В’янн відкусила шматочок тістечка, насолоджуючись ванільною кремовою начинкою й хрусткою скоринкою. Вона сіла.

Рейчел умостилася навпроти, тримаючи немовля, яке солодко спало в неї на руках.

Здавалося, тиша була наповнена їхнім страхом та переживаннями.

— Цікаво, чи знатиме він свого батька, — заговорила Рейчел, поглянувши на дитину.

— Вони зміняться, — відповіла В’янн. Її батько брав участь у битві на Соммі, у якій понад три чверті з мільйона чоловіків загинули. Ті, хто повернувся додому, розповідали про звірства німців.

Рейчел однією рукою тримала малюка, а іншою гладила йому спинку.

— Марк погано вміє міняти підгузки. А Арі любить спати в нашому ліжку. Гадаю, тепер із цим проблем не буде.

В’янн ледь помітно всміхнулася. Це був лише жарт, але він допоміг.

— Хропіння Антуана — справжня халепа. Тепер хоч висплюсь.

— На вечерю їстимемо яйця-пашот.

— Прання буде вдвічі менше, — відповіла В’янн, але раптом її голос зірвався. — Я не витримаю цього, Рейчел.

— Звісно, витримаєш. Ми пройдемо крізь це разом.

— До того, як я зустріла Антуана…

Рейчел перебила її жестом руки:

— Я знаю. Знаю. Ти була худющою, мов гілка, тремтіла, коли починала хвилюватися, та мала на все алергію. Я це пам’ятаю. Але це в минулому. Ти будеш сильною. Знаєш чому?

— Чому?

Усмішка Рейчел зникла.

— Я знаю, що я велика. Величава, як мені кажуть, коли я купую бюстгальтери та панчохи. Але цього не достатньо, Ві. Іноді я потребуватиму твого плеча, щоб спертися на нього. Звісно, не всією своєю вагою.

— Отже, нам обом не можна розклеюватися.

— Саме так, — відповіла Рейчел. — Такий наш план. Переходимо на коньяк чи джин?

— Зараз десята ранку.

— Твоя правда. Певна річ. Випиймо по коктейлю.

У вівторок зранку, коли В’янн прокинулася, сонце заливало кімнату, виблискуючи на дерев’яних балках.

Антуан присів на крісло-гойдалку, що стояло біля вікна. Він зробив його з горіхового дерева, коли В’янн була вагітною вдруге. Кілька років це крісло ніби знущалося з них. То були роки викиднів. Три життя, що обірвалися впродовж чотирьох років: крихітні завмерлі серденька й посинілі рученята. А тоді якимось дивом дитині вдалося вижити. Софі. Це крісло було оповите маленькими сумними привидами, хоч були й хороші спогади.

— Може, варто відвезти Софі до Парижа, — сказав він, коли В'янн прокинулась. — Жульєн про вас подбає.

— Мій батько чітко дав зрозуміти, що не хоче жити разом зі своїми доньками. Не думаю, що він буде радий нам, — В’янн скинула із себе ковдру й підвелась, ступаючи босими ногами на затертий килимок.

— З вами все буде гаразд?

— Ми із Софі дамо собі раду. Однаково ти скоро повернешся. Лінія Мажино встоїть. Куди тим німцям до нас.

— На жаль, не можна сказати того ж про їхню зброю. Я зняв усі гроші з нашого рахунку. У матраці шістдесят п’ять тисяч франків. Витрачай їх помірковано, В’янн. Якщо додати твою вчительську зарплатню, вам цього вистачить надовго.

На неї почала накочуватись паніка. Вона мало тямила в їхніх фінансах. Ними порядкував Антуан.

Він повільно підвівся та обійняв її. Вона мріяла закоркувати це відчуття безпеки в пляшку, щоб потім напитися з неї в мить самотності та страху.

— Запам’ятай це, — подумала вона. Світло, що виграє на його неслухняному волоссі, кохання, яке випромінюють його карі очі, потріскані вуста, що цілували її лише годину тому.

Крізь відчинене вікно вона почула стукіт кінських копит на дорозі й торохкотіння воза, який він тягнув.

Мабуть, це мосьє Кіян віз квіти на ринок. Якби вона зараз була надворі, він зупинився б, дав би їй одну і сказав, що квітка не може зрівнятися з її красою. А вона усміхнулася б, подякувала й запропонувала б йому щось випити.

