Він повернувся до будівлі адміністрації, піднявся до контори Штерна, знайшов Ребекку і спитав, чи вийде вона за нього. Ребекка зраділа і схвилювалася, що тепер справа стала настільки невідкладною.

Того вечора Йозеф, начепивши сукню, знову навідав свою матір і нараду опікунок у бараці № 57. Справа була тільки за рабином. Проте рабини перебували в таборі лише по кілька днів: їх потім везли далі на Аушвіц — того часу було замало, щоб ті люди, яким були необхідні обряди кіддушін і ніссуїн[15], встигли знайти й попросити їх, замало часу до тої години, коли їм судилося виконати свій останній священичий подвиг — увійти до вогняної печі.

Йозеф і Ребекка побралися вночі в неділю, у страшні лютневі морози. Рабина не було. Організувала церемонію пані Бау, мати Йозефа. Вони були юдеями-реформістами, тож могли обходитися без кетуби[16], укладеної арамейською. У майстерні ювеліра Вулкана хтось викував дві обручки зі срібної ложки, яку пані Бау переховувала під стелею. На підлозі бараку Ребекка сім разів обійшла навколо Йозефа, і він розбив склянку — тобто перегорілу лампочку з будівельного управління — підошвою черевика.

Парі виділили нари на самій горі. Заради затишку їх завісили простирадлами. У темряві Йозеф і Ребекка забралися туди, а внизу точилися приземлені жарти. Під час весіль у Польщі завжди є такий період тиші, коли вульгарне кохання отримує слово. Якщо гості не хочуть самостійно розкидатися двозначними фразами, то можуть запросити професійного весільного блазня. Жінки, які у 20—30-ті роки сиділи на таких весіллях і невдоволено дивилися на блазня з його ризикованими жартами й на те, як регочуть чоловіки (і тільки вряди-годи дозволяли собі, як дорослі жінки, розсміятися), тепер замінили всіх відсутніх і загиблих весільних блазнів Південної Польщі.

Йозеф і Ребекка провели хіба що десять хвилин на своїх верхніх нарах, як у бараку ввімкнули світло. Крізь простирадла Йозеф побачив унтерштурмфюрера Шайдта, який ішов між довгими рядами нар. Те саме моторошне відчуття долі накрило Йозефа. Звичайно, його не дорахувалися в бараці і послали найлютішого з офіцерів шукати його в материному бараку. Амон тоді перед своєю віллою його не помітив, так тепер Шайдт, який завжди швидко хапається за пістолет, прийшов і вб’є його у шлюбну ніч!

Також він розумів, що скомпрометовані тепер усі жінки — його мати, наречена, свідки, оті, хто щойно відпускав найбільш сороміцькі жарти. Він став просити пробачення, благати наречену, щоб вона його простила. Ребекка сказала, щоб він сидів тихо. Вона зняла завісу з простирадл. У таку годину, розсудила вона, Шайдт не полізе нагору, якщо його не дратувати. Жінки з нижніх нар передавали їй свої маленькі солом’яні подушки. Хоча затіяв сватання і весілля Йозеф, нині він має ховатись і не висовуватись. Ребекка підштовхнула його в куток нар і накрила подушками. Вона дивилася, як Шайдт проходить унизу, виходить із барака через задні двері. Світло згасло. Почулися темні, приземлені жарти, і молоде подружжя Бау знов опинилося сам-на-сам.

За кілька хвилин почулися сирени. Усі в темряві підхопилися на ліжках. Цей звук означав для Йозефа: так, вони хочуть знищити його ритуальний шлюб. Вони бачать його порожні нари в чоловічому бараці й тепер усерйоз полюють на нього.

Унизу збіглися жінки. Вони це також розуміли. Він почув це зі своїх верхніх нар. Це старомодне кохання погубить усіх. Älteste бараку, яка так порядно поводилася, розстріляють першою, щойно ввімкнуть світло і знайдуть жениха разом із тим жіночим костюмом.

Йозеф Бау схопив свій одяг. Він холодно поцілував дружину, зіскочив на підлогу й вибіг із бараку. У темряві надворі ревіння сирен розтинало йому слух. Він біг брудним снігом, зібгавши під пахвами куртку і стару сукню. Коли ввімкнуть світло, його стане видно з вишок. У нього була шалена думка випередити прожектори, перебратися через паркан між електричними дротами. Уже в чоловічій частині табору він може щось вигадати про пронос, про те, що пішов до туалету і знепритомнів, а отямився від звуку сирен.

