Жінка зупинилась, дивлячись крізь двері зі скляними панелями, що виходили на задній двір, як Антуан бавиться із Софі на гойдалці, яку він для неї змайстрував.

В’янн обережно повісила капелюх на гачок біля дверей та надягла фартух. Софі й Антуан гралися надворі, а вона тимчасом готувала вечерю. Загорнувши свинячу вирізку в бекон, жінка зв’язала її мотузкою й поклала в гарячу олію. Поки свинина смажилася в печі, вона взялася за інші страви. Рівно о восьмій В'янн покликала всіх вечеряти; вона не могла стримати усмішки, почувши тупіт ніг, розмови та скрип стільців, поки родина вмощувалась за стіл.

Софі сіла на чільне місце за столом. Її волосся прикрашав ромашковий вінок, який Антуан сплів для неї біля річки.

В’янн поставила на стіл таріль, від якого линув чудовий аромат. Смажена шинка, хрусткий бекон та глазуровані у винному соусі яблука спочивали на ложі з картоплі. Поряд стояла миска свіжого гороху в маслі, приправленого тархуном із саду. І, звісно ж, там був багет, який В’янн спекла напередодні.

Як завжди, Софі говорила без упину. Цим вона нагадувала свою тітку Ізабель — дівчинку, яка не може втримати язика за зубами.

Коли вони нарешті перейшли до десерту із заварним кремом та збитими білками, від задоволення за столом запанувала тиша.

— Що ж, — заговорила В’янн, відсунувши напівпорожню тарілку з десертом убік, — час мити посуд.

— Ма-а-амо, — забідкалась Софі.

— Не скигли, — перебив її Антуан. — Ти вже доросла.

В’янн і Софі пішли на кухню, зайнявши свої позиції, як вони робили це щовечора — В’янн біля глибокої мідної раковини, а Софі біля кам’яного столу, — і почали мити й витирати тарілки. В’янн уловила солодкий і різкий запах цигарки, яку Антуан зазвичай запалював після вечері.

— Тато сьогодні не сміявся з жодної моєї історії, — поскаржилася Софі, поки В’янн ставила посуд на дерев’яну підставку, що висіла вздовж стіни.

— Не сміявся? Це точно тривожний знак.

— Він переживає через війну.

Війна. Знову.

В’янн прогнала доньку з кухні. Нагорі, у спальні Софі, В’янн присіла на велике ліжко, слухаючи балаканину дитини, поки та одягала піжаму, чистила зуби та готувалася до сну.

Жінка нахилилась, аби поцілувати її.

— Мені страшно, — сказала Софі. — Буде війна?

— Не бійся, — заспокоїла її В’янн. — Тато захистить нас.

Та говорячи ці слова, вона згадала, як її матір теж колись казала їй: «Не бійся».

Тоді її батько пішов на війну.

Софі це не переконало.

— Але…

— Жодних «але». Нема про що хвилюватись. А тепер спи.

Вона знову притислась губами до щоки дівчинки.

В’янн спустилася сходами вниз та вийшла надвір. Ніч була спекотна, а в повітрі пахло жасмином. Антуан сидів на стільці посеред газону, витягнувши ноги. Він застиг у незручній позі, схилившись набік.

Вона підійшла до чоловіка і поклала руку йому на плече. Видихнувши хмару диму та зробивши ще одну довгу затяжку, він підвів на неї очі. У місячному світлі його обличчя здавалося блідим і майже незнайомим. Він поліз до кишені свого жилета й витягнув папірець.

— Мене мобілізовано, В’янн. Як і більшість чоловіків у віці від вісімнадцяти до тридцяти п’яти років.

— Мобілізовано? Але ж… війни немає. Я не…

— Я маю прибути на службу у вівторок.

— Але… але… ти поштар.

Він перехопив її погляд:

— Здається, тепер я солдат.

В’янн дещо знала про війну. Може, не про вибухи, дим та кров, але про її наслідки. Хоч вона й народилася в мирний час, її дитячі спогади були пов’язані з війною. Вона пам’ятала, як ридала мама, прощаючись із батьком, як їй завжди було холодно й хотілося їсти. Та найбільше їй запам’яталося, як змінився її тато, повернувшись додому. Як він кульгав, став мовчазним і постійно зітхав. Саме тоді він почав пиячити, замкнувся в собі й махнув рукою на родину. Вона згадала грюкіт дверей, сварки, що спалахували зненацька й закінчувались ніяковим мовчанням. Згадала, як батьки спали в різних кімнатах.