В’янн неохоче вивільнилася з обіймів. Вона підійшла до дерев’яного столика, налила в миску теплої води з блакитного глечика і вмилася. За тонкими золотаво-білими фіранками, в алькові, що правив їм за гардероб, жінка одягла білизну з підв’язками, натягла шовкові панчохи, причепила їх до підв’язок, а тоді вбралася в бавовняну сукню. Коли В’янн відсунула шторки й повернулася в кімнату, Антуана вже не було.

В’янн відсунула штори, аби світло наповнило приміщення.

Як це було завжди в спекотні літні місяці, Софі скинула ковдру на підлогу. Рожевий ведмедик Бебе притулився до її щічки.

В’янн взяла ведмедика, дивлячись на його кошлату мордочку. Торік Софі забула про Бебе, захопившись іншими іграшками, тож він просто сидів на полиці.

Тепер Бебе повернувся.

В’янн нахилилася, аби поцілувати доньку.

Софі перевернулась на спину й закліпала очима.

— Мамо, я не хочу, щоб тато їхав, — прошепотіла дівчинка. Вона потягнулася до Бебе і практично вирвала його з рук В’янн.

— Я знаю, люба, — зітхнула жінка. — Знаю.

В’янн підійшла до шафи й витягла звідти улюблену моряцьку сукню Софі.

— Я можу вбратися в ромашковий вінок, який зробив тато?

Зім’ятий вінок лежав на тумбочці. Маленькі квіточки вже зів’яли. В’янн обережно підняла його й надягла на голівку Софі.

В’янн думала, що дівчинка непогано тримається, аж поки вони не зайшли до вітальні, де побачили Антуана.

— Тату, — Софі торкнулася свого віночка. — Не йди.

Антуан став навколішки й стиснув Софі у своїх обіймах.

— Я маю стати солдатом, щоб захистити тебе і маму. Але я повернуся. Ти й оком не встигнеш змигнути.

В’янн почула, як зірвався його голос.

Софі зробила крок назад. Ромашковий вінок зсунувся набік.

— Ти обіцяєш, що повернешся?

Антуан упіймав стурбований погляд В’янн, яка стояла за спиною доньки.

— Так, — нарешті відповів він.

Софі кивнула.

Вони втрьох мовчки вийшли з дому. Тримаючись за руки, ішли під гору до дерев’яного сараю. Висока суха трава вкривала пагорб. Бузкові кущі, величезні, наче віз сіна, росли по периметру ділянки. Три маленькі білі хрести — це все, що лишилося в цьому світі на згадку про немовлят, яких втратила В’янн. Однак сьогодні вона не дозволила собі навіть затримати на них погляд. Їй і так було тяжко, і вона не могла звалити собі на плечі ще й вагу тих спогадів.

У сараї стояло їхнє стареньке зелене «Рено». Коли вони сіли в авто, Антуан завів двигун, увімкнув задній хід і рушив у напрямку дороги, їдучи коліями втоптаної трави. В’янн дивилась у маленьке брудне вікно. Позаду лишалась зелена долина з розмитими знайомими силуетами — червоними дахами з черепиці, кам’яними будинками, стогами сіна на полях, виноградниками й лісосмугами.

Вони надто швидко дісталися залізничної станції неподалік міста Тур.

На платформі юрмилися молоді чоловіки з валізами, жінки, які цілували їх на прощання, та заплакані діти.

Нове покоління чоловіків вирушало на війну. Знову.

— Не думай про це, — сказала собі В’янн. — Не згадуй, як це було минулого разу, коли скалічені чоловіки з обгорілими обличчями та втраченими кінцівками поверталися додому…

В’янн вчепилася в Антуанову руку, поки той купував квитки і вів їх до потяга. У вагоні третього класу було дуже спекотно й тісно. Вона сиділа рівно, досі тримаючи чоловіка за руку й поклавши сумочку собі на коліна.

На їхній станції виходило близько десятка пасажирів. В’янн, Софі й Антуан прямували слідом за іншими встеленою бруківкою вулицею до мальовничого селища, що було схоже на більшість невеличких поселень у провінції Турень. Як так вийшло, що насувалась війна, і це надзвичайно квітуче містечко з хиткими мурами збирало солдатів для бою?

Антуан смикнув жінку за руку, спонукаючи йти далі. Коли вона зупинилася?

Попереду височіли залізні ворота, нещодавно вбудовані в кам’яні стіни. За ними було споруджене тимчасове житло.

Ворота відчинилися. Новоприбулих вітав солдат на коні. Шкіряне сідло скрипіло при кожному кроці коня. Червоне від спеки обличчя вершника було вкрите пилом. Він потягнув за поводи, кінь зупинився та почав мотати головою й пирхати. Над ними пролетів літак.