Вона подивилася на нього зі сміливістю, якої насправді не відчувала.

— Я знаю, що не можна бути тут так пізно. Але це терміново. Я маю їхати в Париж. Мій батько хворий.

— Де твоє посвідчення?

— У мене його немає.

Він спустив гвинтівку з плеча і взяв її в руки:

— Жодних поїздок без посвідчення.

— Але…

— Іди додому, дівчино, поки не постраждала.

— Але ж…

— Швидко! Поки я не передумав.

Усередині Ізабель усе кричало. Їй довелося зробити над собою зусилля, щоб піти геть, не сказавши нічого вартовому.

Дорогою додому вона навіть не трималася в затінку. Вона виставляла свою зневагу до комендантської години напоказ, привертаючи до себе увагу. Частина її єства хотіла, щоб її знову зупинили, аби вона могла вивільнити лайку, що лунала в голові.

Це не могло бути її життям. Вона, наче в пастці, замкнена в одному домі з нацистом у місті, яке здалося бою жодного опору. В’янн була не єдиною, хто волів удати, що Франція не здалася і не була завойована. Власники крамниць і кафе всміхалися німцям, наливали їм шампанське й продавали найкраще м’ясо. Селяни просто знизували плечима і жили далі. Так, вони бурмотіли щось несхвальне, хитали головами й могли неправильно вказати дорогу, коли їх запитували, але це були й усі вияви бунту. Не дивно, що німецькі солдати були такими зарозумілими. Вони взяли місто без бою. Хай йому грець, та вони всю Францію так узяли.

Однак Ізабель ніколи не зможе забути те, що побачила в полі біля Тура.