Ріхард сказав, що малому Олеку Роснеру варто пожити вдома в його подружки. Певне, він щось таке почув на кухні. Але ж він не зможе вийти за браму, сказав Генрі. Ми вже з Боско домовилися, відповів Ріхард.

Генрі й Мансі вагались і радились між собою, а дівчина з каптуром обіцяла відгодувати хлопчика шоколадом.

— Операція? — тихо спитав Генрі Роснер. — Що, буде операція?

Ріхард відповів запитанням:

— Ти Blauschein маєш?

— Звичайно.

— А Мансі?

— І вона має.

— А Олек — ні, — сказав Ріхард.

І в сутінковій мряці Олек Роснер, єдина, люба дитина, вийшов із гетто під накидкою подружки кухаря Ріхарда. Якби хтось із поліції зазирнув під накидку, і Ріхарда, і дівчину розстріляли б за цю дружню послугу. Олек теж загинув би. Сидячи в кімнаті без дитини, Роснери дуже сподівалися, що вони повелися мудро.

Польдеку Пфефферберґу, зв’язковому Оскара Шиндлера, раніше того року Симхе Спіра, високопосадовий скляр і голова ОД, доручив навчання своїх дітей.

У цьому дорученні читалася зневага, немовби Спіра йому казав: «Так, ми знаємо, що для чоловічої справи ти не годишся, але принаймні можеш передати моїм дітям те, що є корисного у твоїй освіті».

Пфефферберґ розважав Шиндлера розповідями про вчителювання в домі Спіри. Шеф поліції був одним із рідкісних євреїв, які займали цілий поверх. Там під площинними портретами рабинів ХІХ століття бродив Симхе, слухаючи завдання, які давав дітям Пфефферберґ, немовби чекав, щоб знання якимись петуніями розквітли з вух дітей. Такий собі улюбленець долі з рукою на грудях, засунутою під піджак: Спіра вважав, що ця наполеонівська поза личить кожному впливовому чоловікові.

Дружина Симхе була невеселою жінкою, дещо заскоченою несподіваною владою, яку здобув її чоловік, — можливо, через те її почали уникати старі друзі. Діти — хлопчик років дванадцяти й чотирнадцятирічна дівчинка — були слухняні, але не надто здібні.

У кожному разі, коли Пфефферберґ пішов до польського ощадбанку, він вважав, що йому спокійно дадуть Blauschein. Він був переконаний, що праця з дітьми Спіри вважатиметься необхідною роботою. У жовтому посвідченні він був записаний як шкільний професор, і в розумному світі, який поки що лише частково був поставлений з ніг на голову, то було почесне звання.

Чиновники відмовлялися ставити йому наліпку. Він сперечався і гадав, чи не звернутися йому до Оскара або гера Сепеші — австрійського чиновника, котрий керував німецьким бюро праці на тій самій вулиці. Оскар уже цілий рік кликав його на «Емалію», але Пфефферберґ завжди гадав, що праця на повний робочий день завадить його нелегальним заробіткам.

Коли він вийшов із будівлі банку, на вулиці працювали команди німецької загальної поліції, польської «Синьої поліції» та політичного відділу ОД: вони перевіряли в усіх посвідчення й заарештовували тих, хто не мав наліпки. Шеренга таких нещасних чоловіків і жінок уже стояла посеред Юзефінської. Пфефферберґ прибрав гордовитої офіцерської постави й сказав, що, звичайно ж, він має кілька професій. Але той поліцай, якому він це сказав, тільки похитав головою:

— Не сперечатися зі мною! Не маєш Blauschein — ставай сюди. Зрозуміло, єврею?

Пфефферберґ пішов і став у ту шеренгу. Міла, його ніжна красива дружина, працювала в Мадріча і вже мала Blauschein. Ось тобі й маєш.

Коли в шерензі стало більше за сотню людей, їх погнали за ріг, повз лікарню, у двір колишньої кондитерської фабрики «Оптіма». Сотні людей уже стояли тут. Ті, хто опинився тут раніше, зайняли тінисті частини двору, де колись була стайня — там коней «Оптіми» запрягали в підводи, навантажені всілякими шоколадними цукерками з кремом і лікером. Тут було не якесь там збіговисько. Серед цих людей були професіонали: наприклад, банкіри Гольцери, фармацевти, зубні лікарі. Вони стояли групками, тихо перемовляючись. Молодий фармацевт Бахнер розмовляв із літньою парою на прізвище Воль. У дворі було багато старших людей. Тих старих і бідних, які жили за рахунок пайок юденрату. Того літа й сам юденрат, що розподіляв їжу і навіть простір, був менш безстороннім, ніж раніше.

