Оскар не засмутився. Були й більші компанії, які використовували працю євреїв. Були такі гіганти, як Крупп і, звичайно, І. Ґ. Фарбен. У Плашуві був кабельний завод. Вальтер Ц. Тьоббенс, той самий варшавський підприємець, якого Гіммлер намагався відправити служити до вермахту, мав більше таких працівників, ніж Шиндлер. Були сталеплавильні заводи у Стальовій-Волі, авіазаводи в Будзині й Закопаному, завод «Steyr-Daimler-Puch» у Радомі.
В офіцера лежали на столі плани «Емалії».
— Маю надію, — сказав він сухо, — ви не хочете розширювати свій табір. Це буде неможливо — інакше почнеться епідемія тифу.
Оскар відмахнувся від цієї пропозиції:
— Мене більше цікавить постійність моєї робочої сили, — сказав він. — Я вже переговорив щодо цього зі своїм товаришем полковником Еріхом Ланґе.
З обличчя есесівця Оскарові було видно, що це ім’я дещо означало. Оскар дістав лист від полковника, офіцер відкинувся в кріслі й став його читати. У кабінеті панувала тиша: можна було чути, як у сусідніх кімнатах шкребуть пера, шурхотить папір, хтось тихо, серйозно розмовляє — так, ніби ніхто тут і гадки не мав, що вони працюють у серці системи зойків і стогонів.
Полковник Ланґе був чоловік впливовий — начальник берлінського штабу Інспекції з озброєння. Оскар зустрівся з ним у Кракові на вечірці в генерала Шиндлера. Вони сподобались одне одному майже одразу. На багатьох вечірках бувало, що люди відчували одне в одному певну опірність режимові і тоді відділялися від гурту, перебиралися в окремий куток перевірити одне одного й, можливо, встановити більш дружні стосунки. Еріх Ланґе був шокований польськими таборами праці: заводом І. Ґ. Фарбена в Буні, наприклад, де бригадири прийняли «робочий темп» СС і змушували в’язнів розвантажувати цемент бігом, де тіла померлих від голоду й виснаження скидали в канави для кабелів і заливали цементом разом із кабелями. «Ви тут не щоб жити, а щоб вас залили цементом», — казав новоприбулим управитель, і Ланґе, почувши ці його слова, відчув себе проклятим.
Після листа до Оранієнбурґа були телефонні розмови, — і розмови, і листи мали на меті одне: внесок гера Шиндлера з його каструлями й протитанковими снарядами сорок п’ятого калібру в боротьбу за національне існування Інспекція вважає великим. Він сформував штат добірних спеціалістів, і не можна жодним чином перешкоджати тій праці, яку вони виконують під керівництвом гера директора Шиндлера.
На офіцера в кабінеті це справило враження, і він сказав, що відверто поговорить із гером Шиндлером. Планів змінювати статус табору на Заблочі чи втручатися в справи його населення не було. Однак гер директор має розуміти, що ситуація з євреями, навіть кваліфікованими працівниками на військовому виробництві, завжди ризикована. Узяти, наприклад, наші власні есесівські підприємства. «Ostindustrie», есесівська компанія, бере в’язнів видобувати торф, а ще є фабрика щіток і ливарний завод у Любліні, фабрики обладнання в Радомі, хутряна фабрика у Травниках. Але в інших галузях есесівці постійно розстрілюють робочу силу, і зараз та сама «Osti» вже практично не при справах. Так само в центрах знищення ніколи не буває відповідного відсотка в’язнів для промислової праці. Із цього приводу їм часто писали, але ці офіцери не відступають від своєї думки.
— Звичайно, — сказав офіцер, показуючи на лист. — Я зроблю для вас усе, що зможу.
— Я розумію проблему, — сказав Оскар, осяявши есесівця променистою усмішкою. — Якщо я можу якось висловити мою вдячність…
Урешті Оскар залишив Оранієнбурґ принаймні з деякими гарантіями того, що його краківський фабричний табір стоятиме й далі.
Новий статус Плашува створював проблеми закоханим, тому що в ньому був запроваджений статевий поділ — так було сказано в низці меморандумів Головного економічно-адміністративного управління. По всіх загородженнях між чоловічою і жіночою частиною табору було пущено струм, паркан навколо промислового сектора був повністю електрифікований. Напруга, відстань між дротами, кількість електричних дротів та ізоляторів повністю були обумовлені директивами Головного управління. Амон і його офіцери швидко помітили нові дисциплінарні можливості, які від цього з’явилися.
