Цей тридцять четвертий його день народження почався на «Емалії» рано. Шиндлер сповістив про нього, йдучи через контору з трьома пляшками коньяку під пахвою, — і наливав інженерам, бухгалтерам, креслярам. Працівникам бухгалтерії та кадрового відділу він надавав цигарок, і до середини ранку його щедрі дарунки поширилися аж до фабричних цехів. Із цукерні було принесено торт, і Оскар нарізав його на столі Кльоновської. До його кабінету потяглися делегації польських і єврейських робітників з привітаннями, і він від душі поцілував дівчину на прізвище Кухарська, чий батько до війни був у польському Сеймі. Потім підтяглися єврейські дівчата, прийшли чоловіки потиснути йому руку, навіть Штерн якимсь дивом примудрився проскочити з заводу «Прогрес», де він тоді працював, щоб офіційно потиснути Оскарові руку, — і опинився в його ведмежих обіймах.

Того дня надвечір хтось — можливо, той самий доброзичливець, що й минулого разу, — зв’язався з Поморською і доніс про расово неприпустиму поведінку Шиндлера. Може, його звітність цілком і відповідає дійсності, але ніхто не міг заперечити, що він цілував особу єврейської національності.

Цього разу арешт був влаштований професійніше. Зранку двадцять дев’ятого квітня «мерседес» знову перегородив вхід на фабрику, і двоє гестапівців, здається, впевненіші за попередній дует, перестріли Шиндлера у дворі. Його звинувачено, повідомили вони, в порушенні приписів Акту про раси й переселення. І сказали йому йти з ними. Хоча ні, спочатку треба зайти до його кабінету.

— Ви маєте ордер? — спитав Шиндлер.

— Нам ордер не потрібен, — відповіли гестапівці.

Він посміхнувся до них. Панове мають розуміти, що коли вони заберуть його без ордеру, то згодом про це пошкодують.

Він промовив це легко, але з поведінки офіцерів зрозумів, що від часів торішнього, майже пародійного арешту загрозливість у них зміцніла і сконцентрувалася. Минулого разу мова на Поморській ішла про економічні питання і про те, чи є порушення. Цього разу йшлося про гротескний закон, закон із нижчого відділу кишечника, укази з чорної зони мозку. Страх як серйозно.

— Ну що ж, ми ризикнемо, — сказав один з офіцерів.

Він оцінив їхню впевненість, їхню ризиковану байдужість до нього, чоловіка з активами, якому щойно стукнуло тридцять чотири.

— Весняного ранку, — повідомив він їм, — можу трошки й покататися.

Він заспокоював себе тим, що його, мабуть, знову посадять у ту вишукану камеру на Поморській. Але коли вони на Колейовій повернули праворуч, Оскар зрозумів, що цього разу його везуть на Монтелюпі.

— Я хочу поговорити з адвокатом, — сказав він офіцерам.

— Свого часу, — відказав водій.

Оскар мав надійну інформацію від одного з товаришів по пляшці, що Яґеллонський інститут анатомії отримує трупи з цієї в’язниці.

Стіна тяглася довгим кварталом, і зловісна однаковість вікон на третьому й четвертому поверхах уже була помітна з гестапівського «мерседеса». За першою брамою, проминувши арку, вони підійшли до того кабінету, де есесівці говорили пошепки, так, ніби від гучного звуку вузькими коридорами може піти оглушлива луна. В Оскара вилучили готівку, але сказали, що під час затримання видаватимуть її по п’ятдесят злотих на день. Ні, сказали йому офіцери, які його привели, адвоката кликати ще не час.

Тоді вони пішли ліворуч, і в коридорі, під вартою, він наслухав, чи не чути приглушених криків, які в цій монастирській тиші можуть просочуватись у вічка на стінах. Його повели вниз сходами до клаустрофобічного тунелю повз ряд замкнених камер, одна з яких мала ґрати зовні. Там сиділо з півдюжини в’язнів в одязі з короткими рукавами, кожен на окремому сидінні, розвернувшись до стіни, так що їхніх облич не було видно. Оскар помітив в одного з них порване вухо. Хтось шморгав, але чомусь не наважувався витерти ніс. «Кльоновська, Кльоновська, чи ти вже телефонуєш, золотко моє?»

