То дуже впливові люди, пробурмотів сержант.

— Дурна твоя голова, — сказав Філіп Оскарові. — Вони тебе розстріляють за підкуп варти.

Шиндлер по-домашньому невимушено всівся.

— То така дурість, як єврейок цілувати, — сказав Філіп.

— Побачимо, — мовив Оскар. Але злякався.

Урешті сержант вернувся і приніс, крім двох пляшок, іще й передачу з чистими сорочками та спіднім, книжками, пляшкою вина. Це все зібрала Інґрід удома на Страшевського і принесла до брами в’язниці. Філіп з Оскаром славно посиділи того вечора, хоча разок вартовий постукав до них, вимагаючи, щоб вони припинили співати.

І навіть тоді, хоча пиття додало камері простору, а балаканині штандартенфюрера — несподіваної переконливості, Шиндлер наслухав, чи не чути віддалених криків угорі або спроб перестукуватися абеткою Морзе від якого-небудь нещасного в’язня по сусідству. Тільки раз істинна природа того місця перемогла силу горілки. Поряд із його нарами, частково закритий матрацом, читався дрібний напис червоним олівцем. Філіп розшифровував його кілька секунд — польську він знав значно гірше, ніж Оскар.

— Боже мій, — прочитав він, — як мене б’ють! Що ж, тут чудовий світ, чи не так, мій любий Оскаре?

Уранці Шиндлер устав з легкою головою. Похмілля його ніколи не мучило, і він дивувався, чому інші люди приділяють йому стільки уваги. А от Філіп прокинувся блідим і нещасним. Уранці його вивели, а тоді він повернувся по свої речі. Він мав по обіді постати перед трибуналом, але його вже переводять до виправної колонії у Штуттгофі, тож він певен, що його не розстріляють за дезертирство. Він узяв з нар шинель і пішов давати пояснення щодо своїх польських забав. Залишившись на самоті, Оскар цілий день читав книжку Карла Мая, передану Інґрід, а надвечір поговорив з адвокатом, судетським німцем, який відкрив практику в Кракові два роки тому. Оскара бесіда заспокоїла. Причина арешту справді була саме така: його міжрасова ніжність стала приводом для затримання й перевірки його справ.

— Але, може, дійде до суду СС, і вас запитають, чому ви не в армії.

— Тут причина очевидна, — сказав Оскар. — Я важливий військовий промисловець. Генерал Шиндлер те саме скаже.

Оскар читав поволі й смакував книжку Карла Мая: мисливець і мудрий індіанець на Дикому Заході, гідність стосунків. У кожному разі, він не поспішав у читанні. Суд може початися й за тиждень. Адвокат казав, що може бути промова голови суду про поведінку, не гідну представника німецького народу, і буде накладено суттєвий штраф. Так тому й бути. Він вийде з суду обережнішим.

На п’ятий ранок Шиндлер уже випив півлітра ерзац-кави, яку йому принесли на сніданок, і тоді по нього прийшов сержант і двоє вартових. Повз мовчазні двері його провели нагору в один із кабінетів. Там він побачив знайомого йому з вечірок оберштурмбанфюрера Рольфа Чурду, голову краківського СД. У гарному костюмі Чурда скидався на ділову людину.

— Оскаре, Оскаре, — наче давній друг, дорікнув він. — Ми тобі даємо тих єврейських дівчат за п’ять марок на день. Ти нас маєш цілувати, а не їх.

Оскар пояснив, що то був його день народження. Пригода сталася від повноти почуттів. Він був напідпитку.

Чурда похитав головою.

— Ніколи не думав, що ти така знаменитість, Оскаре, — сказав він. — Навіть із Бреслау телефонували, від наших товаришів з абверу. Звичайно, було би безглуздо не пускати тебе до роботи лише за те, що ти якусь єврейку помацав.

— Як ви все добре розумієте, гере оберштурмбанфюрере, — сказав Оскар, відчуваючи, що Чурда бажає якоїсь подяки. — Якщо я буду в силах якось віддячити вам за ваш ліберальний жест…

— По правді кажучи, — сказав Чурда, — у моєї старої тітоньки розбомбили квартиру…

Знову стара тітонька. Шиндлер співчутливо клацнув язиком і сказав, що Чурда може будь-коли прислати свого представника на Липову, щоб той вибрав потрібні речі серед продукції фабрики. Але не варто все ж давати такій людині, як Чурда, сприймати його звільнення як абсолютну послугу і посуд як скромну дяку від щасливо звільненого в’язня. Коли Чурда сказав, що він може йти, Оскар заперечив.