Але навіть якщо він і загине від струму, думав він на бігу, то вже нікому не зможе сказати, до кого ходив. Він біг до фатальних дротів і не розумів, що тоді всіх чекатиме майже шкільна сцена на Аппельпляці й Ребекку так чи інакше змусять вийти вперед.

В огорожі між чоловічим і жіночим табором у Плашуві проходило дев’ять електричних дротів. Йозеф Бау підстрибнув, так що його ноги опинилася на третій з ліній, а руки дістали до другої згори. Він уявив, що прудко, мов щур, лізе вгору. Насправді ж він учепився в дротяну сітку й повис. Він подумав був, що холод металу — то перша ознака струму. Але струму не було. І світла не було. Йозеф Бау руками й ногами чіплявся за метал і не розмірковував, де подівся струм. Він виліз нагору і плигнув на чоловічу половину. «А ти жонатий!» — сказав він собі. Понад пральнею він проскочив до нужника. «Жахливий пронос, гере обершарфюрере…» Він стояв, задихаючись від смороду. Раптова сліпота Амона в день квітів… шлюбна ніч, якої з таким терпінням чекали, перервана двічі… Шайдт і сирени… проблеми зі світлом і дротами… заточуючись і задихаючись, він гадав, чи вдасться йому зберегти своє неоднозначне життя. Як і всі інші, він бажав більш надійного порятунку.

Він вийшов і виявився одним з останніх зі свого бараку, хто опинився на Аппельпляці. Він тремтів, але був певний, що Älteste його покриє. «Так, гере унтерштурмфюрере, я дав в’язневі Бау дозвіл відвідати туалет».

Його взагалі не шукали. Шукали трьох молодих сіоністів, які втекли вантажівкою з виробами фабрики, де робилися для вермахту матраци, набиті водоростями.

Двадцять восьмого квітня 1944 року Оскар, поглянувши на себе в люстро збоку, міг сказати, що на тридцять шостий день народження він дещо розширився в талії. Але принаймні нині, коли він обіймав дівчат, ніхто не морочив йому голову й не доносив на нього. Будь-який інформатор з техніків-німців міг би опустити руки, побачивши, що СС випустили Оскара і з Поморської, і з Монтелюпі — впливовіших центрів годі й шукати.

Емілія, як завжди, надіслала йому вітання з Чехословаччини, а Інґрід і Кльоновська вручили подарунки. Його домашній устрій майже не змінився за ті чотири з половиною роки, які він провів у Кракові. Інґрід була неофіційною дружиною, Кльоновська — подружкою, Емілія — відсутньою зі зрозумілих причин законною дружиною. Що засмучувало й обурювало кожну з них — про те історія мовчить, але в цьому тридцять сьомому році життя Оскара стосунки з Інґрід дещо охолонуть; Кльоновській, вірному другу, цілком вистачатиме нечастих любовних побачень; а Емілія і далі вважатиме свій шлюб нерозривним. Ну а зараз усі привітали його і тримали свої думки при собі.

Інші теж долучилися до святкування. Амон дозволив Генрі Роснеру взяти свою скрипку на Липову ввечері, під охороною найкращого баритона українського гарнізону. Амон на той момент дуже тішився дружбою з Шиндлером. З огляду на суттєву підтримку табору «Емалії», незадовго до свята Амон попросив і отримав у постійне користування один із «мерседесів» Оскара — не отой брухт, який Шиндлер колись купив у Йона, а найелегантніший у гаражі «Емалії».

Концерт відбувся в кабінеті Оскара. Слухав тільки він. Було враження, що Оскар утомився від товариства. Коли українець вийшов до туалету, Оскар відкрився Генрі. Його дуже засмучують новини з війни. День народження припав на момент затишшя. Російську армію загальмували за прип’ятськими болотами в Білорусі і перед Львовом. Генрі не зрозумів, чого боїться Оскар. «Він що, не розуміє, — подумав скрипаль, — що коли росіян не втримають, то на тому буде кінець його роботи тут?»

— Я часто просив Амона, щоб він дозволив тобі приходити сюди постійно, — сказав Оскар Роснерові. — і тобі, і дружині, і синові. А він і чути про це не хоче. Він дуже тебе цінує. Але можливо…