Удома вона знову піднялася нагору, у спальню, яка належала їй у дитинстві, та зачинила за собою двері. За мить вона відчула запах тютюнового диму й мало не закричала від люті.

Він був унизу й палив цигарку. Капітан Бек, з його кам’яним обличчям і фальшивою усмішкою, міг би викинути їх із будинку, якби захотів. З приводом чи без нього. Її розпач перетворився на гнів, якого вона раніше ніколи не відчувала. Здавалося, ніби всередині неї цокає бомба. Один хибний рух чи слово — і вона вибухне.

Вона пішла в спальню В’янн і відчинила двері.

— Щоб залишити місто, потрібна перепустка, — заявила вона, відчуваючи, як її гнів наростає. — Покидьки не дозволяють сісти на потяг, щоб зустрітися з родиною.

— Отже, нічого не вдієш, — відповіла В’янн із темряви.

Ізабель не знала, що саме почула в голосі сестри — полегшення чи розчарування.

— Завтра підеш у місто. Ти стоятимеш у чергах, поки я в школі, і дістанеш усе, що зможеш.

— Але…

— Жодних «але», Ізабель. Ти залишаєшся, і час тобі вже почати виконувати свою частину роботи. Я маю знати, що можу на тебе покластися.

Упродовж наступного тижня Ізабель намагалася поводитися якнайкраще, але це було неможливо, поки з ними під одним дахом жив цей чоловік. Вона не могла спати ночами. Дівчина просто лежала в темряві, малюючи в уяві найжахливіші картини.

Цього ранку, задовго до світанку, вона перестала боротися з безсонням і встала з ліжка. Вона вмилася, одягла просту бавовняну сукню, зібрала своє розтріпане волосся під хусткою й пішла сходами вниз.

В’янн сиділа в темряві на дивані й плела. Поруч із нею стояла гасова лампа. У штучному світлі, яке виокремлювало її з темряви, В’янн здавалася блідою та хворою: цього тижня вона теж спала небагато. Жінка здивовано глянула на Ізабель:

— Ти так рано встала.

— У мене попереду довгий день стояння в чергах, — відповіла Ізабель. — Перший у черзі отримує найкращу їжу.

В’янн відклала плетіння й підвелася. Поправивши сукню (через нього вони не спускалися вниз у нічних сорочках), жінка пішла на кухню, а тоді повернулася з продовольчими талонами.

— Сьогодні м’ясо.

Ізабель схопила талони й вийшла з дому назустріч темряві.

Поки вона йшла, зажеврів світанок, осяявши світ навколо — світ, що був схожий на Карріву, але здавався таким чужим. Коли вона минала аеродром, повз неї проїхала невелика зелена машина з літерами POL позаду.

Гестапо.

Аеродром гудів, наче вулик. Вона помітила чотирьох вартових: двох біля нещодавно споруджених воріт і двох біля дверей будівлі. Легкий ранковий вітер колихав нацистський стяг. Кілька літаків були готові до зльоту — щоб бомбити Англію й решту Європи. Охоронці походжали навпроти червоних табличок із написом «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО. ПОКАРАННЯ — СМЕРТЬ».

Ізабель рушила далі.

Коли вона прийшла, біля дверей крамниці м’ясника вже стояли чотири жінки. Вона стала в кінець черги.

Саме тоді на дорозі, під самим бордюром, дівчина помітила шматок крейди. Вона точно знала, як його можна використати.

Вона озирнулась навколо, але ніхто на неї не дивився. Чого б хтось звертав на неї увагу, коли скрізь були німецькі солдати? Чоловіки в уніформі ходили містом, наче павичі, купуючи все, що заманеться. Дуже галасливі й веселі, вони завжди були ввічливими, відчиняли двері перед жінками та шанобливо піднімали кашкети, але Ізабель не можна було ввести цим в оману.

Вона нахилилася, підняла шматочок крейди і сховала його в кишеню. Це було дуже хвилююче й приємно. Ізабель стала чекати на свою чергу, нетерпляче притупуючи ногою.

— Доброго ранку, — привіталася вона й простягнула продовольчий талон дружині м’ясника, утомленій жінці з рідким волоссям і тонкими губами.

— Свиняча гомілка, один кілограм. Це все, що лишилося.

— Самі кістки?

— Німці забирають найкраще м’ясо, мадемуазель. Вам узагалі пощастило. Свинина заборонена для французів, але гомілок вони не хочуть. То ви берете чи ні?

— Я візьму, — вигукнув хтось позаду.

— І я! — закричала інша жінка.

— Я беру, — сказала Ізабель. Вона взяла невеличкий пакунок, загорнутий у папір і зав’язаний мотузкою.