— Я зараз не можу викликати свою машину, гере оберштурмбанфюрере. Та й у паливі я обмежений.

Чурда спитав, чи не думає Оскар, що СД доправить його додому.

Оскар знизав плечима.

— Але ж я живу на далекому краї міста, — сказав він. — Іти далеко.

Чурда засміявся.

— Оскаре, я попрошу одного з моїх шоферів тебе підвезти.

Але коли лімузин було подано до ґанку, мотор гудів, а Шиндлер, озираючись на порожні вікна за спиною, чекав якогось знаку від цієї окремої республіки, царства тортур, безумовного ув’язнення — пекла за ґратами, де ніхто не вимінює речі за каструльки й кухлики, — Рольф Чурда притримав його за лікоть.

— Без жартів, любий мій Оскаре. Ти був би дурнем, коли б поволочився за якоюсь єврейською спідницею. У них немає майбутнього, Оскаре. Це не старомодне мислення антисеміта, запевняю тебе. Це політика.

Навіть цього літа люди за мурами чіплялися за думку, що гетто — хоч і мала, але постійна їхня територія. У це було доволі легко повірити у 1941 році. Там була пошта, навіть власні поштові марки. У гетто була своя газета, хоч і друкували в ній здебільшого декрети з Вавелю та Поморської. На Львівській було дозволено відкрити ресторан, то був ресторан Фьорстера, де брати Роснери, повернувшись від небезпек сільського життя й мінливих селянських настроїв, грали на скрипці й акордеоні. На короткий час здалося, що поновиться й шкільна освіта у справжніх класах, що оркестри будуть збиратись і грати регулярно, що єврейське життя оформиться в повнокровний організм, об’єднуючи вулиці, ремісника з ремісником, ученого з ученим. Бюрократи СС з Поморської ще не продемонстрували людям, що сама думка про таке гетто — не просто безглузда вигадка, а грубе порушення раціонального руху історії.

Тож коли унтерштурмфюрер Брандт викликав голову юденрату Артура Розенцвейга на Поморську і побив його руків’ям стека, то він намагався виправити невиліковні погляди цього чоловіка на гетто як місце постійного проживання. Гетто — це запасна колія, пересадка, обгороджена автобусна зупинка. Усе, що сприяло протилежним поглядам, було заборонено до 1942 року.

Тож це гетто відрізнялося від тих, давніх, що їх старші люди з любов’ю згадували. Музика в такому місці — не професія. Були такі «не професії». Генрі Роснер пішов працювати в їдальню на повітряну базу Люфтваффе. Там він зустрів молодого шеф-кухаря на ім’я Ріхард, веселого хлопця, котрий, як це може собі дозволити кухар, ховався від історії ХХ століття серед усіляких кулінарних і барних справ. Вони з Генрі Роснером так подружили, що Ріхард посилав скрипаля через усе місто по платню для працівників кухні Люфтваффе. Німцю довіряти не можна, казав Ріхард; останнього разу один такий утік до Угорщини з усією сумою.

Ріхард, як усякий бармен на своєму місці, чув свіжі новини і був улюбленцем чиновників. Першого червня він прийшов до гетто зі своєю дівчиною з фольксдойчів — вона була в довгій накидці з каптуром на обличчі, з огляду на червневі зливи такий одяг був цілком доречним. Завдяки своїй професії Ріхард знав багатьох офіцерів, у тому числі вахтмайстра Освальда Боско, тож його запросто впустили до гетто, хоча офіційно йому там бути не дозволялося. Пройшовши крізь браму, Ріхард перетнув пляц Згоди і пішов за адресою Генрі Роснера. Генрі дуже здивувався гостям. Він попрощався з Ріхардом на кухні лише кілька годин тому, а тут він ще й із подружкою, обоє причепурились, як на офіційний візит. Генрі ще сильніше відчув, яка дивна стоїть пора. Останні два дні мешканці гетто ставали в чергу перед будівлею старого польського ощадбанку на Юзефінській, щоб отримати нові посвідчення. До жовтої Kennkarte з паспортною фотографією в сепії й великим синім «J» тепер — якщо поталанить — додавали синю наліпку. Можна було побачити, як люди виходили з банку, розмахуючи своїми картками, прикрашеними Blauschein, — немовби та наліпка доводила їхнє право дихати, їхню постійну придатність. Працівники кухні Люфтваффе, гаража вермахту, фабрики Мадріча, Шиндлерової «Емалії», фабрики «Прогрес» без клопоту отримували Blauschein. Але ті, кому було відмовлено, відчували, що навіть їхнє громадянство в гетто перебуває під питанням.