Батько повернувся з війни геть іншою людиною. Вона робила все, щоб він її любив, та й сама щосили намагалася любити його, однак це було неможливо. Відтоді як він відправив її до Карріву, В’янн жила власним життям. Вона надсилала татові різдвяні листівки, але не отримала жодної у відповідь. Вони рідко спілкувалися. Що тут скажеш? На відміну від Ізабель, яка не могла з цим змиритися, В’янн зрозуміла і прийняла той факт, що після смерті матері їхня родина розпалась. Чоловік просто не хотів більше бути батьком для своїх доньок.

— Я знаю, як тебе лякає війна, — сказав Антуан.

— Лінія Мажино встоїть, — відповіла В’янн, намагаючись говорити переконливо. — Ти повернешся додому до Різдва.

Лінія Мажино — це кілометри укріпленого зброєю бетонного муру, який було збудовано вздовж німецького кордону після Великої війни, аби захистити Францію. Німці не могли прорватися.

— Я кохаю тебе, Антуане Моріак, і чекаю, що ти до мене повернешся.

Пізніше вона не могла згадати, як вони зайшли в дім та піднялися сходами, як роздягали один одного. Вона лише пам’ятала його обійми і те, що він, як ніколи раніше, палко кохав її, вкриваючи її тіло гарячими поцілунками. Здавалося, його руки прагнули розірвати її, хоч і міцно стискали в обіймах.

— Ти сильніша, ніж гадаєш, Ві, — сказав він пізніше, коли вони лежали в тиші, притулившись один до одного.

— Це не так, — прошепотіла вона так тихо, що він не почув.

Наступного ранку В’янн хотіла, аби Антуан цілий день лишався в ліжку. Вона навіть переконувала його зібрати речі й крадькома, наче злодії, разом утекти.

Та куди їм було тікати? Війна нависла над усією Європою.

Коли вона закінчила готувати сніданок і мити посуд, то раптом відчула, як біль запульсував у її голові.

— Мамо, ти така сумна, — сказала Софі.

— Як я можу сумувати такого чудового літнього дня, коли ми збираємося навідати наших найліпших друзів? — відповіла В’янн і не зовсім природно всміхнулася.

Лише вийшовши з будинку і стоячи на подвір’ї під яблунею, вона зрозуміла, що була боса.

— Мамо! — нетерпляче покликала Софі.

— Уже йду, — відповіла жінка, прямуючи за донькою повз старий голубник (який тепер правив за сарай) та порожній хлів. Софі відчинила чорну хвіртку, зайшла до охайного сусідського подвір’я і побігла до невеликого кам’яного будинку з блакитними віконницями.

Софі постукала, але не дочекавшись відповіді, зайшла всередину.

— Софі! — голосно гукнула В’янн, утім її застереження не було почуте. У домі найкращих друзів показувати хороші манери було не обов’язково, а Рейчел де Шамплейн була ліпшою подругою В’янн уже багато років. Вони зустрілися за місяць після того, як батько ганебно покинув своїх дітей у Le Jardin.

Тоді вони і знайшли одна одну: В'янн, худа, блідолица й стривожена, і Рейчел, висока, мов хлопчисько, з неймовірно густими бровами та голосом, що нагадував сирену. Обидві були самітницями, поки не зустрілися. У школі вони стали нерозлучними й відтоді дружили. Вони разом вступили до університету і стали вчительками. Вони навіть завагітніли практично одночасно. А тепер жінки викладали в місцевій школі в сусідніх класних кімнатах.

Рейчел з’явилася у дверях, тримаючи на руках новонародженого сина Арієля.

Вони зустрілися поглядом. У ньому було все, що вони відчували й чого боялися.

— Думаю, сьогодні не зашкодить випити вина, — порушила мовчанку Рейчел.

— Щонайменше.

В’янн із подругою зайшли в залиту світлом невелику й охайну кімнату. Ваза з польовими квітами надавала граційності грубому дерев’яному столу, навколо якого стояли зовсім різні стільці. На шкіряному саквояжі в кутку вітальні лежав фетровий капелюх, який обожнював чоловік Рейчел Марк. Рейчел налила два келихи вина, дістала невелику глиняну тарілку тістечок caneles, і жінки пішли надвір.

На маленькому подвір’ї вздовж живоплоту росли троянди. Стіл та чотири стільці нерівно стояли на кам’яній веранді. Антикварні ліхтарі звисали з гілок каштана.