Медсестри з лікарні гетто ходили серед затриманих з відрами води — це мало допомогти проти стресу й дезорієнтованості. У кожному разі, то були майже єдині ліки, крім невеликої кількості ціаніду з чорного ринку, які могла надати лікарня. Старі, вбогі містечкові родини пили воду в напруженій тиші.

Увесь день поліція трьох видів заходила у двір зі списками і формувалися шеренги людей, яких есесівці зустрічали біля брами й вели на станцію Прокоцим. Дехто намагався уникнути цього, ховаючись по кутках двору. Але для Пфефферберґа було звичнішим крутитися коло брами, шукаючи яку-небудь офіційну особу, до якої можна звернутися. Може, там буде Спіра, наряджений, як у кіно, і охочий — із такою трохи незграбною іронією — випустити його. Та й справді — біля будки охорони стояв сумний хлопчина в головному уборі ОД, роздивлявся список, тримаючи краєчок паперу тонкими пальцями. Пфефферберґ не лише служив із ним в ОД якийсь час, а й учив його сестру, коли працював у середній школі імені Костюшка на Подґужі.

Юнак підвів очі.

— Пане Пфефферберґ… — пробурмотів він із тією, давньою повагою. Він спитав пана Пфефферберґа, що він тут робить — немовби у дворі зібрали злодіїв-рецидивістів.

— Це якесь безглуздя, — сказав Пфефферберґ, — але мені ще не видали Blauschein.

Хлопець похитав головою.

— Ходіть зі мною, — сказав він.

Він повів Пфефферберґа до старшого німецького поліцая у формі коло брами й віддав честь. Хлопець мав не дуже героїчний вигляд у цьому кумедному кашкеті, з худою, беззахисною шиєю. Згодом Пфефферберґ думав, що допоміг хлопчині поводитися більш упевнено.

— Оце пан Пфефферберґ із юденрату, — збрехав юнак, тонко поєднавши повагу і впевненість. — Він гостював у родичів.

Старший, як видавалось, уже втомився й знудився від цієї масової поліцейської роботи у дворі. Він недбало махнув Пфефферберґові — мовляв, виходь. Пфефферберґ не мав часу дякувати хлопцеві чи думати над цією таємницею: як підліток з тонкою шийкою наважився врятувати його брехнею, ризикуючи життям, і то просто за те, що він учив його сестру вправ на кільцях?

Пфефферберґ бігом помчав до бюро праці і кинувся туди без черги. За столом сиділи фройляйн Шкода і фройляйн Кнозалла, сердечні молоденькі судетські німкені.

— Liebchen[4], Liebchen, — сказав Леопольд Шкоді, — вони хочуть мене забрати, бо я не маю тої наліпки. Будь ласка, погляньте на мене! — Здоровенний, як бугай, Пфефферберґ свого часу був у польській хокейній збірній, а також у лижній. — Хіба ж я справді такий, що мене тут не треба?

Незважаючи на ті юрмиська народу, які не давали їй спокою цілий день, Шкода підняла брови і не змогла стримати усмішку. Вона взяла його Kennkarte.

— Не можу вам допомогти, пане Пфефферберґ, — сказала вона. — Вони вам не дають, то і я не можу. Мені дуже жаль…

— Але ж ви можете мені її дати, Liebchen, — наполегливо вів своєї Леопольд гучним, спокусливим, мелодраматичним голосом. — Я ж маю спеціальності, Liebchen, спеціальності!

Шкода сказала, що допомогти тут може тільки гер Сепеші, але пустити Пфефферберґа до Сепеші зараз ніяк не можна. Про це треба домовлятися за кілька днів.

— Але ж ви пустите мене, Liebchen, — не вгавав Пфефферберґ.

І таки вона його впустила. Її репутація порядної людини походила саме від цього. Шкода могла абстрагуватися від політичного тиску й була здатна, навіть у такий людний день, приділити увагу окремій людині. Хоча, мабуть, старому дідові в бородавках це б так легко не вдалося.

Гер Сепеші, котрий також мав репутацію гуманної людини, хоч і служив тій жахливій машині, швидко глянув на посвідчення Пфефферберґа й пробурмотів:

— Але ж нам не потрібні вчителі фізкультури.