Через дорогу вона почула стукіт солдатських чобіт по бруківці, брязкання зброєю, чоловічий сміх і солодке туркотіння французьких жінок, що зігрівали їх у ліжку. Троє німців сиділи в кафе неподалік.

— Мадемуазель, — помахав їй один із них. — Випийте з нами кави.

Дівчина стисла в руці лозовий кошик із загорнутими в папір скарбами та вдала, що не чує солдатів. Вона звернула за ріг, у вузький і звивистий провулок — такий же, як і решта в місті. Проходи між будинками були такі тісні, що здалеку здавалося, ніби це глухі кути. Однак місцеві чудово тут орієнтувалися — так само, як човняр знає болотисту річку. Вона непомітно рушила далі. Магазини в цьому провулку були зачинені.

На плакаті у вітрині покинутої крамниці жіночих капелюшків був зображений згорблений старий із гачкуватим носом, який, тримаючи в руках торбинку з грішми, здавався жадібним і лихим. Позаду нього були мертві тіла й кров. Вона побачила напис «Єврей» і зупинилася.

Вона знала, що потрібно йти далі. Зрештою, це була лише пропаганда, спроба ворога звинуватити євреїв у всіх бідах світу, зокрема і в цій війні.

І все ж.

Вона поглянула ліворуч. Менш ніж за двадцять метрів від неї простягалася головна вулиця міста. Праворуч був вузенький прохід.

Вона дістала з кишені шматочок крейди. Переконавшись, що навколо нікого немає, вона намалювала на плакаті якомога більшу літеру V, що символізувала перемогу.

Хтось боляче схопив її за зап’ясток. Крейда впала на бруківку, закотившись у шпарину на дорозі.

— Мадемуазель, — сказав чоловік, притиснувши її до зіпсованого нею плаката так, що вона не могла його бачити, — ви знаєте, що цього не можна робити? Знаєте, що це карається на смерть?

В’янн заплющила очі й подумала: «Повертайся швидше, Антуане».

Це було все, що вона собі дозволила. Лише це маленьке прохання. Як вона могла впоратися з усім сама? З війною, з капітаном Беком та Ізабель.

Вона хотіла розчинитися в мріях, удати, що її звичний світ не перевернувся, що за зачиненими дверима гостьової кімнати не було нікого, що Софі спала з нею минулої ночі, бо вони заснули, читаючи книжку, що Антуан цього прохолодного ранку був надворі, рубав дрова на зиму, яка настане вже за кілька місяців. Скоро він зайде в дім і скаже: «Усе, я поїхав розвозити пошту». Можливо, він розкаже їм про якусь нову поштову марку, лист з Африки чи Америки і вигадає пов’язану з ним романтичну історію.

Натомість вона поклала в’язання в кошик біля дивана, взула черевики й пішла рубати дрова. Скоро настане осінь, а тоді зима. Зруйнований біженцями сад нагадав їй, що її виживання було під загрозою. Вона підняла сокиру й важко нею вдарила.

Вдихнула. Підняла. Приготувалась. Ударила.

Кожен удар відлунював болем у руках і плечах. Піт стікав градом, і її волосся швидко змокло.

— Будь ласка, дозвольте мені.

Жінка застигла із сокирою в руках.

Бек стояв поруч у штанях, черевиках і тоненькій білій футболці. Його бліді щоки почервоніли від ранкового гоління, а біляве волосся було вологе. Краплі падали на футболку, ніби маленькі сірі промінчики.

В’янн почувалася ніяково у своєму халаті, робочих черевиках та із заплутаним волоссям. Вона опустила сокиру.

— Є речі, які мають робити чоловіки. Ви надто тендітна, щоб рубати дрова.

— Але я можу.

— Звісно, можете, але навіщо? Ідіть до доньки, мадам. Я можу зробити для вас цю дрібницю. Інакше моя мати відлупцює мене батогом.

Вона хотіла поворухнутися, але не могла. Тоді чоловік підійшов та обережно забрав у неї сокиру. Якусь мить В’янн усе ще інстинктивно трималася за руків’я.

Їхні погляди зустрілися.

Жінка забрала руку й відсахнулася так різко, що мало не впала. Та Бек упіймав її за талію. Пробурмотівши: «Дякую», В’янн розвернулася й пішла геть, тримаючи спину якомога рівніше. Їй знадобилася вся її мужність, щоб не пришвидшити крок. І все ж, коли вона дійшла до дверей, їй здалося, ніби вона бігла з Парижа. В’янн скинула завеликі на неї черевики, які зазвичай взувала, коли працювала в саду, і вони гучно впали на підлогу. Останнє, що їй було потрібне, — це великодушність чоловіка, який загарбав її дім.