Відчинили камеру, і Шиндлер увійшов. Він трохи нервував, що там буде багато людей. Але в камері був тільки один в’язень — солдат у шинелі, якою закутався, щоб зігрітися, по самі вуха. Він сидів на одних із двох нар у камері — на кожних лежав солом’яний матрац. Умивальника, звичайно, не було. Відро з водою і помийне відро. Сусід виявився штандартенфюрером Ваффен-СС (аналог звання полковника), зарослим легкою щетиною, в несвіжій сорочці без ґудзиків під шинеллю і брудних черевиках.

— Ласкаво прошу, пане, — криво посміхнувся офіцер, підіймаючи руку в привітанні.

То був красивий чоловік, на кілька років старший за Оскара. Він міг виявитися підсадною качкою. Але було дивно, чого він тоді у формі й при такому високому званні. Оскар глянув на годинник, сів, устав, подивився на високі вікна. У камеру трохи просочувалося світла з двору для прогулянок, але з такого вікна не визирнеш, щоб розрядити незручну близькість двох нар, на яких сидиш обличчям до сусіда, склавши руки на колінах.

Урешті-решт вони почали розмову. Оскар був обережний, а штандартенфюрер розбалакався. Як його звати? Філіп. Він не вважає, що в тюрмі слід називати прізвища. Понад те, саме тут люди згадують про те, що в них є ім’я. Якби ми раніше почали називати одне одного на ім’я, ми б зараз були щасливішим народом.

Оскар зрозумів, що цей чоловік — не підставна особа, що з ним стався якийсь зрив — може, воєнний невроз.

Він воював у Південній Росії, і його батальйон допомагав усю зиму втримувати Новгород. Тоді він отримав відпустку, поїхав до своєї подружки в Краків, там, як висловився, «вони загубилися одне в одному», і через два дні по закінченні відпустки його заарештували в неї вдома.

— Мабуть, я вирішив, — сказав Філіп, — не сильно носитися з точними датами, коли побачив, як усяка наволоч, — він махнув рукою вгору, маючи на увазі планувальників СС, бухгалтерів, бюрократів, — коли я побачив, як живуть оці. Не те що я навмисно дезертирував. Просто я відчув, що мені належиться певна, чорт забирай, свобода.

Оскар спитав, чи не краще йому було на Поморській. Ні, сказав Філіп, краще я тут буду. Поморська на готель схожа.

Зате в цієї наволочі тут камера смертників, уся в блискучих хромованих ґратах. Але, без жартів, що такого зробив Оскар?

— Поцілував єврейку, — признався той. — Свою працівницю. Отакі підозри.

Філіп розреготався:

— Ой-йой-йой! Що, в тебе не стояв?

Весь вечір штандартенфюрер Філіп лаяв СС на всі заставки. Злодії і розпусники, казав він. Просто не віриться, які гроші деякі з тих смердюків мають. А починали ж як страшне непідкупні. Уб’ють якогось поляка нещасного за контрабанду кіла шинки, а самі, в дідька, живуть, як ганзейські барони.

Оскар поводився так, ніби це все було для нього новиною, немовби сама думка про продажність серед райхсфюрерів болісно вражала його провінційну судетську наївність, через яку він ото забувся й приголубив єврейську дівчину. Нарешті Філіп, втомившись від бурхливого вияву почуттів, задрімав.

Оскару захотілося випити. Чарка-друга допомогла б йому збавити час, зробила би штандартенфюрера кращим товариством, якщо він не підставний, а в протилежному разі — пошила б його в дурні. Оскар дістав десять злотих і написав на купюрі прізвища й телефонні номери — цього разу вже з десяток. Він дістав решту чотири купюри, пом’яв їх в руках і постукав у вічко. На нього звідти визирнула серйозна фізіономія середніх літ, яка належала сержантові СС. Цей чоловік не скидався на ката, який заганяв поляків до смерті чи відбивав комусь нирки чобітьми, — але, звичайно, в цьому й сила тортур: ніколи не чекаєш такого від людини з лицем сільського дядечка.

— Чи можна замовити п’ять пляшок горілки? — спитав Оскар.

— П’ять пляшок, пане? — перепитав сержант. Він би міг дати слушну пораду недосвідченій молодій людині, яка ще не вміє пити. Але й міркував, що Оскар може доповісти його начальству.

Ми тут із генералом, пояснив Оскар, випили би по пляшечці до гарної розмови. А ви з колегами можете взяти собі решту з моїми найкращими побажаннями. Також гадаю, сказав Оскар, що людина вашого статусу має право здійснювати дрібні телефонні дзвінки за в’язня. Бачите, там номери… Так, на десятці. Вам не треба телефонувати на всі номери. Але перекажіть їх моїй секретарці, добре? Так, вона перша у списку.