Тепер стало можна ставити людей на добу між електрифікованим зовнішнім парканом і внутрішнім, нейтральним. Якщо покараний заточувався від утоми, то знав, що в кількох сантиметрах від його спини проходять сотні вольтів. Наприклад, Мундек Корн одного разу повертався до табору з групою робітників, в якій бракувало однієї людини — їхнього колегу поставили в той вузький проміжок на добу.
Але, мабуть, іще гіршим, ніж ризик упасти на дроти, було те, що струм біг дротами від вечірньої перевірки до ранкової побудки, відділяючи чоловіків від жінок, як замковий рів. Час спілкування тепер обмежувався коротким ходінням по Аппельпляцу перед самою перевіркою, до того як пролунає наказ шикуватися. Кожна пара придумала свою мелодію: її насвистували в натовпі й чекали на відгук, який мав пробитися крізь ліс голосових перешкод. Ребекка Танненбаум також придумала мелодію-сигнал. Вимоги Головного управління СС генерала Поля змусили в’язнів Плашува вдаватися до пташиних стратегій статевої поведінки. Але при цьому куртуазний роман Ребекки і Йозефа набирав сили.
Потім Йозеф примудрився добути на складі одягу сукню якоїсь померлої жінки. Іноді після перевірки чоловічого складу табору він ішов до нужника, вбирався в цю довгу хламиду, ще й чіпляв на голову капелюшок, який носять правовірні юдейки. Тоді виходив і долучався до жіночої шеренги. Його коротке волосся жодного з есесівської охорони не дивувало, бо більшість жінок були стрижені через вошей. Отже, разом із тринадцятьма тисячами ув’язнених жінок він ішов до жіночої частини табору і до ранку сидів у бараку № 57, складаючи компанію Ребецці.
У бараці Ребекки старше жіноцтво спіймало Йозефа на слові. Коли вже він хоче традиційного сватання, то вони тут же увійшли в так само традиційну роль опікунок дівчини. Так що Йозеф для них теж був даром Божим — дав їм змогу поводитися церемонно, як до війни. Зі своїх чотириповерхових нар вони поглядали вниз на двох дітей, доки всі поринали в сон. Якщо хтось із них і думав: «Та чого там перейматися в отакі часи, що там ці діти надумають робити серед ночі!», — то вголос цього ніколи не казали. По правді кажучи, у такі ночі дві бабусі перебиралися на одні вузькі нари, щоб Йозеф міг спати окремо. Незручність, запах немитого тіла іншої людини, ризик набратися вошей від сусідки — це все не було настільки важливе для почуття гідності, як правильність, чесність оцього залицяння.
Наприкінці зими Йозеф із пов’язкою будівельного управління на рукаві вийшов на дивно неторканий сніг між двома смугами дроту з металевою лінійкою в руках, буцімто вимірював цю нічийну землю з якихось архітектурних міркувань.
Біля підніжжя бетонних підпор, обтиканих порцеляновими ізоляторами, виросли перші весняні квіточки. Розмахуючи лінійкою, він назбирав квітів і засунув їх під куртку. Він проніс квіти через табір, угору Єрусалимською. З квітами за пазухою він проминав віллу Амона, коли сам комендант, високий, великий, вийшов із неї і пішов сходами вниз просто до нього. Йозеф Бау зупинився. Зупинятися, завмерти перед Амоном було найнебезпечніше. Але він спинився і завмер. Він боявся, що його серце, яке він так палко і щиро подарував сироті Ребецці, тепер стане просто черговою мішенню коменданта.
Але коли Амон пройшов мимо, навіть не помітивши його, не маючи нічого проти того, що архітектор просто так стоїть із лінійкою в руках, Йозеф Бау відчув, що в житті є певні запоруки. Від Амона не рятується ніхто — крім тих, у кого інша доля. Наряджений для стрільби, Амон якось несподівано зайшов до табору через задні ворота і побачив, що дівчинка Варренгаупт сидить у його лімузині в гаражі, роздивляючись себе у дзеркало заднього огляду. Вікна в машині, які вона мала помити, і далі були брудні. Він убив її за це. А ще були мати й дочка, яких Амон помітив через вікно кухні. Вони занадто повільно чистили картоплю. Він перехилився через підвіконня й застрелив обох. Але ось перед ним виникає те, чого він терпіти не може, — стовпом стоїть закоханий єврей-кресляр, і в його руках труситься лінійка. Але Ґьот спокійно йде мимо. Бау відчув, що має скористатися своєю шаленою удачею і вчинити щось неймовірне. Одружитися, звичайно, було найбільш неймовірною річчю.